ѕол≥тична думка в ”крањн≥

1.† ѕол≥тична думка  ињвськоњ –ус≥:

†а) христи¤нська концепц≥¤;

¬ажливим рубежем у духовно-культурному ≥ пол≥тичному житт≥  ињвськоњ –ус≥ стало прийн¤тт¤ христи¤нства. —тановленн¤ могутньоњ феодальноњ держа≠ви з ус≥ма њњ атрибутами потребувало державноњ ≥деолог≥њ. як в≥домо, ≥деолог≥¤ держави Ч пон¤тт¤ та ¤вище надзвичайно складне ≥ багатогранне. ѕор¤д з≥ св≥тосприйн¤тт¤м тут присутн≥ мораль, право, сусп≥льно-пол≥тичн≥ погл¤ди певних клас≥в та соц≥альних груп. ¬ умовах середньов≥чч¤ основною ≥деолог≥њ була рел≥г≥¤.

¬олодимир —в¤тославович ¤к пол≥тичний д≥¤ч розум≥в, що розбудувати державу можна лише за умови м≥цноњ рел≥г≥йноњ централ≥зац≥њ. ƒавньоруське ¤зичество з його багатобожж¤м не могло спри¤ти цьому, хоча й були так≥ спроби з боку кињвських кн¤з≥в. —аме тому ¬олодимир, в≥дкинувши серйозн≥ сумн≥ви та ваганн¤, звертаЇтьс¤ до монотењстичних рел≥г≥й ≥ обираЇ серед них христи¤нство. –ел≥г≥йна реформа ¬олодимира остаточно утвердила це в≥ровченн¤ в рол≥ державноњ рел≥г≥њ  ињвськоњ –ус≥. ѕрийн¤тт¤ христи¤нства мало важливе значенн¤ дл¤ зростанн¤ м≥жнародних зв'¤зк≥в  ињвськоњ держави, входженн¤ њњ до числа могутн≥х держав раннього середньов≥чч¤.

” той же час нова рел≥г≥¤ ¤к серцевина державноњ ≥деолог≥њ спри¤ла розвит≠ков≥ пол≥тичноњ могутност≥ владних структур. ќск≥льки вченн¤ в≥зант≥йськоњ церкви п≥дтримувало монарше право на владу, кињвськ≥ кн¤з≥ знайшли в ньому могутню ≥деолог≥чну опору. Ђ÷ерква з њњ складною внутр≥шньою п≥дпор¤дкова≠н≥стю знайомила кињвських правител≥в з новими модел¤ми управл≥нн¤. ј в самому сусп≥льств≥  ињвськоњ –ус≥ з'¤вилас¤ активно д≥юча установа, що не лише забезпечувала незначне ран≥ше духовне й культурне Їднанн¤, а й справл¤ла величезний вплив на культурне ≥ господарське житт¤ї.

ќднак не сл≥д однобоке ≥ однозначно оц≥нювати прийн¤тт¤ христи¤нства на –ус≥. Ќе можна не бачити того, що насильницьке введенн¤ христи¤нства не залишило м≥сц¤ попередн≥й духовн≥й культур≥ народу. …ого в≥ков≥ традиц≥њ в≥дкидались, нехтувалис¤, п≥ддавалис¤ нещадним руйнуванн¤м. ЂЌарод залишавс¤ без минулого, не мав права на свою мораль, св≥й спос≥б мисленн¤ ≥ життЇвий устр≥й. …ому силом≥ць нав'¤зували чуж≥ стереотипи. ÷е була, ¤кщо глибоко задуматис¤, нац≥ональна трагед≥¤, певною м≥рою под≥бна до комун≥с≠тичноњ добиї.

—аме тому христи¤н≥зац≥¤ –ус≥ проходила не без боротьби й опору з боку широких верств населенн¤ ≥ тривала значний час. ѕроте народним традиц≥¤м вдалос¤ зберегти немало своњх позиц≥й. як насл≥док, нова рел≥г≥¤ сприймалас¤ в народ≥ через призму традиц≥йного св≥тогл¤ду, б≥льше того, п≥ддавалас¤ переробц≥ в≥дпов≥дно до його принцип≥в. Ђћало м≥сце збереженн¤ ¤зичества, збереженн¤, безумовно, не повне, не абсолютне, в основному лише його життЇздатних рис, ¤ких, однак, було ц≥лком достатньо, щоб ≥снувати самобутн≥м розумовим джерелом в пан≥вн≥й христи¤нськ≥й ≥деолог≥њ, зд≥йснювати вплив на њњ головн≥ засновки ≥ визначенн¤ї.

ƒл¤ анал≥зу сусп≥льно-пол≥тичних погл¤д≥в  ињвськоњдержави важливе зна≠ченн¤ маЇ те, що до наших дн≥в д≥йшло немало тогочасних писемних джерел:

л≥тописи, пол≥тико-рел≥г≥йн≥ трактати окремих рел≥г≥йних д≥¤ч≥в, зб≥рники ≥ зведенн¤ закон≥в та ≥нш≥. —еред них можна назвати Ђѕов≥сть временних л≥тї, Ђ—лово про закон ≥ благодатьї њлар≥она, Ђ–уську правдуї, Ђќстромирове ™вангел≥Її, Ђ≤зборник —в¤тославаї, Ђ—лово о полку ≤горев≥мї, Ђѕослан≥Її  лимент≥¤ —мол¤тича, Ђѕовчанн¤ї ¬олодимира ћономаха та ≥нш≥.

–озвиток ≥ характер пол≥тичного мисленн¤ в добу  ињвськоњ –ус≥ були зу≠мовлен≥ надзвичайно високим культурно-осв≥тн≥м р≥внем крањни. ” т≥ часи осв≥≠чен≥сть була досить поширеною в р≥зних колах старокињвського сусп≥льства Ч не лише серед феодал≥в, вищого духовенства ≥ монах≥в, але й серед купц≥в, рем≥сник≥в та ≥нших м≥ських жител≥в. ”дотатарську епоху  ињвська –усь була одн≥Їю з найб≥льш цив≥л≥зованих крањн ™вропи.

ƒосл≥дники т≥Їњ епохи пишуть не просто про велике поширенн¤ осв≥ченост≥ народу, а нав≥ть про культ книжних знань. Ђ нижн≥стьї осмислювалась ¤к одна з найвищих чеснот людини, ¤к запорука њњ мудрост≥, пол≥тичноњ зр≥лост≥. ќсоблив≥ заслуги у с4)ер≥ духовного житт¤ мав кињвський кн¤зь ярослав (1019-1054 рр.), ¤кий оп≥кувавс¤ розвитком осв≥ти, науки, ф≥лософ≥њ, письменства, м≥стобудуванн¤, образотворчого мистецтва. Ђ«а ярослава при —оф≥њвському собор≥ в  иЇв≥ склавс¤ вчений гурток книжник≥в, багато було зроблено у книжков≥й справ≥ зокрема, засновано першу державну книгозб≥рнюї. « великою теплотою говорить автор Ђѕов≥ст≥ временних л≥тї про любов до книги ярослава, ¤кий читав часто ≥ вдень, ≥ вноч≥. “а, ¤к видно з тексту, сам л≥тописець теж був далеко не байдужим до осв≥ти, до книги, розум≥в њњ високе покликанн¤ в людському бутт≥: Ђ¬елика-бо користь буваЇ людин≥ в≥д науки книжноњ, бо книги вказують нам ≥ навчають нас, ¤к ≥ти шл¤хом пока¤нн¤; ≥ мудр≥сть, ≥ стриман≥сть добуваЇмо ≥з сл≥в книжних.  ниги под≥бн≥ р≥кам, що тамують спрагу ц≥лого св≥ту, це джерело мудрост≥.  ни≠га Ч бездонна глибинаї.

як показують джерела, автори тогочасноњ в≥тчизн¤ноњ л≥тератури були знайом≥ з текстами јристотел¤, ѕлатона, √омера, ѕлутарха, √еродота, —ократа, ѕ≥фагора, ƒемокрита, ƒемосфена, ≈п≥кура, «енона. ѕрийн¤тт¤ христи¤нства, створенн¤ слов'¤нськоњ абетки  ирилом ≥ ћефод≥Їм стали важливими в≥хами на шл¤ху поширенн¤ осв≥ти у сх≥днослов'¤нськ≥й держав≥.

”  ињвськ≥й –ус≥ значного р≥вн¤ розвитку дос¤гаЇ пол≥тико-правова думка. ” документах, що д≥йшли до нас, ми знаходимо постановку ≥ шл¤хи розв'¤занн¤ найб≥льш суттЇвих проблем: походженн¤ держави; шл¤х≥в виникненн¤ правл¤чоњ династ≥њ; Їдност≥ ≥ суверенност≥ пол≥тичноњ влади; орган≥зац≥њ найб≥льш доц≥льних форм правл≥нн¤ (можливостей ≥ нав≥ть необх≥дност≥ обмеженн¤ влади великого кн¤з¤ за допомогою ради дружини, ради бо¤р тощо); законност≥ ≥ реал≥зац≥њ вищих владних повноважень; в≥дносин м≥ж церквою ≥ державою; формуванн¤ юридичноњ терм≥нолог≥њ. ¬ажливим джерелом досл≥дженн¤ права, пол≥тико-правих в≥дносин Ї судово-правов≥ документи того часу, що збереглис¤ до наших дн≥в. ¬≥домо, що прийн¤тт¤ христи¤нства привело до поширенн¤ на –ус≥ в≥зант≥йського права, головним чином, у сфер≥ церковного законодавства. ¬исокий ступ≥нь розвит≠ку пол≥тичного житт¤ прив≥в до вироб≠ленн¤ на –ус≥ власного права ≥ до його кодиф≥кац≥њ у перш≥й половин≥ XI ст. у в≥домому зведенн≥ закон≥в Ђ–уська правдаї.

«начн≥ кроки у розвитку ≥ зм≥цненн≥ правових основ сусп≥льства зробив ¬олодимир ћономах (1113-1125 рр.), Ђкн¤зь д≥¤льний, сильний волею, визначивс¤ здоровим умом серед своњх брат≥в... ¤вл¤Ї с¤ в руськ≥й ≥стор≥њ зако≠нодавцемї.

¬елике сусп≥льне звучанн¤ мав на той час рел≥г≥йний ≥ ф≥лософсько-пол≥тич≠ний тв≥р Ђ—лово про закон ≥ благодатьї

видатного мислител¤ XI ст. њлар≥она Ч першого украњнц¤ на престол≥ кињвськоњ метропол≥њ, п≥днесеного на цю посаду без дозволу в≥зант≥йського патр≥арха. ќбранн¤ його було приурочене до завершенн¤ буд≥вництва нового центру давньокињвськоњ митропол≥њ Ч —оф≥њ Ч ≥ знаменувало незалежн≥сть руськоњ православноњ церкви в≥д  онстантинопол¤. ¬ цьому твор≥ ми зустр≥чаЇмо найважлив≥ш≥ правов≥ думки про владу ≥ закон, про мудр≥сть ≥ владу, про основу ≥ меж≥ закону не лише в рел≥г≥йному, а й у конкретному пол≥тичному аспект≥. јвтор звертаЇтьс¤ до Ђзаконуї, Ђ≥стиниї, з'¤совуЇ њхн≥ зв'¤зок ≥ взаЇмозалеж≠н≥сть. Ѕазуючись на рел≥г≥йно-христи¤нському вченн≥, њлар≥он акцентуЇ увагу на тому, що закон роз'ЇднуЇ народи, п≥днос¤чи одних ≥ принижуючи ≥нших, що св≥дчить про рабський стан людини. ÷≥лком протилежною зазначаЇ в≥н, Ї ≥стина:

вона ун≥версальна, всеохоплююча, ≥ тому тотожна благодат≥, ¤ка усуваЇ недос≠конал≥сть закону, ≥ под≥бно сонцю, р≥вно св≥тить ус≥м люд¤м.

Ќа думку њлар≥она, ≥стина стоњть вище, н≥ж минуща користь, вище, н≥ж саме людство. ” той же час вона зм≥цнюЇ Ђживотвор¤щеї бутт¤, породжуЇ спас≥нн¤. «акону ж не властиве у¤вленн¤ про вище благо, волю, в≥н ц≥лком заглиблений у побут, у суму земних пристрастей. ¬≥н не облагороджуЇ, не очищаЇ, а лише породжуЇ заздр≥сть ≥ позови, гн≥в ≥ злочини, веселить ¤вним, не в≥даючи таЇмного, даЇ мале, не знаючи в≥чного. ≤стину њлар≥он сприймаЇ ¤к ¤кийсь абсолют, ≥деал людськоњ досконалост≥, Їдиний дл¤ вс≥х час≥в ≥ народ≥в, що даЇ змогу робити оц≥нку навколишньоњ д≥йсност≥ ≥ повед≥нки людей. Ѕезумовно, що за тих час≥в внщою ≥стиною проголошувалос¤ вченн¤ ’риста, п≥знанн¤ ≥ засвоЇнн¤ ¤кого дають змогу д≥йти до ≥стини бутт¤.

” силу характерноњ дл¤ раннього середньов≥чч¤ нев≥дд≥льност≥ теолог≥ч≠них ≥ правових категор≥й закон розум≥вс¤ ¤к боже вел≥нн¤, њлар≥он наголошуЇ, що закон Ї зовн≥шн≥м обмежувачем повед≥нки людини в сусп≥льному бутт≥, а ≥стина Ї ви¤вленн¤м високого морального стану людини, що даЇ змогу п≥дн¤≠тись над законом, дос¤гти благодат≥. «а словами њлар≥она, закон Ї тимчасовим ¤вищем дл¤ людини, ¤ке виводить њњ на шл¤х ≥стини, вол≥. ¬ол¤ не зводитьс¤ просто до незалежност≥ одн≥Їњ людини в≥д ≥ншоњ; вона ¤к ¤вище Ч багатогран" н≥ша, що передбачаЇ у першу чергу моральну л≥н≥ю повед≥нки ≥ в≥дпов≥дальност≥. ћи бачимо надзвичайно важливий дл¤ пол≥тико-правових ≥дей нерозривний зв'¤зок закону ≥ моральних ц≥нностей; наголошуЇтьс¤ на пр≥оритет≥ моральних критер≥њв у повед≥нц≥ людей, њлар≥он один з перших вводить до правовоњ терм≥нолог≥њ пон¤тт¤ Ђправдаї ¤к юридичний терм≥н, що включаЇ ≥ моральну мотивац≥ю, ≥ виступаЇ ¤к зведенн¤ закон≥в про право судити. —л≥д звернути увагу ще на один важливий аспект цього документа: њлар≥он в≥дстоюЇ р≥вноправн≥сть ус≥х христи¤нських народ≥в, думку про те, що час обраност≥ одного народу в≥д≥йшов у минуле через те, що м≥с≥¤ ’риста пол¤гаЇ в ур¤туванн≥ вс≥х Ђ¤зиц≥вї, що тепер настав час р≥вност≥ вс≥х перед Ѕогом.

” тогочасних документах, зокрема у Ђ—лов≥ї њлар≥она, Ђѕов≥ст≥ времен-них л≥тї, Ђ—казанн≥ про житт¤ Ѕориса ≥ √л≥баї, Ђѕослан≥њї  л≥мент≥¤ —мол¤тича та ≥н. ми знаходимо нов≥ важлив≥ ≥стор≥ософськ≥ концепц≥њ: шл¤х≥в ≥ причин розвитку людського сусп≥льства, ≥стор≥њ слов'¤нства ≥, зокрема, –уськоњ земл≥; а також обірунтуванн¤ необх≥дност≥ збереженн¤ незалежност≥ давньоруськоњ держави перед загрозою чужоземних загарбань, засудженн¤ м≥жкн¤з≥вських усобиць. ÷ентральною тут Ї думка про ун≥версальн≥сть ≥сторичного процесу розвитку людського сусп≥льства. ÷е ми знаходимо, зокрема, у погл¤дах на Ђбогодан≥стьї кн¤з≥вськоњ влади, ¤ка виступаЇ об'Їдну вальною основою дер≠жави, у прагненн≥ поЇднати ≥стор≥ю кн¤ж≥нн¤ з Їдиною ≥стор≥Їю земл≥ –уськоњ, включити ≥стор≥ю слов'¤н до загальноњ ≥стор≥њ христи¤нського св≥ту, ¤ка ототожнювалас¤ з ≥стор≥Їю людства.

Ўироко використовуючи образи новоњ рел≥г≥њ та принципи грецькоњ ≥стор≥о≠граф≥њ, старокињвськ≥ мислител≥ в≥дход¤ть в≥д христи¤нських догмат≥в ≥ схем ≥сторичного процесу, за ¤кими ≥стор≥¤ людства чи окремого народу починаЇтьс¤ лише з прийн¤тт¤ христи¤нського в≥руванн¤. ¬они значно розширюють горизонт ≥сторичних знань за рахунок включенн¤ до≥сторичного процесу, дохристи¤нського пер≥оду ¤к р≥вноц≥нного ус≥й наступн≥й ≥стор≥њ.

Ђ—лової њлар≥она, зазначав ≤. Ѕудовн≥ц, вражаЇ багатством ≥дей ≥ образ≥в, широким горизонтом автора, що окидав своњм погл¤дом всю ≥стор≥ю людства ≥ легко, без будь-¤кого нат¤гуванн¤ пов'¤зував всесв≥тньо-≥сторичн≥ процеси з ≥стор≥Їю крањни, њлар≥он наголошуЇ, що  ињвська –усь стала в≥домою св≥тов≥ не лише п≥сл¤ прийн¤тт¤ христи¤нства, а про нењ знали ≥ ран≥ш Ђвс≥ чотири к≥нц≥ земл≥ї, що тут кн¤з≥ управл¤ють Ђправдою, мужн≥стю ≥ розумомї.

¬агоме м≥сце в ≥стор≥ософських погл¤дах займаЇ думка про самовладд¤, свободу вол≥ людини, свободу, ¤ка оголошуЇтьс¤ одн≥Їю з головних властивос≠тей душ≥. Ќа основ≥ вченн¤ про самовладд¤ людини формуЇтьс¤ концепц≥¤, ¤ка обірунтовуЇ у¤вленн¤ про людину ¤к активного суб'Їкта, хоча ц¤ активн≥сть ще мала суто рел≥г≥йне спр¤муванн¤. ÷е був значний крок уперед у пор≥вн¤нн≥ з м≥фолог≥чною св≥дом≥стю, де колектив≥стськ≥ основи переважали над ≥ндив≥дуа≠л≥стичними, п≥дпор¤дковували њх соб≥, а норми повед≥нки особи визначалис¤ традиц≥¤ми ≥ ритуалом; де весь ≥сторизм був пов'¤заний з культом предк≥в, в≥дображенним у родових легендах та переказах.

б) пон¤тт¤ про форму державного устрою;

—тановленн¤ ≥деолог≥њ  ињвськоњ держави, пол≥тико-правових норм в≥дбу≠валос¤ в т≥сному зв'¤зку з≥ складними процесами в сусп≥льному житт≥, в≥добра≠жаючи його вимоги ≥ потреби.

як в≥домо, з ’ по XIII ст. орган≥зац≥¤  ињвськоњ держави, њњ влада ≥ соц≥аль≠на структура зазнали великих зм≥н. —першу держава складалас¤ з розр≥знених територ≥альних одиниць. «а кн¤зюванн¤ ¬олодимира було проведено адм≥н≥стра≠тивну реформу, спр¤мовану на л≥кв≥дац≥ю плем≥нних кн¤ж≥нь ≥ запровадженн¤ нового адм≥н≥стративного под≥лу крањни на уд≥ли-земл≥ довкола найб≥льших м≥ст. ќчолювали адм≥н≥стративно-пол≥тичну владу сини великого кн¤з¤ або дов≥рен≥ особи з великокн¤з≥вського оточенн¤ Ч посадники. «а ¬олодимира та ярослава процеси централ≥зац≥њ дос¤гли високого ступен¤ розвитку. Ќа роки њхнього кн¤зюванн¤ припадаЇ завершенн¤ формуванн¤ основних атрибут≥в державност≥, ранньофеодального апарату в≥д≥рваноњ в≥д народу публ≥чноњ влади, в≥дпов≥дноњ пол≥тичноњ ≥ правовоњ ≥деолог≥њ, створенн¤ писаного законодавства.

÷ентральне м≥сце в сусп≥льно-пол≥тичн≥й думц≥  ињвськоњ –ус≥ займала проб≠лема кн¤зюванн¤, кн¤з≥вськоњ влади. як ≥ багато ≥нших державних ≥нститут≥в ранньокласового сусп≥льства, кн¤з≥вська влада формувалас¤ з орган≥в воЇнноњ демократ≥њ. ” процес≥ еволюц≥њ в≥йськово-пол≥тичних союз≥в VI - IX ст. створювались умови дл¤ перетворенн¤ плем≥нних вожд≥в у нос≥њв державно-пол≥тичноњ влади, формувалис¤ в≥дпов≥д≥ функц≥ональн≥ обов'¤зки. ¬ажливе м≥сце серед них займали виконанн¤ завдань в≥йськового кер≥вництва, орган≥зац≥¤ в≥йськових поход≥в проти ворог≥в, обов'¤зок Ђблюстиї, захищати свою землю в≥д чужоземних завойовник≥в.

” тогочасн≥й л≥тератур≥ чимале м≥сце в≥дводили прославл¤нню хороброст≥, бойовоњ звит¤ги, нетерпимост≥ до ворог≥в. ќсобливо висок≥ вимоги ставилис¤ до кн¤з¤, ¤кий повинен був бути хоробрим, своњм прикладом вести воњн≥в на ворога. ќсь ¤к звертавс¤ —в¤тослав до своњх воњн≥в напередодн≥ битви:

Ђ≤ не осоромимо земл≥ –уськоњ.

ј л¤жемо тут к≥стьми Ч мертв≥ сорому ж ие мають,

ј коли поб≥жимо, то сором нам.

≤ не маЇмо вт≥кати, а станемо кр≥пко,

я ж попереду вас п≥дуї.

ƒо позитивних здобутк≥в пол≥тичноњдумки  ињвськоњ–ус≥ сл≥д в≥днести до≠кор≥нну зм≥ну погл¤д≥в на в≥йну, на њњ роль у сусп≥льному бутт≥. «окрема, ярослав ћудрий не любив в≥йськовоњ справи ≥ не прагнув розширювати своњ волод≥нн¤ в≥йськовою силою. ” тогочасн≥й л≥тератур≥ ми знаходимо р≥шуче засудженн¤ в≥йни ≥ всього, що з нею пов'¤зано. ≤де¤ миру, мирних взаЇмин ¤скраво проходить через передсмертне звертанн¤ ярослава до своњх син≥в: Ђякщо будете жити в любов≥ м≥ж собою, ≥ Ѕог буде з вами, п≥дгорне п≥д вас ворог≥в ваших, ≥ будете мирно жити. “а коли будете в ненавист≥ жити, у сварках ≥ м≥жусобиц¤х, то й сам≥ загинете, ≥ землю батьк≥в ≥ д≥д≥в своњх погубите, ¤ку здобули трудом великим. јле слухайте брат брата, жив≥ть мирної.

–≥шуче засудженн¤ в≥йни ми бачимо в ген≥альному Ђ—лов≥ о полку ≤горев≥мї. јвтор негативно говорить про винуватц≥в нещасливого походу 1185 року, безкомп≠ром≥сно засуджуЇ њх саме за прихильн≥сть до м≥жусобноњ боротьби, за готовн≥сть заради фальшивоњ лицарськоњ слави завдати крањн≥ незм≥рних страждань ≥ гор¤. ћужн≥сть, хоробр≥сть, войовнич≥сть в авторському у¤вленн≥ Ї не чеснотами, ¤кими можна пишатис¤ чи захоплюватис¤, а вадами, що межують з≥ злочином.

” систем≥ пол≥тичноњ д≥¤льност≥ кн¤з¤ вагоме м≥сце займала судова д≥¤ль≠н≥сть, основне в≥стр¤ ¤коњ було спр¤моване на придушенн¤ класового невдово≠ленн¤, на регулюванн¤ правових в≥дносин м≥ж громад¤нами сусп≥льства. «г≥дно з тогочасними документами вищою судовою ≥нстанц≥Їю в крањн≥ був кн¤зь. Ѕезумовно, що в≥н, ¤к ≥ вс¤ тогочасна адм≥н≥страц≥¤ та закони, в≥дстоював класов≥ ≥нтереси феодал≥в. ” св≥домост≥ ж народу ще довго збер≥галас¤ повага до родо≠плем≥нноњ старшини, а тому кн¤з¤ у народ≥ сприймали ¤к вищого справедливого суддю. «г≥дно ≥з церковно-державною пол≥тичною доктриною кн¤зь був ут≥ленн¤м Ѕожоњ справедливост≥ на земл≥. ≤з зростанн¤м класових суперечностей у сусп≥льств≥ ≥деал справедливого суду пов'¤зувавс¤ ≥з кн¤з≥вською владою. ÷е давало кн¤зю значн≥ можливост≥ дл¤ розв'¤занн¤ суперечностей, що виникали в сусп≥льств≥.

ѕоступово судова д≥¤льн≥сть на м≥сц¤х переходила до рук васал≥в та адм≥≠н≥страц≥њ кн¤з¤, ставала державною функц≥Їю, що привело до необх≥дност≥ судо≠воњ реформи, ¤ка проведена була ¬олодимиром ≥ в ход≥ ¤коњ в≥дбулос¤ розмежуванн¤ сфери юрисдикц≥њ м≥ж кн¤зем, церквою ≥ кн¤з≥вськими васалами. ÷е було важливим елементом розпод≥лу владних в≥дносин у пол≥тичному житт≥, в≥дшаруванн¤м судовоњ влади, хоча ще й не на вищому р≥вн≥, в≥д законодавчоњ! виконавчоњ. «а кн¤зем залишавс¤ розгл¤д найб≥льш важливих крим≥нальних справ.  н¤з≥вський суд поступово став регул¤тором взаЇмин у клас≥ феодал≥в. ћ.Ѕрайчевський зазначаЇ, що в крањн≥ не вдалос¤ ввести смертну кару.

Ђ–усь аж до самоњ... монгольськоњ навали (чи не Їдина середньов≥чна дер≠жава) не знала юрвдично санкц≥онованого вбивства ¤к мети запоб≥ганн¤ злочинам або покаранн¤ за нихї.

¬ажливе м≥сце в пол≥тичн≥й думц≥  ињвськоњ –ус≥ займало питанн¤ лег≥тим-ност≥ влади кн¤з¤. ƒосл≥дженн¤ давньоруських у¤влень про м≥сце кн¤з¤ у владних системах, про суть ≥ рамки кн¤з≥вськоњ влади фактично лише починаЇтьс¤. Ќайб≥льш повно це питанн¤ подано у книз≥ ќ. “олочка Ђ н¤зь в древней –уси:

власть, собственность, идеологи¤ї. Ќа основ≥ широкого кола джерел, в тому числ≥ ≥ноземних, спираючись на досл≥дницьку, хоча й не таку значну, л≥тературну базу, автор висловлюЇ свою точку зору на дану проблему.

Ќа його думку, в давньоруських погл¤дах на державну владу ≥снувало дв≥ протилежн≥ правов≥ концепц≥њ: колективних форм влади та одноос≥бноњ влади.

≥††† ƒоктрина колективного володарюванн¤ знайшла св≥й ви¤в в ≥снуванн≥ кињв-[ ських дуумв≥рат≥в XII ст., де ми бачимо, наприклад, сп≥вправл≥нн¤ кн¤з≥в ≤з¤слава ≤ ћстиславовича ≥ ¬'¤чеслава ¬олодимировича, –юрика –остиславовича ≥ —в¤тослава ¬севолодовича та ≥нш≥. Ѕезумовно, така форма правл≥нн¤ змогла з≥грати позитивну роль у певних специф≥чних умовах.

” той же час, ч≥льне м≥сце в пол≥тичн≥й думц≥ ≥ пол≥тичн≥й практиц≥ займаЇ одноос≥бна влада. ” часи дом≥нуванн¤ цього принципу першою умовою дл¤ зайн¤тт¤ загальноруського державного столу зг≥дно з нормами Ђс≥мейного праваї було дотриманн¤ принципу Ђстаршинстваї, цебто зайн¤тт¤ престолу старшим з кн¤з≥вського роду. ѕол≥тична думка  ињвськоњ –ус≥ XI - XIII ст. засуджувала ¤к про¤ви самовладд¤, так ≥ спроби його встановленн¤ особистими зусилл¤ми. Ђѕол≥тична думка виходила ≥з того, що поставленн¤ кн¤з¤ ≥ розмах його влади ц≥лком в руках вищих сил, ≥ бажати, а г≥рше того, домагатис¤ б≥льшого означаЇ ≥гнорувати Ѕожий промисел, ≥ти проти св≥топор¤дкуї.

ƒосл≥дники вважають, що абсолютноњ влади ≥ нав≥ть њњ ≥дей –усь XI - XIII ст. не знала. “е, що ми зустр≥чаЇмо у джерелах пон¤тт¤ Ђсамовладд¤ї, Ђсамодер≠жавствої, говорить не про принципово ≥ншу владу, ¤ка ≥снувала у реальному житт≥, а лише про в≥дступ в≥д ≥деальноњ норми. ™диновладд¤ сприймалос¤ не ¤к альтернативна 4юрма правл≥нн¤ в≥дносно колективноњ влади, а виключно ¤к тимчасовий стан у рамках колективного владарюванн¤.

÷ентральне м≥сце в давньоруських погл¤дах на суть державноњ влади займа≠ла думка, що суб'Їктом влади ≥ пов'¤заноњ з нею земельноњ власност≥ був не один ¤кийсь кн¤зь, нав≥ть кињвський, а весь кн¤з≥вський р≥д, стосовно ¤кого правл¤чий кн¤зь виступаЇ ¤к тимчасовий володар. ÷им погл¤дам в≥дпов≥дало ≥ те, що правова св≥дом≥сть до монгольськоњ епохи визнавала право на державну владу, а в≥дпов≥дно ≥ на зайн¤тт¤ кн¤жого столу, лише за представниками одного роду Чдинаст≥њ йорикович≥в.

¬ажливе м≥сце за час≥в  ињвськоњ –ус≥ в пол≥тичн≥й думц≥, що стосувалас¤ кн¤з≥вськоњ влади, займало те, що кн¤зь уже в≥д народженн¤ розгл¤давс¤ ¤к ≥ютенщйнийносшдержавноњ влада, необх≥дний елемент державноњ структури. ѕраво кн¤з¤ на престол Ч нев≥д'Їмна його ¤к≥сть, ¤кою в≥н обдарований ≥ волод≥Ї в≥д народженн¤. “ому кн¤з≥ волод≥ли екстраординарним статусом в≥дносно решти населенн¤.  н¤зь сприймавс¤ в сусп≥льн≥й св≥домост≥ ¤к стрижень ус≥Їњ пол≥тичноњ структури, без ¤кого весь механ≥зм не м≥г д≥¤ти. ƒосл≥дник ¬. –огов зазначаЇ, що руський кн¤зь н≥коли не був першим серед р≥вних у середовищ≥ св≥тських феодал≥в, що за будь-¤ких умов в≥н завжди залишавс¤ вище свого оточенн¤.

¬ XI ст. пол≥тико-≥деолог≥чне обгрунтуванн¤ рол≥ одноос≥бноњ влади посилюва≠лось. ”же на час боротьби ярослава ћудрого з≥ своњм братом —в¤тополком за великокн¤з≥вський престол автор Ђѕов≥ст≥ временнихл≥тї включив до нењ традиц≥йну доктрину, що заперечувала випадков≥сть у становленн≥ монарх≥чноњ влади розгл¤даючи њњ ¤к суворо детерм≥новане ¤вище, зазначаючи, що Ѕог даЇ владу кощ забажаЇ.

ѕод≥бн≥ мотиви ч≥тко проход¤ть у Ђ—лов≥ї њлар≥она, ¤кий гар¤че в≥дстою≠вав монарх≥чну тенденц≥ю в кн¤з≥вськ≥й влад≥. ™диновладд¤ в≥н вбачав ¤к вир≥≠шальний чинник Їдност≥ ≥ сили держави, њњ територ≥альноњ ц≥л≥сност≥, збереженню нац≥ональноњ державност≥. ¬еликокн¤з≥вський централ≥зм, вважав в≥н, Ї Їдиним шл¤хом подоланн¤ тенденц≥й до роздр≥бненн¤ крањни, до зростаючого уд≥льно-феодального сепаратизму.

” п≥зн≥ших документах, зокрема в Ђѕоданн≥ї ¬олодимира ћономаха, вже значно виразн≥ше бачимо спр¤муванн¤ на повну в≥дпов≥дальн≥сть монарха за долю крањни. ѕол≥тичн≥ доктрини, частково зливаючись з рел≥г≥йними, спр¤мо≠вуютьс¤ на обірунтуванн¤ екстраординарного становища кн¤з≥вськоњ влади;

поширюЇтьс¤ думка про сувору в≥ддан≥сть ≥ васальну в≥рн≥сть кн¤зев≥ його п≥дданих. ѕол≥тичний аспект под≥бноњ доктрини зм≥цнював особливе становище давньоруського кн¤з¤, ¤кий н≥с лише моральну в≥дпов≥дальн≥сть перед Ѕогом ≥ не п≥дл¤гав н≥¤ким санкц≥¤м.

“ут доречним буде навести думку ‘. ≈нгельса про роль сильноњ централ≥≠зованоњ влади у розвитку Ївропейських крањн. ¬≥н писав, що в умовах загального тогочасного хаосу, вона була прогресивним елементом, виступала представни≠ком нац≥њ, що народжувалась, до нењ т¤ж≥ли молод≥ революц≥йн≥ сили. “ак ось союз корол≥вськоњ влади ≥ бюргерства, що брав св≥й початок з ’ ст. ≥ нер≥дко порушувавс¤ внасл≥док конфл≥кт≥в, тому що прот¤гом ус≥х середн≥х в≥к≥в розвиток не йшов безперервно в одному напр¤м≥, цей союз знову поновлювавс¤, ставав сильн≥шим, могутн≥шим, поки не допом≥г корол≥вськ≥й влад≥ одержати остаточну перемогу.

” систем≥ пол≥тичних погл¤д≥в феодальноњ руськоњ держави ≥ влади форму≠ванн¤ владних в≥дносин важливе м≥сце займали представницьк≥ установи, що мали глибок≥ ≥сторичн≥ демократичн≥ традиц≥њ. ”  ињвський –ус≥, ¤к ≥ в багатьох ≥нших феодальних державах, ≥снували так≥ структури: кн¤з≥вська рада, бо¤рська рада, феодальн≥ з'њзди, собори тощо.

—еред них найб≥льш впливовою можна назвати кн¤з≥вську раду, становленн¤ ¤коњ було насл≥дком компром≥су м≥цноњ державноњ структури з в≥дживаючими щез пер≥оду родовоњдемократ≥њустановами. —клад ради був аморфним, а компетенц≥¤ Ч ч≥тко не визначеною. ‘ормувалас¤ рада з родоплем≥нних верх≥вок, з близьких до кн¤з¤ людей, ≥з числа дружинник≥в, з церковних ≥ м≥ських к≥л, з торгово-промисловоњ верх≥вки, ¤ка в той час уже набирала сили в кн¤з≥вськ≥й держав≥. « часом кн¤з≥вська рада стаЇ в≥дносно пост≥йним державним органом. ” певний час в його д≥¤льност≥ дом≥нували проблеми в≥йськовоњ пол≥тики, в ≥нший Чгосподарськоњ: розв'¤зувалис¤ питанн¤ законодавчого, управл≥нського, ф≥нансового ≥ пол≥тичного житт¤.

—труктурою, що мала досить пом≥тний вплив на функц≥онуванн¤ кн¤з≥вськоњ влади, взаЇмини м≥ж кн¤зем ≥ Ђлюдьмиї Ч широкими масами сел¤н, ≥ м≥ським населенн¤м, Чзалишалос¤ в≥че, ¤ке прийшло ≥з сивоњ давнини родоплем≥нного сусп≥льства. Ѕезумовним Ї те, що Ђзолотий в≥кї в≥ча у пер≥од  ињвськоњ –ус≥ вже був далеко в минулому. јле заперечувати його, не рахуватис¤ з ним кн¤з≥ не могли:

њхнЇ володарюванн¤ значною м≥рою залежало в≥д вол≥ в≥ча. “а й серед народних мас ще досить сильною була ц¤ традиц≥йна установа. ¬≥домий досл≥дник давньо≠руського сусп≥льства ¬. —ерг≥Ївич пише, що характер в≥ча Ђвизначений двома умовами: слабк≥стю кн¤з≥вськоњ влади ≥ всесильн≥стю особистоњ вол≥, такоњ звичайноњ дл¤ перв≥сного сусп≥льстваї.

’арактерною ознакою в≥ча, зазначаЇ досл≥дник, Ї безпосередн¤ участь на≠роду в його робот≥. …дучи на в≥че, в силу свого особистого права, народ безпо≠середньо брав участь в обговоренн≥ ≥ розв'¤занн≥ сп≥льних справ.  ожен учасник в≥ча н≥чим не був обмежений у своњх м≥ркуванн¤х, висловлюванн¤х, брав участь у виконанн≥ прийн¤тих р≥шень. ¬≥че було формою безпосередньоњ участ≥ народу в сп≥льних справах, а не через представник≥в. ”часть у в≥ч≥ розум≥лас¤ у стародавн≥й –ус≥ ¤к право, а не обов'¤зок. ≤з тих, хто мав право, н≥хто не зобов'¤заний був в≥дв≥дувати в≥чов≥ з≥бранн¤, приходив той, хто бажав. Ѕез народного бажанн¤ в≥че н≥коли не могло в≥дбутис¤, коли б нав≥ть скликав його кн¤зь.  омпетенц≥њ в≥ча були надзвичайно широкими. ¬оно було верховним органом влади м≥ст ≥ земель, займалос¤ питанн¤ми в≥йни ≥ миру, ф≥нанс≥в, обговорювало закони. « давн≥х час≥в в≥че мало право Ђзакликати кн¤з≥вї, ставити њх на волод≥нн¤, виган¤ючи тих, ¤к≥ не влаштовували громаду. Ѕезумовно, вс≥ ц≥ ситуац≥њ не регулювалис¤ лише бажанн¤ми народного з≥бранн¤, бо ≥снували правила, закони, котр≥ регламентували сусп≥льн≥ в≥дносини ¤к у м≥стах, так ≥ в с≥льськ≥й м≥сцевост≥, в≥дкриваючи широк≥ можливост≥ самовр¤дуванню.

ќсь тому, незважаючи на авторитет ≥ громадську вагу кн¤з¤, ≥снуванн¤ в≥ча в добу  ињвськоњ –ус≥ обмежувало кн¤з≥вську владу, робило њњ ≥нститутом, покликаним обер≥гати ≥нтереси сусп≥льства.

в) сп≥вв≥дношенн¤ св≥тськоњ та церковноњ влади.

” систем≥ регулюванн¤ пол≥тичних в≥дносин старокињвськоњ феодальноњ дер≠жави важливе м≥сце належало церкв≥. ÷ерква ≥ держава Ч це дв≥ могутн≥ орган≥за≠ц≥њ, що мали сп≥льн≥ економ≥чн≥ та пол≥тичн≥ ≥нтереси, що робило њх союзниками. ” той же час њхн≥ в≥дносини мали ≥ немало суперечливих тенденц≥й. ўе до прийн¤тт¤ христи¤нства верховенство кн¤з¤ в рел≥г≥йн≥й в≥р≥ формувалос¤ на ірунт≥ ¤зичества.

 н¤зь ¬олодимир, зупин¤ючи св≥й погл¤д на христи¤нств≥, враховував, що в систем≥ в≥зант≥йськоњ державност≥ церковна влада займала п≥дпор¤дковане становище, ц≥лком була залежною в≥д ≥мператора. —тановище константино≠польського монарха повн≥стю в≥дпов≥дало пол≥тичним прагненн¤м ¬олодимира —в¤тославовича, а тому в≥н спиравс¤ у своњй д≥¤льност≥ на практику в≥зант≥йських правител≥в. ¬≥дносини св≥тськоњ влади з церквою на –ус≥ знайшли своЇ в≥дображенн¤ в≥дењЂбогоданост≥ї кн¤з≥вськоњ влади, в ≥дењ Їдиновладд¤ кн¤з¤. ” Ђ—лов≥ї ≤пар≥она кн¤зь Ї ЂЇдинодержцемї своњх волод≥нь, автор Ђѕов≥ст≥ временнихл≥тї називаЇ ярослава ћудрого Ђсамовладцемї руськоњземл≥. як ≥ в ранньофеодальних державах «ах≥дноњ ™вропи, так ≥ на –ус≥ церковне обірунтуванн¤ монарх≥чноњ влади еволюц≥онувало до утвердженн¤ принципу: монарх Чпомазаник Ѕожий.

” багатьох тогочасних документах проходить думка, що кн¤зь Ї самовлад≠ним правителем, ¤кий не потребуЇ посередник≥в у стосунках н≥ з п≥длеглими, н≥ з Ѕогом. ƒуховенству ≥ церкв≥ тут в≥дведена другор¤дна роль серед тих, хто служить кн¤зев≥ ≥ спри¤Ї реал≥зац≥њ його задум≥в. ÷ерква брала участь у зд≥йсненн≥ державних функц≥й шл¤хом ≥деолог≥чного примусу ≥ виправданн¤ соц≥альноњ пол≥тики держави, у сфер≥ церковного впливу знаходилис¤ с≥мейно-шлюбн≥ в≥дносини, значний вплив мала церква у правотворчих функц≥¤х держави, де вона боролас¤ за визнанн¤ божественност≥ кн¤з≥вського законодавства. ÷ерква виправдовувала карально-владн≥ д≥њ держави. ѕор¤д з цим у в≥дносинах м≥ж церквою ≥ державою на –ус≥, особливо з XII ст., ч≥тко бачимо ≥ншу тенденц≥ю Ч претенз≥њ духовенства на кер≥вну роль щодо св≥тськоњ, пол≥тичноњ влади, що ставило њњ в опозиц≥ю до великокн¤з≥вського престолу. «ростанн¤ ц≥Їњ тенденц≥њ' посилюЇтьс¤ в умовах м≥жкн¤з≥вських усобиць ≥ феодальноњ роздробленост≥.

јнал≥з зазначених проблем показуЇ, що в  ињвськ≥й –ус≥ в умовах переходу в≥д перв≥снообщинних в≥дносин до феодальних в≥дбулис¤ глибок≥ сусп≥льно-пол≥тичн≥ зрушенн¤, сформувалас¤ ≥ знайшла вт≥ленн¤ в житт≥ значна к≥льк≥сть пол≥тико-правових концепц≥й, що забезпечило функц≥онуванн¤ могутньоњ ранньофеодальноњ держави, ¤ка займала г≥дне м≥сце в с≥м'њ цив≥л≥зованих Ївропейських народ≥в.

¬исокий культурно-осв≥тн≥й р≥вень широких верств населенн¤, використанн¤ ≥сторичних здобутк≥в духовноњ культури ≥нших народ≥в, чому спри¤ла христи¤-низац≥¤ крањни, Ч все це забезпечувало активн≥ державотворч≥ процеси.

2.† √уман≥стичн≥ традиц≥њ украњнськоњ пол≥тичноњ думки:

а) ≥де¤ шл¤хетськоњ демократ≥њ ≥ сусп≥льного договору;

†б) ≥де¤ пол≥тичноњ емансипац≥њ ”крањни; (возможно не то)

ќдним ≥з найв≥дом≥ших письменник≥в-полем≥ст≥в був ≤ван ¬ишенський (м≥ж 1545/1550Ч1620). ¬≥н народивс¤ в сел≥ —удова ¬ишн¤ в √аличин≥, з 70-х рок≥в став монахом јфонського монастир¤ в √рец≥њ. ≤ван ¬ишенський р≥зко виступив проти Ѕрестськоњ ун≥њ, за¤вивши, що њњ орган≥затори керувалис¤ лише власними ≥нтересами й бажанн¤м р≥вност≥ у визискуванн≥ православного сел¤нства нар≥вн≥ з панами-католиками.

≤ван ¬ишенський Ї автором багатьох трактат≥в, спр¤мованих проти ун≥њ. Ќайв≥дом≥шим серед них Ї Ђѕисанн¤ до Їпископ≥в, ¤к≥ втекли в≥д православноњ в≥риї, написане у в≥дпов≥дь на книгу ѕ. —карги. ќсновна ≥де¤ полем≥чноњ творчост≥ ≤вана ¬ишенського Ч ≥де¤ соц≥альноњ р≥вност≥. ¬≥н доводив, що люди Ї р≥вними в≥д природи: њхн≥ т≥ла складаютьс¤ з Їдиноњ субстанц≥њ, корол≥ та цар≥ Ђтолко власт≥ю сродство людське превосход¤ть, а плот≥ю ≥ кров≥ю ≥ смерт≥ю вс≥м ровни сутьї. ” зв'¤зку з цим в≥н р≥зко осуджував р≥зн≥ форми феодального гн≥ту, винуватц¤ми соц≥ального зла вважав св≥тських ≥ духовних пан≥в. Ђјнтихристовим закономї називав осв¤чену церквою залежн≥сть сел¤нина в≥д пана.

ќднак ≤ван ¬ишенський не закликав до соц≥альноњ боротьби. ѕеремогти св≥т зла, на його думку, можна ка¤тт¤м у гр≥хах, молитвами, зреченн¤м життЇвих благ, очищенн¤м в≥д скверни тощо. ≤деалом сусп≥льного устрою дл¤ нього Ї Ђцарство ЅожеЇї, де вс≥ люди р≥вн≥ ≥ не мають власност≥, або мають Ђмалуї власн≥сть ≥ живуть у злагод≥ з Ѕогом та один з одним. ¬≥н ≥деал≥зував давньохристи¤нську Ївангельську громаду, вс≥ члени ¤коњ жили у братерств≥ ≥ р≥вност≥, в≥дмовилис¤ в≥д власност≥ та с≥м'њ, зреклис¤ земних благ.

¬иокремлюючи р≥вн≥сть ¤к основний принцип раннього христи¤нства, в≥дкидаючи Їдиновладд¤ в пол≥тичному житт≥, ≤ван ¬ишенський висуваЇ ≥дею соборност≥, суть ¤коњ пол¤гаЇ в тому, щоб жити, Ђсоборно один одного ≥справл¤ючи, а не одному над вс≥ма волод≥тиї. ¬ основ≥ соборност≥ лежить ≥де¤ соц≥альноњ р≥вност≥. ¬ контекст≥ ≥дењ соборност≥ ≤ван ¬ишенський критикував св≥тську владу, далеку в≥д ≥деал≥в раннього христи¤нства. ¬≥н наголошував, що, одержавши владу в≥д Ѕога, правитель не може користуватис¤ нею на власний розсуд, чинити свав≥лл¤, бо це Ї грубим порушенн¤м Ѕожих настанов про р≥вн≥сть. Ѕог дав владу дл¤ того, щоб утверджувати закон ≥ справедлив≥сть, а не чинити свав≥лл¤.

як прихильник соц≥альноњ р≥вност≥ ≤ван ¬ишенський засуджував под≥л сусп≥льства на багатих ≥ б≥дних. як опонент Ѕрестськоњ ун≥њ в≥н в≥дкидав абсолютизм влади римського папи ≥ захищав незалежн≥сть православноњ в≥ри.

в) ≥деолог≥¤ козацькоњ державност≥;

ѕротестуючи проти окатоличенн¤, опол¤ченн¤ та феодального гнобленн¤ украњнського народу, полем≥сти в опосередкован≥й форм≥ в≥дстоювали його незалежн≥сть ≥ свободу. Ќа в≥дм≥ну в≥д цього пасивного спротиву, на захист права ”крањни на незалежн≥сть активно виступило козацтво. —оц≥альною основою виникненн¤ козацького руху був протест украњнського трудового люду проти жорстокого феодально-кр≥посницького гнобленн¤ ¤к польською шл¤хтою, так ≥ Ђсвоњмиї панами. ¬олелюбн≥ украњнц≥ з √аличини, ¬олин≥, ѕод≥лл¤ та ≥нших земель пересел¤лис¤ на незайман≥ або малонаселен≥ земл≥ Ќаддн≥пр¤нщини, насамперед Ћ≥вобережж¤.  ≥льк≥сть ут≥кач≥в особливо зросла у XVIЧ XVII ст. ” цей пер≥од украњнський народ практично втратив стару пол≥тичну ел≥ту, нащадки давньокињвських кн¤з≥вських род≥в ставали завз¤т≥шими прихильниками Їдиноњ ѕольщ≥, н≥ж багато хто з польських аристократ≥в.  озацтво змогло не лише захистити украњнський народ в≥д ц≥лковитоњ асим≥л¤ц≥њ, а й створити в ход≥ нац≥онально-визвольноњ в≥йни власну систему орган≥зац≥њ державноњ влади.

ѕрагненн¤ украњнського народу до зв≥льненн¤ в≥д польсько-шл¤хетського гн≥ту знайшло своЇ в≥дображенн¤ у його нац≥онально-визвольн≥й боротьб≥. Ќаприк≥нц≥ XVI ст. ”крањною прокотилас¤ хвил¤ антишл¤хетських, антифеодальних сел¤нсько-козацьких повстань п≥д проводом  риштофа  осинського та —еверина Ќаливайка. √етьман ¬≥йська «апорозького ѕетро  онашевич —агайдачний дом≥гс¤ визнанн¤ польським ур¤дом автоном≥њ украњнських земель у склад≥ –еч≥ ѕосполитоњ. јвтоном≥¤, зокрема, передбачала: л≥кв≥дац≥ю посади старшого над козаками в≥д польського ур¤ду; визнанн¤ влади обраного на козацьк≥й рад≥ гетьмана над вс≥Їю ”крањною; скасуванн¤ р≥шень польського сейму щодо обмежень козацьких прав ≥ вольностей; свободу в≥роспов≥данн¤ населенн¤ ”крањни.

√етьман Ѕогдан ’мельницький продовжив справу ѕ.—агайдачного. ¬≥н очолив визвольну в≥йну украњнського народу проти польськоњ шл¤хти 1648Ч1654 pp., результатом ¤коњ стало утворенн¤ козацько-гетьманськоњ держави. ƒержавотворч≥ процеси в тогочасн≥й ”крањн≥ визначали так≥ документи, ¤к Ђ—татт≥ про устр≥й ¬≥йська «апорозькогої, «бор≥вський догов≥р 1649 p., ун≥версали та оф≥ц≥йн≥ листи Ѕ. ’мельницького. ќсобливо важливе значенн¤ дл¤ становленн¤ незалежноњ украњнськоњ держави мав «бор≥вський догов≥р, укладений Ѕ. ’мельницьким з польським королем яном  азимиром. ƒогов≥р утвердив автоном≥ю (владу гетьмана) ѕравобережноњ ”крањни у склад≥ –еч≥ ѕосполитоњ. ¬ результат≥ укладенн¤ договору ≥нш≥ Ївропейськ≥ держави визнали ”крањну ¤к окреме державне утворенн¤ з власною територ≥Їю, органами державноњ влади, в≥йськом, судом, в≥рою, мовою тощо.

≤снуванн¤ козацько-гетьманськоњ держави ¤к самост≥йноњ ≥ незалежноњ було нетривалим. ўе в ход≥ визвольноњ в≥йни у Ѕ. ’мельницького та частини його оточенн¤ утвердилас¤ думка, що власними силами, без сторонньоњ допомоги ”крањна не зможе захиститис¤ в≥д ворожих напад≥в ≥ зберегти свою незалежн≥сть. “ривала в≥йна з ѕольщею, численн≥ напади ќсманськоњ ≥мпер≥њ спонукали украњнську гетьманську верх≥вку звернутис¤ по допомогу до –ос≥њ. ¬елик≥ над≥њ при цьому покладалис¤ на сп≥льне походженн¤, Їдину в≥ру, близьк≥сть мов, культури та ≥сторичноњ дол≥ украњнського ≥ рос≥йського народ≥в. ” 1654 р. м≥ж ”крањною ≥ –ос≥Їю була укладена угода, за ¤кою ”крањна ув≥йшла до складу –ос≥њ на правах широкоњ автоном≥њ, а в результат≥ фактично втратила свою незалежн≥сть. ѕ≥сл¤ укладенн¤ ц≥Їњ угоди дол¤ украњнськоњ державност≥ вир≥шувалась у взаЇмов≥дносинах ”крањни ≥ –ос≥њ. “огочасна украњнська пол≥тична думка в≥дображала особливост≥ цих в≥дносин та пол≥тичний устр≥й козацько-гетьманськоњ держави, особливо виразно це вдалос¤ зробити ѕ. ќрлику.

г) розвиток конституц≥йноњ ≥дењ ( онституц≥¤ ѕ. ќрлика).

ѕилип ќрлик (1672Ч1742) був генеральним писарем гетьмана ”крањни ≤вана ћазепи Ч другою за посадою особою в держав≥. ѕоразка  арла XII та ≤. ћазепи п≥д ѕолтавою, пересл≥дуванн¤ соратник≥в останнього змусили ѕ. ќрлика ем≥грувати, в≥н жив у р≥зних Ївропейських крањнах. ѕо смерт≥ ≤. ћазепи (1709) ѕ. ќрлик 5 травн¤ 1710 р. у м. Ѕендерах був обраний козацькою радою гетьманом ”крањни. ¬≥н неодноразово робив спроби за допомогою союзник≥в домогтис¤ незалежност≥ ”крањни.. ‘актичним гетьманом ”крањни тод≥ був ставленик ѕетра ≤ ≤ван —коропадський, ¤кий своЇю д≥¤льн≥стю спри¤в знищенню гетьманату ¤к пол≥тичного ≥нституту. Ќайв≥дом≥шим пол≥тико-правовим документом час≥в гетьмануванн¤ ѕ. ќрлика Ї догов≥р м≥ж ним та старшиною й запорозькими козаками Ђѕакти й  онституц≥њ закон≥в та вольностей ¬≥йська «апорозькогої, укладений 16 кв≥тн¤ 1710 р. на козацьк≥й рад≥ в Ѕендерах. –озроблений групою козацьких старшин на чол≥ з ѕ. ќрликом, цей догов≥р в≥домий ¤к Ђ онституц≥¤ ѕилипа ќрликаї, або ЂЅендерська  онституц≥¤ї.

 онституц≥¤ складаЇтьс¤ з двох частин. ” вступн≥й частин≥ стисло подана ≥стор≥¤ козацтва в≥д попередник≥в кињвського кн¤з¤ ¬олодимира ¬еликого до час≥в Ѕ. ’мельницького та ≤. ћазепи, а також обірунтовуЇтьс¤ необх≥дн≥сть прийн¤тт¤ конституц≥њ дл¤ запоб≥ганн¤ деспотизму правител≥в.

ќсновна частина конституц≥њ м≥стить статт≥, в ¤ких ≥детьс¤ про державний устр≥й ”крањни ¤к козацькоњ держави. «м≥ст цих статей пол¤гаЇ ось у чому: в ”крањн≥ в≥дновлюютьс¤ права православноњ церкви, ¤ка повертаЇтьс¤ п≥д юрисдикц≥ю константинопольського патр≥арха; в≥дновлюютьс¤ ≥ проголошуютьс¤ недоторканними давн≥ кордони козацькоњ держави; в≥дновлюютьс¤ давн≥ права «апорозькоњ —≥ч≥, њй повертаютьс¤ земл≥ та маЇтност≥, в≥д≥бран≥ царськими указами, а побудован≥ –ос≥Їю на њњ територ≥њ фортец≥ мають бути знесен≥; вс≥ поточн≥ державн≥ справи вир≥шуЇ гетьман сп≥льно з радою генеральноњ старшини; основоположн≥ питанн¤ державного житт¤ вир≥шуЇ генеральна рада, ¤ка складаЇтьс¤ з гетьмана, генеральноњ старшини, цив≥льних полковник≥в та козак≥в (по одному в≥д кожного полку) ≥ збираЇтьс¤ трич≥ на р≥к Ч на –≥здво, ¬еликдень ≥ ѕокрову; -державн≥ службовц≥ повинн≥ обов'¤зково складати прис¤гу на в≥рн≥сть Ѕатьк≥вщин≥ та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, ¤кщо в≥н порушуЇ закони; справи про кривду та провини генеральноњ старшини розгл¤даютьс¤ генеральним судом, ¤кий не п≥дпор¤дковуЇтьс¤ гетьману; генеральна старшина зв≥туЇ перед гетьманом про свою роботу; державний скарб в≥докремлюЇтьс¤ в≥д гетьманського й передаЇтьс¤ в управл≥нн¤ генерального п≥дскарб≥¤; на утриманн¤ гетьмана призначаютьс¤ окрем≥ земл≥; полковники, сотники та ≥нш≥ посадов≥ особи обираютьс¤ в≥льними голосами ≥ затверджуютьс¤ гетьманом; гетьман маЇ контролювати розумн≥сть податк≥в ≥ повинностей, в≥д них зв≥льн¤ютьс¤ козацьк≥ вдови, сироти та њхн≥ господарства; проводитьс¤ рев≥з≥¤ державних земель, ¤кими користуЇтьс¤ старшина, в≥дновлюЇтьс¤ законн≥сть у користуванн≥ сусп≥льним надбанн¤м ≥ встановлюЇтьс¤ р≥вн≥сть у виконанн≥ державних обов'¤зк≥в.

 онституц≥¤ ѕ. ќрлика не набула чинност≥, вона залишилас¤ лише проектом пол≥тико-правового документа. “ому некоректно Ђњњ вважати першою украњнською конституц≥Їюї, Ђпершою у св≥т≥ демократичною конституц≥Їюї, подавати њњ ¤к попередника прийн¤тоњ у 1787 р.  онституц≥њ —Ўј Ч першого в ≥стор≥њ чинного основного закону держави.  онституц≥¤ ѕ. ќрлика маЇ велике значенн¤ ¤к св≥дченн¤ того, що украњнська пол≥тико-правова думка розвивалас¤ в русл≥ передових зах≥дноЇвропейських пол≥тичних традиц≥й.  онституц≥¤ м≥стить низку демократичних ≥ прогресивних ≥дей: обмеженн¤ влади гетьмана, представницьке управл≥нн¤, под≥л державноњ влади, закр≥пленн¤ прав ≥ свобод особи, справедлив≥сть у розпод≥л≥ .сусп≥льних благ, п≥дтримка соц≥ально незахищених верств населенн¤ тощо. “а найб≥льше значенн¤ конституц≥њ пол¤гаЇ в тому, що в н≥й зд≥йснено всеб≥чне (≥сторичне, пол≥тичне ≥ правове) обгрунтуванн¤ ≥дењ незалежност≥ ”крањни ¤к суверенноњ держави. ѕочинаЇтьс¤ конституц≥¤ з урочистоњ декларац≥њ про те, що Ђ”крањна обох бок≥в ƒн≥пра маЇ бути на в≥чн≥ часи в≥льною в≥д чужого пануванн¤ї.

ўе одним документом, в ¤кому обірунтовуЇтьс¤ ≥де¤ незалежноњ украњнськоњ держави, Ї зверненн¤ ѕ. ќрлика до ур¤д≥в Ївропейських держав п≥д назвою Ђ¬ив≥д прав ”крањниї. «а визначенн¤м автора, мета зверненн¤ пол¤гаЇ в тому, щоб показати, що ”крањна Ї в≥льним кн¤з≥вством, у ¤кому сусп≥льн≥ стани обирали гетьман≥в за власною волею. ƒл¤ обгрунтуванн¤ ц≥Їњ тези автор наводить низку ≥сторичних аргумент≥в. Ќайпереконлив≥шим ≥з них, незаперечним доказом суверенност≥ ”крањни Ї сам факт укладенн¤ Ѕ. ’мельницьким договору з –ос≥Їю, де ”крањна виступила ¤к самост≥йна держава.

ѕ. ќрлик наголошуЇ, що Ѕ. ’мельницький визволив козацьку ”крањну, утворив з нењ незалежне кн¤з≥вство ≥ вдовольнивс¤ титулом гетьмана. ѕо його смерт≥ кн¤з≥в-гетьман≥в обирали сусп≥льн≥ стани. Ѕ. ’мельницький уклав з царем ќлекс≥Їм ћихайловичем союзний догов≥р, однак в≥н був порушений рос≥йською стороною. «а час≥в гетьманства ≤вана Ѕрюховецького ”крањну було примушено зректис¤ суверен≥тету. ќднак гетьман не м≥г дарувати те, що належало сусп≥льним станам. ѕозбавленн¤ ”крањни суверен≥тету Ї порушенн¤м безперечного права њњ стан≥в на незалежн≥сть. ќтже, робить висновок ѕ. ќрлик, догов≥р з –ос≥Їю втратив силу, ≥ Ђкозаки мають за собою право людське ≥ природне, один з головних принцип≥в ¤кого Ї: народ завжди маЇ право протестувати проти гн≥ту ≥ привертати уживанн¤ своњх стародавн≥х прав, коли матиме на це слушний часї.

†д) слов'¤нська Їдн≥сть ≥ украњнський мес≥ан≥зм (за документами  ирило-ћефод≥њвського “овариства);

¬инекнинн¤ такого сусп≥льно-пол≥тичного ¤вища, ¤к  ирило-ћефод≥њвське товариство, зумовлювалос¤, насамперед, при≠гн≥ченим становищем ”крањни в склад≥ –ос≥йськоњ ≥мпер≥њ.  риза феодально-кр≥посницькоњ системи та визр≥ванн¤ в њњ надрах кап≥тал≥стичного устрою породили в 40-х рр. XIX ст. потребу в демократизац≥њ сусп≥льства, ≥дей, сусп≥льно-пол≥тичних по≠гл¤д≥в. Ќаприк≥нц≥ 1845 - початку 1846 рр. в ”крањн≥ виникло  ирило-ћефод≥њвське товариство. …ого ≥н≥ц≥аторами були ћ.  остомаров, ћ. √лак, ¬. Ѕ≥лозерський. ƒо товариства належали також “. Ўевченко, ѕ.  ул≥ш, ќ. ћаркевич ≥ багато ≥нших в≥до≠мих громадських д≥¤ч≥в, письменник≥в та науковц≥в. √оловною метою кирило-мефод≥њвц≥в було об'Їднанн¤ вс≥х слов'¤нських народ≥в у Їдину федеративну республ≥ку. ќсновн≥ ≥дењ товари≠ства було викладено в " низ≥ бутт¤ украњнського народу '\ а шл¤хи та способи дос¤гненн¤ ц≥Їњ мети - у "—татут≥ —лов '¤н-ського товариства св¤тих  ирила ≥ ћефод≥¤ ".

÷≥ документи були першою спробою глибокого анал≥зу вс≥Їњ попередньоњ пол≥тичноњ ≥стор≥њ ”крањни, котрий базувавс¤ на по≠р≥вн¤льно-≥сторичному метод≥. ” систем≥ в≥дносин ”крањна-ѕольща-–ос≥¤, зазначалось у " низ≥ бутт¤...", украњнський народ був народом-рабом, ¤кий зазнавав подв≥йного гнобленн¤. “ож саме ”крањн≥ призначена ≥сторична роль авангарду вс≥х слов'¤нських народ≥в у справ≥ њх об'Їднанн¤ в слов'¤нську федерац≥ю. ѕрограмна частина "—татуту..." наголошувала, що ц¤ мета Ї ≥сторичним покликанн¤м ≥ долею кожного слов'¤н≠ського народу. ѕри цьому власне об'Їднанн¤ не розгл¤далось ¤к спрощений механ≥чний процес, а кожна слов'¤нська на≠родн≥сть або нац≥¤ мала право на збереженн¤ своЇњ самобут≠ност≥, самост≥йност≥ державного управл≥нн¤ та принципу р≥вност≥ громад¤н.

” майбутн≥й федерац≥њ передбачалас¤ р≥вноправн≥сть ус≥х в≥роспов≥дань, обов'¤зков≥сть осв≥ти народу, в≥дм≥на кр≥пос≠ницького ладу й т≥лесних покарань. ѕредставницька влада мала оформитис¤ в «агальнослов'¤нський —обор представник≥в ус≥х народ≥в. „лени товариства прагнули створити слов'¤нськ≥ демократичн≥ держави-республ≥ки, об'Їднан≥ на принципах федерал≥зму в слов'¤нський союз.

ћикола  остомаров у своњй прац≥ "јвтоб≥ограф≥¤" дав детальний опис внутр≥шньоњ структури федеральноњ влади та складових частин федерац≥њ. ÷е докладний перел≥к повно≠важень сильного федерального центру та прерогатив само≠ст≥йних державних утворень у його склад≥ (варто зауважити, що принцип федерал≥зму в≥н розробив не наст≥льки ірунтовно, ¤к американськ≥ творц≥  онституц≥њ —Ўј). Ўл¤хи реал≥зац≥њ цього ≥деального проекту - проведенн¤ реформ, мирна про≠паганда, вихованн¤ молод≥, л≥тературна д≥¤льн≥сть тощо Ч мали утоп≥чний характер. ѕол≥тичн≥ под≥њ в «ах≥дн≥й ™вроп≥ того часу переконливо довели, що пан≥вн≥ класи в≥дчайдушне в≥дстоювали своњ ≥нтереси та йшли на реформи т≥льки тод≥, коли њх до цього п≥дштовхували силовим шл¤хом народн≥ маси.

ќсобливу позиц≥ю з цього питанн¤ займав “арас Ўевченко. як Їдиний спос≥б встановленн¤ демократичноњ республ≥ки в≥н розгл¤дав лише народне повстанн¤. ” республ≥канському лад≥ —Ўј народний поет вбачав зразок демократизац≥њ сусп≥льства й асоц≥ював посл≥довну боротьбу за незалежн≥сть ≥ демократ≥ю з першим президентом —Ўј - ƒжорджем ¬ашингтоном. ≤з цього приводу “. Ўевченко нав≥ть ставив риторичне за≠питанн¤ своњм сп≥вв≥тчизникам: " оли ми д≥ждемос¤ ¬ашингтона з новим ≥ праведним законом?".

ќтже, теоретична д≥¤льн≥сть товариства була законом≥рним етапом в еволюц≥њ в≥тчизн¤ноњ пол≥тичноњ думки. ”перше в ”крањн≥ було теоретично розроблено конкретний проект демократичного республ≥канського федеративного державного устрою. ÷е був крок уперед пор≥вн¤но з попередниками.

е) нац≥онально-пол≥тичний св≥тогл¤д “араса Ўевченка.

“арас Ўевченко (1814Ч1861) справив великий вплив на пол≥тичн≥ погл¤ди член≥в  ирило-ћефод≥њвського братства насамперед силою свого поетичного слова. ” його творах немаЇ ц≥л≥сноњ пол≥тичноњ концепц≥њ, йдетьс¤ про погл¤ди на окрем≥ проблеми державност≥, соц≥ально-пол≥тичних в≥дносин, сусп≥льного ладу в ц≥лому.

ѕол≥тичний св≥тогл¤д “. Ўевченка у своЇму розвитков≥ пройшов к≥лька етап≥в. ѕерший етап позначаЇтьс¤ романтизмом та певною ≥деал≥зац≥Їю козацького минулого. јле вже й тод≥ в≥н намагаЇтьс¤ з'¤сувати причини т¤жкого становища украњнського народу. ¬ поем≥ Ђ√айдамакиї серед таких причин в≥н називав, зокрема, внутр≥шн≥й розбрат ≥ чвари.

” другий, найпл≥дн≥ший пер≥од творчост≥, ¤кий тривав з часу поверненн¤ в ”крањну п≥сл¤ зв≥льненн¤ з кр≥пацтва й до розгрому  ирило-ћефод≥њвського братства, “. Ўевченко пристрасно працюЇ над проблемою в≥дсутност≥ Їдност≥ украњнського народу. ¬≥н р≥зко засуджуЇ не т≥льки самодержавство, що було притаманним дл¤ вс≥Їњ його творчост≥, а й класове розшаруванн¤ всередин≥ самого украњнського народу. «окрема, тавруЇ тих Ђземл¤чк≥вї, ¤к≥, поњхавши на чужину, повертаютьс¤ в ”крањну визискувачами та гнобител¤ми, п≥дручними колон≥затор≥в. ѕричини рабського становища украњнського народу тепер в≥н вбачаЇ не лише в д≥¤х зовн≥шн≥х сил та у внутр≥шн≥х чварах, а й у нев≥дпов≥дност≥ украњнськоњ правл¤чоњ ел≥ти Ч гетьман≥в ≥ козацькоњ старшини Ч завданн¤м нац≥онального й соц≥ального визволенн¤. ќц≥нюЇ њх поет досить презирливо: Ђ–аби, п≥дн≥жки, гр¤зь ћоскви, варшавське см≥тт¤ Ч ваш≥ пани, ¤сновельможн≥њ гетьманиї. Ќепри¤знь “. Ўевченка до козацькоњ старшини багато в чому зумовлена тим, що вона зам≥сть того щоб шукати опори у власному народов≥, намагалась ¤кнайшвидше знайти соб≥ ≥ноземного покровител¤. Ќеоднозначним було ставленн¤ поета й до Ѕ. ’мельницького. ¬≥ддаючи належне державотворч≥й д≥¤льност≥ гетьмана, в≥н не м≥г простити йому союзу з царем ќлекс≥Їм ћихайловичем: Ђќтаке-то, м≥й Ѕогдане, ќлекс≥њв друже, ти все оддав москалев≥, а йому й байдужеї.

«начне м≥сце в пол≥тичних поез≥¤х “. Ўевченка пос≥даЇ проблема боротьби народ≥в за нац≥ональне визволенн¤. —утн≥сть колон≥заторськоњ пол≥тики царизму глибоко розкрита, зокрема, в поем≥ Ђ авказї. ” цьому твор≥ симпат≥њ поета однозначно на боц≥ поневолених кавказьких народ≥в.

–≥зко засуджуючи самодержавство, кр≥паччину, соц≥альне розшаруванн¤, колон≥заторство, “. Ўевченко мр≥¤в про утвердженн¤ соц≥альноњ р≥вност≥ й пол≥тичноњ свободи. ¬≥ддаючи перевагу буржуазн≥й республ≥ц≥ перед самодержавством, в≥н, однак, не розгл¤дав њњ ¤к ≥деальний сусп≥льний лад, бо ≥ в н≥й Ї соц≥альна нер≥вн≥сть ≥ насильство. ѕол≥тичним ≥деалом “. Ўевченка була демократична республ≥ка Ч сусп≥льство ≥з самовр¤дуванн¤м народу, колег≥альною формою реал≥зац≥њ влади ¤к гарант≥Їю в≥д њњ свавол≥. ¬ир≥шальна роль у такому сусп≥льств≥ мала належати труд≥вникам, що працюють на своњй земл≥.

“. Ўевченко не т≥льки р≥зко засуджував кр≥паччину, самодержавство, а й закликав народн≥ маси до його поваленн¤ насильницьким, революц≥йним шл¤хом: Ђ...вставайте, кайдани порв≥те ≥ вражою злою кров'ю волю окроп≥те!ї. ¬≥н виступав ¤к посл≥довний революц≥йний демократ, творч≥сть ¤кого справила величезний вплив на боротьбу украњнського народу за своЇ соц≥альне й нац≥ональне визволенн¤. Ќе останню роль творч≥сть “. Ўевченка та ≥нших революц≥о-нер≥в-демократ≥в в≥д≥грала у скасуванн≥ в –ос≥њ 1861 р. Ч останньому роц≥ житт¤ поета Ч кр≥посного права.

3.† –озвиток пол≥тичноњ думки у друг≥й половиш XIX ст.:

а) украњноф≥льство ≥ хлопоманство;

б) громад≥вський рух;

†в) пол≥тичн≥ погл¤ди ћ. ƒрагоманова ≥ ≤. ‘ранка;

ћихайло ƒрагоманов (1841 Ч 1895). ¬≥н народивс¤ у двор¤нськ≥й с≥м'њ в м. √ад¤ч≥ на ѕолтавщин≥. ” 1863 р. зак≥нчив ≥сторико-ф≥лолог≥чний факультет  ињвського ун≥верситету ≥ прот¤гом 1864Ч1875 pp. працював у ньому приват-доцентом на кафедр≥ всесв≥тньоњ ≥стор≥њ. «а цей час опубл≥кував р¤д праць, в ¤ких викривав русиф≥каторську пол≥тику царизму стосовно нерос≥йських народ≥в, за що був зв≥льнений з ун≥верситету. ” 1876 р. вињжджаЇ до ∆еневи, де видаЇ зб≥рник Ђ√ромадаї з метою попул¤ризац≥њ Ђукрањнського питанн¤ї у св≥т≥. ” 1889 р. болгарський ур¤д запросив ћ. ƒрагоманова на посаду професора кафедри всесв≥тньоњ ≥стор≥њ —оф≥йського ун≥верситету, де в≥н працював до к≥нц¤ свого житт¤.

ѕол≥тичн≥ погл¤ди ћ. ƒрагоманова формувалис¤ п≥д значним впливом поширених у тогочасн≥й ™вроп≥ л≥беральних ≥ особливо соц≥ал≥стичних ≥дей. ѕерех≥д в≥д родоплем≥нноњ орган≥зац≥њ сусп≥льного житт¤ до держави в≥н по¤снював д≥Їю таких чинник≥в, ¤к розвиток с≥м'њ, матер≥ального виробництва, класовоњ боротьби, концентрац≥¤ земель унасл≥док завоювань. ќднак ћ. ƒрагоманов не под≥л¤в марксистську тезу про визначальну роль матер≥ального виробництва в сусп≥льному розвитку. ¬≥н вважав, що економ≥чна д≥¤льн≥сть задовольн¤Ї лише одну з потреб людини Ч Ђживленн¤ї, тод≥ ¤к ≥снують ≥нш≥ не менш важлив≥ потреби Ч розмноженн¤, п≥знанн¤, розваги. Ћюди прагнуть до сп≥лкуванн¤ та об'Їднанн¤, основними формами ¤ких Ї громада й товариство.

ѕон¤тт¤ Ђгромадаї Ї ключовим у пол≥тичних погл¤дах ћ. ƒрагоманова. Ќа його думку, головним критер≥Їм оц≥нки д≥¤льност≥ держави Ї служ≥нн¤ сусп≥льному благу. —уть держави пол¤гаЇ не в њњ форм≥, а в тих правах ≥ свободах, ¤кими над≥лен≥ громад¤ни. ѕол≥тична ≥стор≥¤ людства Ї кругооб≥гом трьох основних форм держави Ч аристократ≥њ, монарх≥њ й демократ≥њ. Ћюдство втратило перв≥сну свободу й пост≥йно прагне њњ повернути, але цьому заважаЇ держава, нав≥ть демократична, бо за такоњ форми депутати стають головуючими над народом ≥ вир≥шують державн≥ справи, не враховуючи його волю. ” зв'¤зку з цим ћ. ƒрагоманов пропонуЇ радикальний, на його думку, крок: зам≥сть введенн¤ народоправства (демократ≥њ), що Ї лише одн≥Їю з форм державного правл≥нн¤, впроваджувати самовр¤дуванн¤, щоб була Ђсво¤ вол¤ кожному ≥ в≥льне громадство й товариство людей ≥ товариствї.

√ромада у ћ. ƒрагоманова Ї первинною ланкою орган≥зац≥њ сусп≥льного житт¤. —тосунки м≥ж громадами мають будуватис¤ на федеративних засадах. ‘едерац≥¤ утворюЇтьс¤ в результат≥ децентрал≥зац≥њ управл≥нн¤ державою з громад ¤к б≥льш др≥бних сусп≥льних об'Їднань. √ромади ¤к в≥льн≥ й самост≥йн≥ утворенн¤ будують федерац≥ю знизу догори Ч аж до всесв≥тньоњ федерац≥њ ¤к наступниц≥ держави. ‘едерац≥¤ втрачатиме державн≥ функц≥њ ≥ поступово прийде до адм≥н≥стративноњ автоном≥њ та децентрал≥зац≥њ. ¬чений дал≥ розвинув концепц≥ю федерал≥зму, започатковану ћ.  остомаровим. ¬≥н виступав за самост≥йн≥ сильн≥ обласн≥ органи влади, ¤к≥ мали б певну незалежн≥сть в≥д центральноњ влади й д≥¤ли на автономних ≥ самовр¤дних засадах. —амовр¤дуванн¤ мало зд≥йснюватис¤ р≥зними зборами, ¤ким були б п≥дзв≥тн≥ посадов≥ особи.

√оловну причину под≥лу сусп≥льства на багатих ≥ б≥дних ћ. ƒрагоманов убачав у приватн≥й власност≥. ѕок≥нчити з≥ злиденн≥стю ≥ гнобленн¤м можна т≥льки шл¤хом орган≥зац≥њ колективноњ прац≥ за умови колективноњ власност≥ громади на землю та знар¤дд¤ прац≥. «д≥йсненн¤ переходу до нового ладу (Ђгромад≥вського соц≥ал≥змуї) можливе еволюц≥йним шл¤хом демократизац≥њ, п≥днесенн¤ культури ≥ св≥домост≥ народу. ћ. ƒрагоманов виступав проти революц≥йних перетворень.

ѕ≥дтримуючи л≥берал≥зм за в≥дстоюванн¤ ним прав ≥ свобод громад¤н, ћ. ƒрагоманов водночас вважав, що л≥берал≥зм мав служити засобом у боротьб≥ за соц≥ал≥стичний ≥деал. ѕод≥л влади, парламентаризм, демократичн≥ права ≥ свободи, ¤к≥ в≥дстоював л≥берал≥зм, мали бути притаманними й соц≥ал≥зму.

ѕринцип федерал≥зму був визначальним у погл¤дах ћ. ƒрагоманова й на нац≥ональне питанн¤. ¬≥н заперечував ≥дею нац≥ональноњ державност≥, вважав, що пол≥тичною формою орган≥зац≥њ- сусп≥льного житт¤ маЇ бути федерац≥¤, що складаЇтьс¤ ≥з самовр¤дних громад. ”крањна також маЇ бути федеративним утворенн¤м, ¤ке складаЇтьс¤ з 20 земель ( ињвськоњ, ќдеськоњ, ’арк≥вськоњ, ѕол≥ськоњ та ≥н.) ≥, у свою чергу, входити до побудованоњ на федеративних засадах

–ос≥њ. ¬≥н писав: Ђ«добути ж пол≥тичну волю в –ос≥њ, на мою думку, украњнська нац≥¤ може не шл¤хом сепаратизму, а т≥льки вкуп≥ з ≥ншими нац≥¤ми й крањнами –ос≥њ, через федерал≥змї2. ” зв'¤зку з цим ћ. ƒрагоманов в≥дкидав нац≥онал≥зм ≥ сепаратизм, виступаючи з позиц≥й ≥нтернац≥онал≥зму.

¬идатний украњнський поет, письменник, публ≥цист ≥ громадсько-пол≥тичний д≥¤ч ≤ван ‘ранко (1856Ч1916) був одним ≥з орган≥затор≥в –усько-украњнськоњ радикальноњ парт≥њ, брав участь у виданн≥ њњ друкованих орган≥в, видавав журнал Ђ∆итЇ ≥ слової. «а пол≥тичну д≥¤льн≥сть пересл≥дувавс¤ австр≥йською владою. ™ автором близько 3000 л≥тературних твор≥в, публ≥цистичних ≥ наукових праць. ѕол≥тичн≥ погл¤ди ≤. ‘ранка еволюц≥онували в≥д громад≥вського соц≥ал≥зму й захопленн¤ марксизмом до позиц≥й нац≥ональноњ демократ≥њ та критики марксизму. —в≥тогл¤д поета формувавс¤ в умовах загостренн¤ боротьби труд¤щого сел¤нства й роб≥тництва «ах≥дноњ ”крањни проти соц≥ального гн≥ту.

ѕогл¤ди ≤. ‘ранка на державу були близькими до марксистських. ¬иникненн¤ держави в≥н пов'¤зував з виникненн¤м приватноњ власност≥ та сусп≥льних клас≥в. Ќайважлив≥шою ознакою держави вважав в≥докремлений в≥д сусп≥льства управл≥нський апарат, що виступаЇ ¤к чинник насильства стосовно сусп≥льства. ¬с≥ експлуататорськ≥ держави були ≥ Ї в≥дчуженою в≥д народу пол≥тичною силою, ¤ка протистоњть народов≥ й пануЇ над ним. Ѕуржуазна держава також не Ї вин¤тком. ’арактерними њњ рисами Ї на¤вн≥сть м≥цноњ арм≥њ ¤к опори ≥снуючого пол≥тичного ладу, бюрократичного апарату, посиленн¤ виконавчоњ влади ≥ зниженн¤ рол≥ представницьких орган≥в. ” так≥й держав≥ в≥дбуваЇтьс¤ концентрац≥¤ багатства в руках нечисленноњ пануючоњ верх≥вки, тод≥ ¤к м≥льйони труд≥вник≥в не можуть задовольнити своњ елементарн≥ життЇв≥ потреби.  онституц≥йн≥сть, парламентаризм не л≥кв≥дують соц≥альноњ нер≥вност≥, бо парламент насправд≥ представл¤Ї ≥нтереси заможних верств сусп≥льства, а буржуазне право захищаЇ ц≥ ≥нтереси ≥ робить труд¤щих фактично безправними. —л≥д розр≥зн¤ти формальну ≥ реальну р≥вн≥сть, бо юридична р≥вн≥сть, що не спираЇтьс¤ на економ≥чну та осв≥тню р≥вн≥сть, залишаЇтьс¤ на папер≥, а в повс¤кденному житт≥ вона дл¤ нижчих верств незд≥йсненна.

÷≥ погл¤ди ≤. ‘ранка на державу визначили ≥ його негативне ставленн¤ до марксистськоњ ≥дењ держави диктатури пролетар≥ату. “ака держава також матиме чиновницько-адм≥н≥стративний апарат, ¤кий сто¤тиме над народом, ≥ соц≥альна нер≥вн≥сть не буде подолана. ” зв'¤зку з цим соц≥ал≥стичне сусп≥льство ≤. ‘ранко у¤вл¤в ¤к сп≥вдружн≥сть людей прац≥, засновану на господарськ≥й р≥вност≥, повн≥й громад¤нськ≥й ≥ пол≥тичн≥й свобод≥, несум≥сн≥й з державою. ѕол≥тична свобода пол¤гаЇ у в≥дсутност≥ пол≥тичного тиску та управл≥нн¤ зверху, держави ¤к органу примусу. Ќарод знизу управл¤Ї сам собою, працюЇ сам на себе, сам здобуваЇ осв≥ту й захищаЇтьс¤. ” майбутньому сусп≥льств≥ утвердитьс¤ справжнЇ народовладд¤. √оловними осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть ус≥ функц≥њ управл≥нн¤ сусп≥льством. ≤. ‘ранко в≥ддавав перевагу безпосередн≥й демократ≥њ, хоча не заперечував необх≥дност≥ ≥ представницькоњ демократ≥њ. ќргани представницькоњ демократ≥њ утворюютьс¤ на р≥вн≥ в≥льного союзу громад, представники ¤ких формують Їдиний представницький орган дл¤ вир≥шенн¤ важливих питань Ч зовн≥шньоњ торг≥вл≥, суду, оборони та ≥н.

ўодо шл¤х≥в ≥ засоб≥в переходу до соц≥ал≥зму ≤. ‘ранко висловлював р≥зн≥ думки. ¬ одних прац¤х в≥н обстоював правом≥рн≥сть застосуванн¤ труд¤щими радикальних засоб≥в дл¤ зв≥льненн¤ в≥д експлуатац≥њ ≥ здобутт¤ свободи, в ≥нших Ч схил¤вс¤ до мирних форм пол≥тичноњ боротьби. –уш≥йною силою ц≥Їњ боротьби визнавалис¤ не т≥льки пролетар≥ат, а й ≥нш≥ категор≥њ труд≥вник≥в. ≤. ‘ранко не под≥л¤в марксистськоњ ≥дењ про ≥сторичну м≥с≥ю пролетар≥ату, за ¤кою йому належить очолити боротьбу за соц≥ал≥зм ус≥х труд¤щих. ¬≥н говорив про Ђроб≥тництвої, п≥д ¤ким розум≥в ус≥х, хто працюЇ, Ч роб≥тник≥в, др≥бних сел¤н, рем≥сник≥в, ≥нтел≥генц≥ю. Ќа в≥дм≥ну в≥д марксизму ≤. ‘ранко прагнув до того, шоб його соц≥ал≥зм спиравс¤ на загальнолюдськ≥, а не на суто класов≥ ц≥нност≥. ÷е мав би бути самовр¤дний, недержавний соц≥ал≥зм.

¬елику увагу ≤. ‘ранко прид≥л¤в нац≥ональному питанню. ¬≥н закликав ≥нтел≥генц≥ю спри¤ти формуванню украњнськоњ нац≥њ, здатноњ до самост≥йного культурного й пол≥тичного житт¤ ≥ спроможноњ активно засвоювати загальнолюдськ≥ культурн≥ здобутки. ≤.‘ранко виступав за пол≥тичну незалежн≥сть нац≥й. ќднак така незалежн≥сть, на його думку, не передбачаЇ обов'¤зкового в≥докремленн¤ вс≥х нац≥й, що входили до складу –ос≥йськоњ держави. ‘ормою пол≥тичноњ незалежност≥ соц≥ально зв≥льнених народ≥в може бути демократична автоном≥¤ у склад≥ федерац≥њ. ≤. ‘ранко обстоював ≥дею федерац≥њ пол≥тично р≥вноправних народ≥в з демократичною, республ≥канською формою правл≥нн¤, заснованою на громад≥ ¤к первинному самовр¤дному територ≥альному об'Їднанн≥. Ќа його думку, в≥льний розвиток народ≥в без будь-¤кого верховенства одн≥Їњ нац≥њ над ≥ншою здатн≥ забезпечити соц≥ал≥зм ≥ федерац≥¤. Ќа федеративних засадах мають будуватис¤ в≥дносини м≥ж народами ¤к у межах окремих крањн, так ≥ у всесв≥тньому масштаб≥.

¬≥дстоюючи федерал≥зм, ≤. ‘ранко водночас виступав ¤к проти космопол≥тизму ћ. ƒрагоманова, так ≥ проти ≥нтернац≥онал≥зму марксизму. ” прац¤х останн≥х рок≥в в≥н р≥зко критикував тих д≥¤ч≥в, дл¤ ¤ких загальноЇвропейськ≥ ≥деали соц≥альноњ р≥вност≥ заслонили ≥деал нац≥ональноњ самост≥йност≥, та тих, хто за гаслами ≥нтернац≥онал≥зму приховуЇ нелюбов до власного народу.

’оча ≤. ‘ранко багато в чому под≥л¤в марксистськ≥ погл¤ди на проблеми сусп≥льного розвитку, в≥н виступав проти абсолютизац≥њ марксистського вченн¤, закликав сприймати його ¤к продукт певноњ епохи, а не ¤к кер≥вництво до д≥њ на вс≥ часи.

г) ≥де¤ украњнського державного самовизначенн¤. ћ. ћ≥хновський.

 онсервативн≥ погл¤ди характерн≥ також дл¤ ћиколи ћ≥хновського, ¤кий у брошур≥ Ђ—амост≥йна ”крањнаї закликав до в≥дновленн¤ самост≥йноњ ”крањни на п≥дстав≥ ѕере¤славськоњ угоди, порушеноњ рос≥йським царизмом. ѕогл¤ди ћ. ћ≥хновського також зб≥галис¤ з ≥де¤ми нац≥онально-державницького напр¤му, зокрема з ≥де¤ми про широк≥ пол≥тичн≥ й громад¤нськ≥ права, самовр¤дуванн¤ земель, про суд прис¤жних, а також з ≥деЇю нац≥онально-демократичноњ держави у вигл¤д≥ президентськоњ республ≥ки з двопалатним парламентом (радою представник≥в ≥ сенатом).

ƒумки ћ. ћ≥хновського про необх≥дн≥сть р≥шучого в≥дмежуванн¤ ”крањни в≥д –ос≥њ, акцент на силових методах дос¤гненн¤ нац≥онально-визвольноњ мети, а також проголошенн¤ виключно етн≥чного принципу формуванн¤ нац≥њ (”крањна дл¤ украњнц≥в) л¤гли в основу нац≥онал≥стичноњ ≥деолог≥њ. ѕогл¤ди ћ. ћ≥хновського грунтувалис¤ на консервативному, нац≥онально-державницькому й нац≥онал≥стичному ≥деолог≥чних напр¤мах.

4.† ѕроблеми украњнського державного в≥дродженн¤ 1917-1920 рр.:

а) ћ. √рушевський та ≥де¤ автоном≥њ ”крањни;

3 часу свого виникненн¤ в середин≥ XIX ст.марксизм набув значного поширенн¤ в ™вроп≥ ≥ став одн≥Їю з найвпливов≥ших ≥дейно-пол≥тичних теч≥й. ѕаралельно з марксизмом розвивавс¤ соц≥ал-демократичний напр¤м ученн¤ про соц≥ал≥зм. ќсобливо попул¤рними соц≥ал≥стичн≥ ≥дењ стали в перш≥ дес¤тил≥тт¤ XX ст. Ч епоху ≥мпер≥ал≥зму, в≥йн ≥ пролетарських революц≥й, за визначенн¤м ¬. ≤. Ћен≥на. ≤сторичн≥ под≥њ ц≥Їњ епохи, насамперед ∆овтнева революц≥¤ в –ос≥њ, п≥дтверджували марксистське вченн¤, значного впливу ¤кого зазнала й ”крањна. “ут поширювалис¤ ¤к суто марксистськ≥ ≥дењ Ч про ≥сторичну м≥с≥ю роб≥тничого класу, соц≥ал≥стичну революц≥ю, диктатуру пролетар≥ату тощо, так ≥ соц≥ал-демократичн≥. Ќайв≥дом≥ш≥ представники соц≥ал≥стичного напр¤му пол≥тичноњ думки ”крањни першоњ половини XX ст. Ч ћ. √рушевський ≥ ¬. ¬инниченко Ч за своњми пол≥тичними погл¤дами т¤ж≥ли до соц≥ал-демократизму.

ћихайло √рушевський (1866Ч1934) Ч видатний украњнський ≥сторик ≥ пол≥тичний д≥¤ч, √олова ”крањнськоњ ÷ентральноњ –ади. ” своњх численних прац¤х, зокрема багатотомн≥й Ђ≤стор≥њ ”крањни-–усиї, детально досл≥див ≥стор≥ю украњнського народу. ѕри цьому в≥н в≥дмовивс¤ в≥д розгл¤ду њњ ¤к ≥стор≥њ класовоњ боротьби ≥ подав ¤к ≥стор≥ю украњнськоњ державницькоњ ≥дењ.

”чений виходив з того, що ≥снують дв≥ Ђруськихї народност≥ Ч украњнсько-руська й великоруська.  ињвська держава, право, культура були творенн¤м украњнсько-руськоњ народност≥, а володимиро-московська держава Ч великоруськоњ. “еза про те, що  ињвська –усь була першою формою украњнськоњ державност≥, слугувала обгрунтуванню боротьби украњнського народу за власну державн≥сть ¤к такого, що здавна њњ мав. ¬ ≥стор≥њ украњнського народу ћ. √рушевський виокремлював так≥ пер≥оди: пер≥од, що передував утворенню  ињвськоњ держави; епоха державного житт¤ ( ињвська –усь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та украњнського житт¤; украњнське в≥дродженн¤.  р≥зь ус≥ ц≥ пер≥оди вчений проводить сформульовану ним украњнську ≥дею, пов'¤зану з ≥деЇю свободи украњнського народу, насамперед нац≥ональноњ.

” питанн≥ про форму украњнськоњ державност≥ погл¤ди ћ. √рушевського зазнали певноњ еволюц≥њ Ч в≥д ≥дењ федеративних форм орган≥зац≥њ державного житт¤ украњнськоњ нац≥њ до ≥дењ нац≥ональноњ незалежност≥ ”крањни. —початку в≥н виступав за нац≥онально-культурну автоном≥ю ”крањни у склад≥ –ос≥њ, пов'¤зував здобутт¤ украњнським народом свободи з перетворенн¤м –ос≥њ в демократичну правову державу.

ѕ≥д час революц≥њ 1905Ч1907 pp. ћ. √рушевський вважав, що вир≥шенн¤ украњнського питанн¤ й нац≥ональних проблем народ≥в –ос≥њ можливе шл¤хом реал≥зац≥њ принципу нац≥онально-територ≥альноњ та обласноњ автоном≥њ ≥ забезпеченн¤ нац≥ональних прав ус≥х народ≥в. јвтономна ”крањна у склад≥ федеративноњ –ос≥йськоњ республ≥ки Ч такою вбачав ћ. √рушевський украњнську державн≥сть. ќсновними рисами федеративноњ республ≥ки мали бути широке м≥сцеве самовр¤дуванн¤ ≥ представницька демократ≥¤. ”крањнська нац≥ональна територ≥¤ маЇ бути об'Їднана в Їдину область ≥з власним сеймом, що вибираЇтьс¤ пр¤мим, р≥вним ≥ таЇмним голосуванн¤м. Ќеобх≥дно ч≥тко розмежувати повноваженн¤ центру та областей: органи м≥сцевого самовр¤дуванн¤ мають розпор¤джатис¤ м≥сцевими ф≥нансами, земельним фондом, вир≥шувати питанн¤ осв≥ти й культури; центральна влада маЇ складати норми загальних основ державного ≥ сусп≥льного ладу.

∆овтнева революц≥¤ та пол≥тична практика рос≥йського б≥льшовицького ур¤ду зм≥нили погл¤ди ћ. √рушевського. ¬≥н перейшов до ≥дењ нац≥ональноњ незалежност≥ й суверен≥тету ”крањни, св≥дченн¤м чого став прийн¤тий очолюваною ним ”крањнською ÷ентральною –адою 9 (22) с≥чн¤ 1918 р. IV ун≥версал, ¤кий проголосив ”крањну самост≥йною народною республ≥кою. ќднак ≥ п≥сл¤ цього вчений п≥дтримував ≥дею федерал≥зму.

«а своЇю ≥дейно-пол≥тичною ор≥Їнтац≥Їю ћ. √рушевський був соц≥ал≥стом, але марксистськ≥ погл¤ди под≥л¤в далеко не в усьому. «окрема, у питанн≥ про сутн≥сть держави, причини та шл¤хи њњ виникненн¤ в≥н ≥стотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внасл≥док класового розшаруванн¤ перв≥сного сусп≥льства.

б) розвиток ≥дењ украњнськоњ державност≥ в документах ”Ќ–;

в) —. ѕетлюра ¤к пол≥тичний д≥¤ч;

—имон ¬асильович ѕетлюра народивс¤ 10 травн¤ 1879 в ѕолтав≥ в с≥мТњ в≥зника, колишнього сел¤нина. ’оч в≥н походив ≥з незаможноњ родини, проте д≥став пристойну ¤к на той час осв≥ту. «ак≥нчив бурсу, вступив 1895 до ѕолтавськоњ духовноњ сем≥нар≥њ.

1901 ѕетлюру й к≥лькох його друз≥в було виключено з сем≥нар≥њ за ≥нцидент, повТ¤заний з прињздом до ѕолтави ћ.Ћисенка.

1902 ѕетлюра прињжджаЇ до Ћьвова, де сп≥вроб≥тничаЇ в УЋ≥тературно-науковому в≥сникуФ, пот≥м вирушаЇ на  убань. ѕ≥д час революц≥њ 1905 ѕетлюра бере активну участь в д≥¤льност≥ ”—ƒ–ѕ, обираЇтьс¤ делегатом зТњзд≥в ц≥Їњ парт≥њ, а також працюЇ в газет≥ Ђ—лової, в журналах Ђ¬≥льна ”крањнаї, Ђ ”крањнаї та в газет≥ Ђ–адаФ.

1909 ѕетлюра перењжджаЇ до ћоскви й працюЇ бухгалтером. 1912 бере участь у виданн≥ рос≥йськомовного журналу У”краинска¤ жизньФ. “ривалий час ѕетлюра жив у ѕетроград≥ та ћоскв≥ й з симпат≥Їю ставитьс¤ до рос≥йського народу, що, безперечно, позначилос¤ на його св≥тогл¤д≥ ¤к пол≥тика.

 оли п≥сл¤ поваленн¤ самодержавства представники р≥зних пол≥тичних парт≥й, у тому числ≥ й ћ.ћ≥хновський, повели боротьбу за створенн¤ украњнських формувань у склад≥ колишньоњ царськоњ арм≥њ, ѕетлюру, ¤кий не сто¤в осторонь ц≥Їњ боротьби, було обрано головою ”крањнського в≥йськового ком≥тету «ах≥дного фронту. “ак почалос¤ його сходженн¤ до високих в≥йськових та державних посад. јле ѕетлюра був б≥льше пол≥тиком, н≥ж в≥йськовим. Ќе бажаючи сл≥по коритис¤ наказам згори, в≥н ув≥йшов в конфл≥кт з ¬.¬инниченком, ¤кий не п≥дтримував створенн¤ окремих в≥йськових сил ”крањни. Ќа знак протесту ѕетлюра вийшов з ур¤ду. ¬≥н вињхав на Ћ≥вобережж¤, де почав створювати украњнськ≥ в≥йськов≥ частини.

” липн≥ 1918 його заарештували й майже 4 м≥с¤ц≥ тримали у вТ¤зниц≥. Ќа початку лютого 1919 ѕетлюра зосередив свою владу в своњх руках ≥ невдовз≥ очолив ƒиректор≥ю, а також збройн≥ сили ”Ќ–.

ѕ≥сл¤ укладанн¤ ¬аршавськоњ угоди в≥йська ”– разом з польською арм≥Їю повели наступ на б≥льшовик≥в, ¤к≥ захопили владу в ”крањн≥ й 7 травн¤ 1920 здобули  ињв. ќднак цей усп≥х ви¤вивс¤ тимчасовим.

25 травн¤ 1926 ѕетлюру вбили.

г) монарх≥зм ≥ отаманщина в ”крањн≥, њх пол≥тичний зм≥ст.

5.† Ќац≥онал-комун≥зм та ≥де¤ емансипац≥њ ”крањни в —–—– (’вильовий, Ўумський, ¬олобуЇв).

”крањнська пол≥тична думка не припин¤ла свого розвитку ≥ п≥сл¤ поразки нац≥ональновизвольних змагань. « 1917 до 1933 року њњ найповн≥ше репрезентував украњнський нац≥оналкомун≥зм, ¤кий об'Їднав р≥зн≥ пол≥тичн≥ теч≥њ ≥ напр¤ми довкола ≥дењ Ђкомун≥стичноњ перебудови сусп≥льстваї, ц≥лковитого нац≥онального визволенн¤ ”крањни, створенн¤ суверенноњ украњнськоњ держави.

¬иникненн¤ нац≥оналкомун≥зму на украњнському ірунт≥ зумовлене тогочасними сусп≥льнопол≥тичними реал≥¤ми, а також слабк≥стю, незр≥л≥стю та розколом украњнського демократичного руху. Ѕагато представник≥в украњнськоњ демократ≥њ вбачали вих≥д ≥з катастроф≥чного становища у сп≥впрац≥ з б≥льшовиками. ¬≥ддан≥ комун≥стичн≥й утоп≥њ ≥ перейн¤вши притаманний њњ апологетам спос≥б мисленн¤, вони, сам≥ того не усв≥домлюючи, зруйнували Їдиний фронт боротьби за самост≥йн≥сть ”крањни, з≥грали на руку б≥льшовицьк≥й верх≥вц≥ з њњ централ≥заторськошов≥н≥стичною пол≥тикою, прир≥кши себе на загибель, а ”крањну Ч на дес¤тил≥тт¤ п≥днев≥льного ≥снуванн¤ в умовах рад¤нськоб≥льшовицького тотал≥таризму.

Ќац≥оналкомун≥зм в ”крањн≥ почав розвиватис¤ вже з перших рок≥в рад¤нськоњ влади. —в≥дченн¤м цього Ї публ≥цистична брошура —ерг≥¤ ћазлаха та ¬асил¤ Ўахра¤ Ђƒо хвил≥ (що д≥Їтьс¤ на ¬крањн≥ та з ”крањною?)ї, ¤ка в 1918 роц≥ започаткувала новий напр¤м украњнськоњ сусп≥льнопол≥тичноњ думки. «а словами њњ автор≥в, революц≥¤ в ”крањн≥ маЇ не лише соц≥альний, а й нац≥ональний характер, а соц≥ал≥стичний лад у держав≥ може забезпечити лише ц≥лком незалежна украњнська рад¤нська республ≥ка. Ђ”крањнське нац≥ональне питанн¤, коли не буде вир≥шене зараз, у революц≥йну добу, коли воно буде передане у спадок ≥стор≥њ, ¤к ≥ржа, точитиме соц≥альноеконом≥чний ≥ культурнопол≥тичний розвиток ≥ в ”крањн≥, ≥ в сус≥дн≥х державахї.

Ќе заперечуючи союзу з –ос≥Їю, автори вважали, що Їдиний спос≥б перебороти залишену царатом спадщину нац≥онального гн≥ту Ч це беззастережне в≥докремленн¤ ”крањни в≥д –ос≥њ ≥ перетворенн¤  омун≥стичноњ парт≥њ б≥льшовик≥в ”крањни з рег≥онального в≥дд≥лу рос≥йськоњ компарт≥њ на самост≥йну пол≥тичну орган≥зац≥ю. ѕри цьому вони гостро розкритикували л≥н≥ю великорос≥йського парт≥йного кер≥вництва щодо украњнськоњ нац≥ональноњ проблеми, вважаючи, що б≥льшовики лише декларували доктрину нац≥онального самовизначенн¤ украњнського народу. Ќасправд≥ практична пол≥тика б≥льшовизму щодо ”крањни мало чим в≥др≥зн¤лас¤ в≥д пол≥тики кадет≥в, меншовик≥в, есер≥в та ≥нших рос≥йських парт≥й, ¤к≥ в≥дкрито вороже ставилис¤ до украњнськоњ самост≥йност≥.

Ѕрошура Ђƒо хвил≥ї, за словами украњнського пол≥толога ≤вана Ћис¤ка–удницького, ЂрозкриваЇ траг≥чну дилему людей, ¤к≥, под≥бно до ћазлаха ≥ Ўахра¤, хот≥ли бачити свою крањну одночасно ≥ комун≥стичною, ≥ самост≥йноюї, що було неможливо. ј над≥¤ на те, Ђщо совЇтська –ос≥¤ заради абстрактного вченн¤ про нац≥ональне самовизначенн¤ пожертвуЇ своњми великодержавними ≥нтересамиї, в≥дмовитьс¤ в≥д пан≥вноњ позиц≥њ, засв≥дчувала в≥дсутн≥сть в автор≥в пол≥тичного реал≥зму. ≤ все ж брошура мала велике значенн¤, ¤к перший теоретичний ви¤в концепц≥њ Ђнац≥онального комун≥змуї ≥ ¤к своЇр≥дний Ђнац≥ональнокомун≥стичний ман≥фестї, ¤кий став основою зародженн¤ пол≥тичноњ теч≥њ та одного з напр¤м≥в розвитку украњнськоњ сусп≥льнопол≥тичноњ думки XX ст.

” 20т≥ роки виникла низка нац≥оналкомун≥стичних пол≥тичних теч≥й, спр¤мованих на пошук можливих шл¤х≥в нац≥онального самоутвердженн¤ ”крањни (Ђборотьбистиї, Ђукатетиї, Ђсамост≥йникиї, Ђшумськ≥стиї та ≥н.). —аме вони ≥н≥ц≥ювали п≥сл¤ XII з'њзду – ѕ(б) зм≥ни в нац≥ональн≥й пол≥тиц≥ б≥льшовик≥в, забезпечили можлив≥сть розвитку елемент≥в украњн≥зац≥њ, ¤к≥ разом з непом спри¤ли послабленню протисто¤нн¤ московських б≥льшовик≥в ≥ опозиц≥йних сил украњнського нац≥оналкомун≥зму.

”крањн≥зац≥¤ Ч пол≥тика парт≥йнодержавних орган≥в ”–—–у 20т≥ ≥ на початку 30х рок≥в XX ст., спр¤мована на б≥льш орган≥чне впровадженн¤ рад¤нськокомун≥стичноњ ≥деолог≥њ в ”крањн≥ силами нац≥ональних кадр≥в ≥ в доступн≥й дл¤ м≥сцевого населенн¤ форм≥.

ѕров≥дну роль в украњн≥зац≥њ в≥д≥гравав народний ком≥сар≥ат осв≥ти на чол≥ з ќлександром Ўумським (1890Ч 1946), а пот≥м Ч ћиколою —крипником (1872Ч1933). ќсновними здобутками украњн≥зац≥њ, ¤к≥ викристал≥зувалис¤ в процес≥ њњ теоретичного обірунтуванн¤ та намаганн¤ практичного вт≥ленн¤, були: спри¤нн¤ розвитку украњнськоњ мови на вс≥х р≥вн¤х, у тому числ≥ забезпеченн¤ њњ ≥деолог≥чноњ рол≥ на р≥вн≥ русиф≥кованого м≥ста та в середовищ≥ парт≥йнодержавного апарату; розв'¤занн¤ проблеми лег≥тимност≥ нац≥ональноњ самод≥¤льност≥ украњнських комун≥ст≥в; орган≥зац≥¤ нац≥ональнокультурного процесу ¤к засобу боротьби проти будь¤ких про¤в≥в великорос≥йського шов≥н≥зму та украњнського нац≥онал≥зму; створенн¤ розгалуженоњ с≥тки осередк≥в функц≥онуванн¤ украњнськоњ мови ≥ культури. —в≥дченн¤м ор≥Їнтац≥њ нац≥оналкомун≥стичноњ теч≥њ на вт≥ленн¤ нац≥ональноњ ≥дењ стали радикальн≥ пол≥тикопубл≥цистичн≥ виступи письменника ћиколи ’вильового (1893Ч1933). «аcлiплений ≥деЇю поЇднанн¤ комун≥стичного св≥тогл¤ду та ≥дей нац≥онального визволенн¤ украњнського народу, ’вильовий був нев≥дд≥льний, за словами Ћис¤ка-–удницького, в≥д епохи Ђукрањнського ренесансуї 20-х рок≥в Ч Ђгар¤чкового пер≥оду в ≥стор≥њ –ад¤нськоњ ”крањниї, рок≥в Ђвеликого культурного п≥днесенн¤ нац≥њ, згодом зр≥заного стал≥нським тероромї. ’вильовий розум≥в нац≥ональне питанн¤, на в≥дм≥ну в≥д ≥нших нац≥оналкомун≥ст≥в, не спрощено, а на ун≥версал≥стичний лад, в≥рив у те, що нац≥ональна свобода нев≥дд≥льна в≥д визволенн¤ та розвитку людськоњ особистост≥, прор≥кав майбутню Ђемансипац≥ю колон≥альних народ≥вї, Ђаз≥¤тський ренесансї. ¬≥н був глибоко переконаний, що покликанн¤ ”крањни пол¤гаЇ в тому, щоб бути посередником м≥ж ™вропою та в≥дродженими нац≥¤ми —ходу.

«аперечуючи ≥мперську тенденц≥ю до злитт¤ нац≥й через посередництво пролетарського ≥нтернац≥онал≥зму, ’вильовий у ¤скраво публ≥цистичн≥й форм≥ пропов≥дував ≥дею украњнськоњ незалежноњ держави, ¤ка маЇ слугувати ор≥Їнтиром дл¤ украњнського патр≥ота, ≥ зрадити ¤к≥й Ч означаЇ зрадити своњй матер≥. Ќайкатегоричн≥ше ≥де¤ самост≥йноњ державност≥ звучить у памфлет≥ Ђ”крањна чи ћалорос≥¤?ї (1926). Ќеобх≥дн≥сть самост≥йност≥ ”крањни ’вильовий обірунтовуЇ тим, що Ђцього вимагаЇ зал≥зна ≥ непоборна вол¤ ≥сторичних закон≥вї, прагненн¤м нац≥њ дос¤гти природного стану, ¤кий «ах≥дна ™вропа пройшла в часи оформленн¤ нац≥ональних держав.

—уттЇвою прикметою пол≥тичних погл¤д≥в ћ. ’вильового була ≥де¤ переродити украњнц¤ так, щоб в≥н став самосв≥домою одиницею, позбувс¤ рабськоњ псих≥ки, що породжувала до цього часу т≥льки безвольних людей, ¤к≥ вм≥ли говорити прекрасн≥ слова, але н≥коли не були людьми д≥ла.

“аким чином, брошура —. ћазлаха ≥ ¬. Ўахра¤ була першою спробою в умовах б≥льшовицькоњ д≥йсност≥ ≥дейнопол≥тично в≥дстоювати самост≥йну державн≥сть ”крањни, а безкомпром≥сний голос ћ. ’вильового був останньою такою спробою. Ќа початку 30-х рок≥в починаютьс¤ гучн≥ процеси ≥ розправи над украњнською ≥нтел≥генц≥Їю, що на к≥лька дес¤тил≥ть унеможливили будь¤к≥ спроби в≥льного висловлюванн¤ пол≥тичних думок, погл¤д≥в, переконань.

6.”крањнський нац≥ональний рух у «ах≥дн≥й ”крањн≥ та в ем≥грац≥њ у 20-30-≥ роки:

ј)украњнський консерватизм. ¬Т¤чеслав Ћипинський

Ќаприк≥нц≥ XIXЧна початку XX ст. в украњнськ≥й пол≥тичн≥й думц≥ переважали ≥дењ соц≥ал≥зму. Ћ≥берал≥зм в ”крањн≥ не набув такого поширенн¤, ¤к у крањнах «ах≥дноњ ™вропи. ≤дењ л≥берал≥зму в украњнськ≥й пол≥тичн≥й думц≥ пов'¤зують почасти з творч≥стю ћ. ƒрагоманова, а особливо Ч Ѕ.  ≥ст¤к≥вського й ћ. “уган-Ѕарановського. Ѕ≥льш пом≥тне м≥сце в ≥стор≥њ украњнськоњ пол≥тичноњ думки пос≥дають ≥дењ консерватизму, ¤к≥ особливо актив≥зувались у XX ст. ÷е було спричинено ≥снуванн¤м у 1918 р. гетьманату ѕ. —коропадського, необх≥дн≥стю обгрунтуванн¤ його пол≥тико-правових п≥дстав, доведенн¤ наступництва монарх≥чно-гетьманських традиц≥й. ѕо-р≥зному це робили три найб≥льш в≥дом≥ представники украњнського консерватизму Ч ¬. Ћипинський, —. “ома-ш≥вський ≥ ¬.  учабський.

Ќайб≥льш впливовим представником украњнського консерватизму ≥ водночас найориг≥нальн≥шим украњнським пол≥тичним мислителем п≥сл¤ ћ. ƒрагоманова вважаЇтьс¤ ¬'¤чеслав Ћипинський (1882Ч1931). Ќалежав до заможного шл¤хетського роду. «ак≥нчив ф≥лософський факультет  рак≥вського ун≥верситету, п≥д час ѕершоњ св≥товоњ в≥йни служив оф≥цером у рос≥йськ≥й арм≥њ. ¬иступив одним ≥з орган≥затор≥в ”крањнськоњ демократичноњ хл≥боробськоњ парт≥њ. ” 1918 - 1919 pp. був послом гетьманського ур¤ду та ”Ќ– у ¬≥дн≥. ѕеребуваючи в ем≥грац≥њ, працював професором ”крањнського наукового ≥нституту в Ѕерл≥н≥. јвтор понад 200 наукових праць, найв≥дом≥шими з ¤ких Ї ЂЋисти до брат≥в-хл≥бороб≥в. ѕро ≥дею ≥ орган≥зац≥ю украњнського монарх≥змуї (1926), Ђ”крањна на перелом≥ 1657Ч59ї (1920), Ђ«ам≥тки до ≥стор≥њ украњнського державного буд≥вництва у XVII стол≥тт≥ї (1920) та ≥н.

 

¬. Ћипинський посл≥довно обстоював ≥дею незалежноњ украњнськоњ державност≥. ¬≥н вважав, що т≥льки власна держава, збудована украњнською нац≥Їю на своњй етнограф≥чн≥й територ≥њ, вр¤туЇ нац≥ю в≥д економ≥чного розпаду та кривавоњ анарх≥њ. Ћейтмотивом творчост≥ ¬. Ћипинського Ї слова: ЂЌ≥хто нам не збудуЇ держави, коли ми сам≥ њњ соб≥ не збудуЇмо, ≥ н≥хто з нас не зробить нац≥њ, коли ми сам≥ нац≥Їю не схочемо бутиї. ¬≥дпов≥дно до цього власне призначенн¤ в≥н вбачав у тому, щоб прищепити народу ”крањни своњ погл¤ди ¤к св≥тогл¤д, здатний перетворити пасивну територ≥альну сп≥льноту в пол≥тично орган≥зовану нац≥ю.

ќбірунтовуючи ≥дею створенн¤ незалежноњ украњнськоњ держави, ¬. Ћипинський на перший план спочатку висував њњ демократичний характер, вважаючи, що т≥льки демократ≥¤ може стати твердою опорою державност≥. ѕитанн¤ про форму державного правл≥нн¤ Ч монарх≥чну чи республ≥канську Ч було дл¤ нього другор¤дним. «годом, анал≥зуючи причини невдач≥ украњнськоњ нац≥ональноњ революц≥њ 1917Ч 1920 pp., в≥н був глибоко розчарований народницькою ел≥тою, ¤ка розум≥ла демократ≥ю ¤к необмежене народовладд¤ п≥д проводом –ад ≥ отаман≥в ≥ ви¤вилас¤ нездатною вир≥шити нагальн≥ проблеми державного буд≥вництва. “ому форму державност≥ дл¤ ”крањни ¬. Ћипинський шукав поза демократ≥Їю, б≥льшовицькою диктатурою та нац≥онал≥змом. “акою формою в≥н вважав конституц≥йну монарх≥ю.

Ќа думку ¬. Ћипинського, кожний народ мусить пройти пер≥од монарх≥њ, в≥дсутн≥сть ¤коњ на теренах ”крањни була причиною неоформлени¤ власноњ державноњ орган≥зац≥њ впродовж стол≥ть. ≤де¤ монарх≥њ маЇ виступати консол≥дуючим чинником украњнського сусп≥льства, вона в≥дпов≥даЇ державницьк≥й традиц≥њ, започаткован≥й ≥ще Ѕ. ’мельницьким. ÷е маЇ бути трудова, правова ≥ спадкова (д≥дична) монарх≥¤ на чол≥ з гетьманом. ¬исновок на користь такоњ монарх≥њ ¬. Ћипинський зробив на основ≥ анал≥зу виокремлених ним трьох основних форм ≥ метод≥в державного правл≥нн¤: демократ≥њ з республ≥кою; охлократ≥њ з диктатурою; класократ≥њ з правовою Ч Ђзаконом обмеженою ≥ законом обмежуючоюї Ч монарх≥Їю. ƒемократичний метод властивий республ≥ц≥ ≥ заснований на в≥дкрит≥й конкуренц≥њ в боротьб≥ за владу, ¤ка точитьс¤ м≥ж р≥зними групами сусп≥льства. ќхлократичний метод характерний дл¤ диктатури ≥ заснований на влад≥ окремих сусп≥льно-пол≥тичних груп (класу чи парт≥њ) над сусп≥льством. Ћише за класократ≥њ, ¤ка складаЇтьс¤ з пров≥дних представник≥в ус≥х сусп≥льних клас≥в ≥ верств, держава ≥снуЇ дл¤ нац≥њ.

ќсновними п≥двалинами, на ¤ких маЇ засновуватис¤ украњнська монарх≥¤, ¬. Ћипинський називаЇ аристократ≥ю, класократ≥ю, територ≥альний патр≥отизм, украњнський консерватизм ≥ рел≥г≥йний етос.

√етьман ¤к спадковий монарх репрезентуЇ державу, уособлюЇ њњ авторитет. –азом з гетьманом управл≥нн¤ державними й сусп≥льними справами зд≥йснюЇ аристократ≥¤ Ч найкращ≥ представники нац≥њ, незалежно в≥д њх соц≥ального походженн¤. ¬ аристократ≥њ ≥снують статична й динам≥чна складов≥. ѕершу представл¤ють так≥ елементи, ¤к≥ на¤вн≥ у будь-¤кий ≥сторичний пер≥од, Ч шл¤хта ≥ хл≥боробський клас. јристократ≥¤ завжди повинна поновлюватис¤, ≥нтегруючись з ≥ншими соц≥альними верствами, ¤к≥ складають монарх≥чну державу.

“ак≥ особливост≥ формуванн¤ аристократ≥њ забезпечують представництво у њњ склад≥ вс≥х сусп≥льних клас≥в ≥ стан≥в: промислового (фабриканти, ≥нженери, роб≥тники), хл≥боробського (пом≥щики, сел¤ни, с≥льськогосподарськ≥ роб≥тники), купецького ≥ ф≥нансового (вс≥, хто живе з обм≥ну продуктами), комун≥кац≥йного (зал≥зничники, вод≥њ), ≥нтел≥генц≥њ. ¬ результат≥ аристократ≥¤ виступаЇ ¤к класократ≥¤ Ч влада найкращих представник≥в ус≥х сусп≥льних клас≥в ≥ стан≥в.  ласократ≥¤ ¤к спос≥б орган≥зац≥њ державноњ влади, на думку ¬. Ћипинського, забезпечуЇ Їдн≥сть нац≥њ ≥ заперечуЇ буржуазний парламентаризм, соц≥ал≥зм ≥ нац≥онал≥зм. ѕерший роз'ЇднуЇ нац≥ю за парт≥йною ознакою, другий Ч за класовою, а трет≥й Ч за етн≥чною.

Ќац≥¤ у ¬. Ћипинського виступаЇ не ¤к етн≥чна, а ¤к пол≥тична сп≥льн≥сть, що включаЇ в себе ус≥х громад¤н держави, незалежно в≥д њхньоњ етн≥чноњ приналежност≥. «абезпеченню Їдност≥ нац≥њ слугуЇ й територ≥альний патр≥отизм Ч усв≥домленн¤ своЇњ територ≥њ, любов до своЇњ земл≥, почутт¤ Їдност≥ та сп≥впрац≥ м≥ж ус≥ма њњ пост≥йними мешканц¤ми, незалежно в≥д њх походженн¤, соц≥ально-класовоњ та етн≥чноњ належност≥, в≥роспов≥данн¤ тощо.  ожна нац≥¤ Ї соц≥ально-диференц≥йованою ≥ охоплюЇ ¤к прогресивн≥, так ≥ консервативн≥ елементи.  онсервативн≥ елементи Ч це верхн≥ соц≥альн≥ верстви громад¤нства, що несуть у соб≥ стародавню пол≥тичну культуру й традиц≥њ державного житт¤, здатн≥ приборкати анарх≥ю ≥ свав≥лл¤.

¬ажливою умовою побудови держави ≥ формуванн¤ украњнськоњ нац≥њ ¬. Ћипинський вважав њњ рел≥г≥йну Їдн≥сть. Ќа його думку, т≥льки христи¤нська етика спроможна створити моральний кл≥мат, необх≥дний дл¤ державного буд≥вництва. Ќаголошуючи на животворн≥й сил≥ рел≥г≥њ, ¤ка може примирити украњнство, спр¤мувати його до зм≥цненн¤ держави, в≥н водночас застер≥гав проти церкви, пристосованоњ до пол≥тичноњ кон'юнктури, наголошував, що т≥льки та церква може п≥днести св¤щенний нац≥ональний прапор боротьби за волю, ¤ка не служить пол≥тиц≥.

¬≥дстоюючи незалежну украњнську державн≥сть, ¬. Ћипинський водночас наголошував, що географ≥чне положенн¤ ”крањни, сп≥льне ≥сторичне минуле, сп≥льн≥ економ≥чн≥ ≥нтереси вимагають т≥сного економ≥чного ≥ воЇнного союзу суверенноњ ”крањнськоњ нац≥ональноњ держави з –ос≥Їю ≥ Ѕ≥лоруссю.

Ѕ)≥нтегральний нац≥онал≥зм ƒ. ƒонцова

ƒмитро ƒонцов (1883Ч1973) ¬≥н був членом ”крањнськоњ соц≥ал-демократичноњ роб≥тничоњ парт≥њ, ѕарт≥њ хл≥бороб≥в-демокра-т≥в, редактором низки пер≥одичних видань, автором численних твор≥в, найв≥дом≥шими з ¤ких Ї Ђѕ≥дстави нашоњ пол≥тикиї (1921), ЂЌац≥онал≥змї (1926), Ђƒух нашоњ давниниї (1944).

‘≥лософським фундаментом погл¤д≥в ƒ. ƒонцова був ≥деал≥зм з його приматом духовного над матер≥альним. ¬≥дпов≥дно до своЇњ ф≥лософськоњ позиц≥њ мету ≥снуванн¤ нац≥њ в≥н убачав не в матер≥альних, а в духовних благах. ≤де¤ добробуту й матер≥ального блага приноситьс¤ ним у жертву ≥дењ чест≥ та слави, благополучч¤ одиниц≥ Ч велич≥ нац≥њ в ц≥лому, тому що т≥льки в межах нац≥онального орган≥зму ≥снують ≥ твор¤тьс¤ духовн≥ ц≥нност≥. ≤де¤ примату духовного над матер≥альним обірунтовуЇ ≥ принцип ≥Їрарх≥чност≥ у внутр≥шньому устроњ держави. Ќалежн≥сть до того чи ≥ншого стану визначаЇтьс¤ не за соц≥альною, а за психолог≥чною ознакою.

ƒ. ƒонцов заперечував традиц≥йний украњнський нац≥онал≥зм XIX ст. за рац≥онал≥зм, л≥берал≥зм ≥ соц≥ал≥зм, федерал≥стичн≥ та автоном≥стичн≥ ≥дењ. Ќатом≥сть в≥н сформулював концепц≥ю нового Ч ≥нтегрального, або чинного, украњнського нац≥онал≥зму. ≤нтегральний нац≥онал≥зм передбачаЇ пристрасне ставленн¤ до св≥ту ≥ Ї своЇр≥дною формою св≥тогл¤ду, покликаною об'Їднати населенн¤ в народ ≥ перетворити його в нац≥ю. „инн≥сть нац≥онал≥зму означаЇ д≥йов≥сть, а не пасивну спогл¤дальн≥сть.

¬их≥дною ≥деЇю ≥нтегрального нац≥онал≥зму Ї ≥де¤ переор≥Їнтац≥њ украњнства на «ах≥д, в≥дх≥д його в≥д –ос≥њ, ¤к несум≥сного з нею за ≥сторичними пол≥тичними традиц≥¤ми, нац≥ональними звича¤ми, способом житт¤. –ос≥¤нам, доводив ƒ. ƒонцов, природно притаманн≥ абсолютизм ≥ правовий н≥г≥л≥зм, тод≥ ¤к ”крањна культурою, засадами в соц≥альному й пол≥тичному житт≥ залишилас¤ з ™вропою. “ому основною запов≥ддю зовн≥шньоњ ≥ внутр≥шньоњ пол≥тики ”крањни мусить бути Ђповна сепарац≥¤ в≥д –ос≥њї. ” прац≥ Ђѕ≥дстави нашоњ пол≥тикиї ƒ. ƒонцов стверджував, що призначенн¤ ”крањни Ч бути аванпостом захисту культури «аходу в≥д рос≥йського впливу. ” цьому в≥н вбачав зм≥ст украњнськоњ нац≥ональноњ ≥дењ.

ѕол≥тична та ≥деолог≥чна концепц≥¤ ƒ. ƒонцова найповн≥ше викладена у його прац≥ ЂЌац≥онал≥змї. ” н≥й в≥н писав, що починаючи з XVIIT ст. в ™вроп≥ в≥дбувс¤ под≥л на дв≥ частини, в одн≥й з ¤ких панувала вол¤, а в ≥нш≥й Ч ≥нтелект. ”крањнськ≥ пол≥тичн≥ мислител≥ та д≥¤ч≥ XIX ст. апелювали до ≥нтелекту, рац≥онал≥зму, тому й не дос¤гли усп≥ху в нац≥ональному визволенн≥. ” XX ст. назр≥ла потреба в такому нац≥онал≥зм≥, головною руш≥йною силою ¤кого були б не ≥нтелект, а вол¤ ¤к ≥нстинктивне прагненн¤ нац≥њ до житт¤, влади ≥ пануванн¤. ¬ол¤ маЇ бути зор≥Їнтована на боротьбу за поширенн¤ украњнськоњ ≥дењ та нац≥ональне визволенн¤.

Ќац≥ю ƒ. ƒонцов розум≥в ¤к об'Їднанн¤ м≥льйон≥в воль довкола сп≥льного ≥деалу пануванн¤ певноњ етн≥чноњ групи над територ≥Їю, ¤ку вона д≥стала в спадщину в≥д батьк≥в ≥ ¤ку хоче залишити своњм д≥т¤м. –озум≥ючи, що традиц≥њ минулого украњнц≥в не дуже спри¤ють державотворенню, ƒ. ƒонцов переор≥ЇнтовуЇ увагу на майбутнЇ. √оловною ознакою нац≥њ стаЇ ≥деал пол≥тичного владарюванн¤, державноњ незалежност≥. Ќа в≥дм≥ну в≥д ¬. Ћипинського, дл¤ ¤кого створенн¤ держави було п≥дставою дл¤ формуванн¤ нац≥њ, дл¤ ƒ. ƒонцова саме по¤ва нац≥њ, њњ прагненн¤ до самост≥йного пол≥тичного житт¤ Ї необх≥дною передумовою створенн¤ власноњ держави.

Ѕоротьба за формуванн¤ нац≥њ ≥ державну незалежн≥сть повинна грунтуватис¤ на романтизм≥, фанатизм≥ та аморальност≥. –омантизм Ї догматичним, отже, рел≥г≥йним за своњм характером в≥дчутт¤м, що в ≥стор≥њ часто постаЇ у форм≥ р≥зних легенд ≥ м≥ф≥в. ‘анатизм випливаЇ з рел≥г≥йного характеру догматизму, бо в≥руюч≥ дивл¤тьс¤ на своњ ≥дењ ¤к на правду, обов'¤зкову дл¤ вс≥х. ‘анатизм Ї аморальним, в≥н суперечить буденн≥й морал≥, оск≥льки звичайн≥ люди керуютьс¤ у своњх д≥¤х не загальнонац≥ональними, а передус≥м власними ≥нтересами, що виправдовуЇ ≥снуюча мораль. јморальн≥сть у пол≥тиц≥ означаЇ можлив≥сть використанн¤ будь-¤ких засоб≥в дл¤ дос¤гненн¤ пол≥тичних ц≥лей.

Ќеобх≥дною умовою нац≥онального поступу, перетворенн¤ маси в нац≥ю ƒ. ƒонцов вважав формуванн¤ нац≥ональноњ пол≥тичноњ ел≥ти ¤к державотворчого елемента. ÷ей елемент в≥н називаЇ по-р≥зному: аристократ≥Їю, пров≥дною верствою, ≥н≥ц≥ативною менш≥стю, правл¤чою кастою. √овор¤чи про головну причину вс≥х ≥сторичних б≥д украњнц≥в, ƒ. ƒонцов зазначаЇ, що вона пол¤гаЇ не в географ≥чному розташуванн≥ ”крањни, не у власне нац≥ональн≥й св≥домост≥ широких мас, а у виродженн≥ державотворчого елемента, в≥дсутност≥ власноњ пров≥дноњ верстви. ” найв≥дпов≥дальн≥ш≥ ≥сторичн≥ моменти украњнська ел≥та ви¤вл¤лас¤ не г≥дною свого народу ≥ свого призначенн¤. “ому першочерговим завданн¤м украњнського нац≥онал≥зму Ї формуванн¤ саме пров≥дноњ верстви, г≥дноњ завдань, що сто¤ть перед нац≥Їю.

ѕров≥дна верства маЇ визначитис¤ своњм окремим становищем у сусп≥льств≥ та окремими, т≥льки њй притаманними, державотворчими функц≥¤ми. ћаси не можуть творити державу, оск≥льки њх покликанн¤м Ї ф≥зична прац¤, ≥ вони прив'¤зан≥ до земл≥ ¤к до засобу виробництва. ÷е люди земних ≥нтерес≥в ≥ земноњ прац≥, ¤к≥ принос¤ть сусп≥льству користь тим, що сумл≥нно виконують своЇ призначенн¤. ѕравл¤ча ж верства Ч це аристократи духу, дл¤ ¤ких земл¤ Ч передус≥м арена боротьби й захисту ≥нтерес≥в усього сусп≥льства. јристократ б'Їтьс¤ за землю й в≥ддаЇ за нењ своЇ житт¤; меж≥ своЇњ земл≥ в≥н встановлюЇ не плугом, а мечем.

 р≥м в≥дчутт¤ духу земл≥, дл¤ належност≥ до пров≥дноњ верстви необх≥дн≥ ще й ≥нш≥ ознаки. ÷е, по-перше, шл¤хетн≥сть, ¤ка ви¤вл¤Їтьс¤ в дом≥нуванн≥ духовного над матер≥альним, прагненн≥ до високих ≥деал≥в, ц≥нуванн≥ ≥деал≥в чест≥, слави й морального обов'¤зку. ѕо-друге, мудр≥сть, здатн≥сть до розум≥нн¤ тих одв≥чних закон≥в, на ¤ких тримаЇтьс¤ св≥т у ц≥лому й сусп≥льство зокрема. ѕо-третЇ, мужн≥сть, що про¤вл¤Їтьс¤ здатн≥стю жертвувати своњм житт¤м в ≥м'¤ загального блага, виконувати своЇ призначенн¤, незважаючи н≥ на що. ћетодом реал≥зац≥њ пров≥дною верствою ≥дейних настанов ≥нтегрального нац≥онал≥зму, за ƒ. ƒонцовим, мало бути Ђтворче насильствої, що означаЇ ор≥Їнтац≥ю на примус у процес≥ боротьби за державну незалежн≥сть.

ƒ. ƒонцов р≥шуче заперечував ≥дею федерал≥зму, ¤ка була пров≥дною в украњнськ≥й пол≥тичн≥й думц≥ XIX ст. ¬≥н виступав за повну незалежн≥сть украњнськоњ держави у форм≥ сел¤нськоњ др≥бнобуржуазноњ республ≥ки ≥ вважав, що пол≥тичний сепаратизм, спр¤мований насамперед проти рос≥йськоњ державност≥, Ї необх≥дною умовою виживанн¤ украњнськоњ нац≥њ.

ƒ. ƒонцов под≥л¤в нац≥њ на пан≥вн≥ ≥ непан≥вн≥ ≥ вважав, що сильн≥ш≥ нац≥њ мають перемогти слабших ≥ Ђнакинутиї њм св≥й спос≥б житт¤. ¬≥н виходив з того, що гуман≥зм ≥ демократ≥¤ несум≥сн≥ з нац≥ональною волею, нац≥ональною ≥деЇю ≥ тому на них не сл≥д зважати.

” 20Ч30-х роках, коли в ™вроп≥ поширювалас¤ фашистська ≥деолог≥¤ ≥ в де¤ких крањнах були встановлен≥ фашистськ≥ режими, ≥дењ ƒ. ƒонцова набули попул¤рност≥ в середовищ≥ галицькоњ молод≥. …ого нац≥онал≥зм став ≥деолог≥чною основою програми ќрган≥зац≥њ украњнських нац≥онал≥ст≥в (ќ”Ќ). ќднак сам ƒ. ƒонцов не належав до нац≥онал≥стичних орган≥зац≥й.

в) орган≥зований нац≥онал≥зм. ќ”Ќ. ™.  оновалець.

Ђќрган≥зований нац≥онал≥змї при вс≥х своњх крайнощах пропонував певну конструктивну програму ≥ мав риси систематизованого св≥тогл¤ду, пол≥тичноњ доктрини, тод≥ ¤к Ђчинний нац≥онал≥змї ƒ. ƒонцова був, передус≥м, набором емоц≥йних заклик≥в ≥ не ¤вл¤в собою системи . « ≥ншого боку, навр¤д чи ќ”Ќ мала б такий усп≥х ≥ вплив у зах≥дноукрањнському сусп≥льств≥ к≥нц¤ 1920Ч1930-х рок≥в, коли б психолог≥чний ірунт не був п≥дготовлений Ђдонцовськимї нац≥онал≥змом.

ќдна з найпопул¤рн≥ших тез ≥деолог≥чних критик≥в ≥ противник≥в украњнського Ђ≥нтегрального нац≥онал≥змуї Ч його спор≥днен≥сть, духовна й ≥деолог≥чна, з н≥мецьким нац≥онал-соц≥ал≥змом та ≥тал≥йським фашизмом. ƒо певноњ м≥ри ц¤ теза, ¤кщо в≥дмовитис¤ в≥д прим≥тивного ≥деолог≥чного тавруванн¤ самими терм≥нами (Ђфашизмї, Ђнацизмї), в≥дпов≥даЇ д≥йсност≥. ƒе¤к≥ ≥деологи ќ”Ќ безпосередньо запозичували ≥деолог≥чн≥ конструкц≥њ ≥тал≥йських фашист≥в, а очевидна ор≥Їнтац≥¤ на ћуссол≥н≥ й √≥тлера ¤к на основн≥ ф≥гури в рев≥з≥њ ¬ерсальськоњ системи, що позбавила ”крањну будь-¤ких спод≥вань на незалежн≥сть, Ї загальнов≥домою.  ульт сили й д≥њ, волюнтаризм, ≥ррац≥онал≥зм, харизма л≥дера, елементи расистських теор≥й тощо Ч усе це також спор≥днюЇ украњнський Ђ≥нтегральний нац≥онал≥змї з фашизмом ≥ нацизмом.

ѕроте варто звернути увагу також ≥ на фундаментальн≥ розб≥жност≥, що дають п≥дстави в≥дмовитис¤ в≥д методу формальних аналог≥й ≥ не ототожнювати украњнський Ђ≥нтегральний нац≥онал≥змї з нацизмом ≥ фашизмом. ѕо-перше, украњнський Ђ≥нтегральний нац≥онал≥змї був ≥дейною теч≥Їю ≥ пол≥тичним рухом бездержавноњ нац≥њ, а ¤кщо формулювати коректн≥ше, нац≥њ, ¤ка щойно втратила державн≥сть. ѕо-друге, ¤к зазначаЇ ≤. Ћис¤к-–удницький, н≥мецький нац≥онал-соц≥ал≥зм та ≥тал≥йський фашизм були продуктом ≥ндустр≥альних ≥ урбан≥зованих сусп≥льств (щодо ≤тал≥њ 1920-х рок≥в ¤к Ђ≥ндустр≥ального й урбан≥зованогої сусп≥льства можуть виникнути певн≥ сумн≥ви), тод≥ ¤к украњнський вар≥ант Ђ≥нтегрального нац≥онал≥змуї виник в аграрному, економ≥чно в≥дсталому сусп≥льств≥. “ому, вважаЇ досл≥дник, Ђнайближчих родич≥в украњнського нац≥онал≥змуї сл≥д шукати серед парт≥й цього типу в аграрних, економ≥чно в≥дсталих народ≥в —х≥дноњ ™вропи, таких, ¤к хорватськ≥ усташ≥, словацьк≥ гл≥нк≥вц≥, румунська «ал≥зна √вард≥¤, польський радикально-нац≥ональний союз тощо.

«рештою, стверджуЇ ≤. Ћис¤к-–удницький, Ђукрањнський нац≥онал≥зм був ¤вищем генетично самост≥йним, хоч у своЇму розвитку в≥н зазнавав безперечних вплив≥в з боку в≥дпов≥дних чужоземних зразк≥вї. Ќа думку вченого, ≥снував ц≥лий комплекс соц≥ально-економ≥чних ≥ пол≥тичних причин, що створили передумови дл¤ по¤ви украњнського Ђ≥нтегрального нац≥онал≥змуї: господарський заст≥й, безроб≥тт¤ ≥нтел≥генц≥њ, аграрне перенаселенн¤, адм≥н≥стративне свав≥лл¤ пол¤к≥в у «ах≥дн≥й ”крањн≥ й водночас Ч неефективн≥сть традиц≥йних легальних украњнських парт≥й, становище украњнц≥в в —–—– тощо.

ћожна погодитис¤ з тим, що украњнський ≥нтегральний нац≥онал≥зм виник на основ≥ певних специф≥чних передумов, характерних саме дл¤ розвитку украњнськоњ нац≥њ у пер≥од м≥ж св≥товими в≥йнами. ≤ все ж таки сл≥д враховувати, що ¤к ≥деолог≥¤ ≥ рух в≥н не був ориг≥нальним ¤вищем. ѕо¤ва ц≥Їњ теч≥њ була ц≥лком природним насл≥дком поразки украњнськоњ революц≥њ 1917Ч1921 pp. ≥ водночас Ч ви¤вом глобальн≥шоњ тенденц≥њ до радикал≥зац≥њ нац≥онал≥стичних рух≥в у пер≥од п≥сл¤ ѕершоњ св≥товоњ в≥йни. (ћожна припустити, що будь-¤кий нац≥онал≥стичний рух, ¤кий розвиваЇтьс¤ в умовах нерозвиненого громад¤нського сусп≥льства, матиме радикальний характер.) ¬одночас ≥деолог≥¤ Ђ≥нтегрального нац≥онал≥змуї ¤вл¤ла собою ц≥лу низку доктринальних запозичень ≥з попул¤рних на той час расових, етатистських, ел≥таристських та ≥нших теор≥й, з долученн¤м певних, традиц≥йних дл¤ украњнськоњ пол≥тичноњ думки к≥нц¤ XIX Ч початку XX ст., постулат≥в. ÷е стосуЇтьс¤ ¤к Ђбатькаї украњнського радикального нац≥онал≥зму ƒ. ƒонцова, так ≥ найвидатн≥ших теоретик≥в ќрган≥зац≥њ ”крањнських Ќац≥онал≥ст≥в (ћ. —ц≥борського, ё. ¬асс≥¤на та ≥н.).

—л≥д також уникати одноб≥чност≥ в оц≥нц≥ де¤ких внутр≥шн≥х рис украњнського Ђ≥нтегрального нац≥онал≥змуї. Ќаприклад, ц¤ теч≥¤ майже безумовно визнаЇтьс¤ тотал≥тарною. ≤ це, певною м≥рою, в≥дпов≥даЇ д≥йсност≥: програми ќ”Ќ 1929 та 1939 pp. формулювалис¤ ¤к програми побудови тотал≥тарного монопарт≥йного сусп≥льства з елементами корпоративноњ системи на зразок ≥тал≥йськоњ. ќрган≥зац≥йна структура ќ”Ќ, принципи стосунк≥в загалу ≥ кер≥вництва Ч все це також св≥дчить про тотал≥тарн≥сть Ђ≥нтегрального нац≥онал≥змуї ¤к пол≥тичного руху. ѕроте ≥снували серйозн≥ розб≥жност≥ м≥ж декларац≥¤ми ≥ практикою. ѕо-перше, ќ”Ќ в≥д самого початку свого ≥снуванн¤ не була Їдиною орган≥зац≥Їю: зокрема, ≥снував ѕров≥д з нечисленними структурами, що складалис¤ з пол≥тичних ем≥грант≥в, ≥ масова Ђкрайова орган≥зац≥¤ї. ћ≥ж ними пост≥йно точилис¤ суперечки, що врешт≥-решт призвело до розколу ќ”Ќ. ÷е ставить п≥д сумн≥в ≥дею про Ђтотал≥тарну монол≥тн≥стьї ќ”Ќ. ѕо-друге, в≥домо, що п≥д час ƒругоњ св≥товоњ в≥йни ќ”Ќ зм≥нила ≥деолог≥чну ор≥Їнтац≥ю з Ђтотал≥тарного нац≥онал≥змуї на Ђдемократичний нац≥онал≥змї. ’оча це ≥нод≥ й розгл¤даЇтьс¤ ¤к тактичний крок, наступний розкол в ќ”Ќ (в≥дх≥д Ђдв≥йкар≥вї) св≥дчить про те, що це було ви¤вом певних внутр≥шн≥х тенденц≥й, що також змушуЇ нас обережн≥ше ставитис¤ до звинувачень ≥нтегрального нац≥онал≥зму в Ђтотал≥тарност≥ї. Ќарешт≥, п≥сл¤ останнього розколу ќ”Ќ усередин≥ 1950-х рок≥в, коли рух остаточно зв≥льнивс¤ в≥д рев≥з≥он≥ст≥в, його можна було б трактувати ¤к тотал≥тарний, однак ≥снуванн¤ в умовах зах≥дних демократ≥й спри¤ло його в≥дходу в≥д тотал≥тарних настанов.

≤нше поширене у¤вленн¤ про характерн≥ ознаки Ђ≥нтегрального нац≥онал≥змуї Ч це культ ≥ррац≥онал≥зму, ¤к протиставленн¤ попередн≥й Ђопортун≥стично-прагматичн≥йї пол≥тичн≥й традиц≥њ. ѕроте ¤к у де¤ких духовних настановах, так ≥ на практиц≥ украњнський Ђ≥нтегральний нац≥онал≥змї спов≥дував ц≥лком прагматичн≥, рац≥ональн≥ принципи. ЂЌац≥онал≥зм рел¤тив≥зував традиц≥йн≥ моральн≥ ц≥нност≥, Ч зауважував ≤. Ћис¤к-–удницький, Ч п≥дпор¤дкувавши њх вимогам пол≥тичноњ доц≥льност≥, зг≥дно з принципом Ч Ђмета осв¤чуЇ засобиї. ƒе¤к≥ публ≥цисти в≥дкрито пропагували мак≥¤велл≥змї.

÷≥ зауваженн¤ спр¤мован≥ передус≥м на те, щоб виробити б≥льш диференц≥йований п≥дх≥д до проблем становленн¤ та еволюц≥њ украњнського Ђ≥нтегрального нац≥онал≥змуї, розум≥нн¤ його м≥сц¤ в ≥стор≥њ украњнського нац≥онал≥зму загалом. ќстаннЇ питанн¤ потребуЇ окремих зауважень.

як в≥домо, сучасн≥ досл≥дники (ƒж јрмстронг, ќ. ћотиль) протиставл¤ють Ђ≥нтегральний нац≥онал≥змї попередн≥м формам украњнського нац≥онал≥зму. ≤. Ћис¤к-–удницький також в≥докремлюЇ його в≥д Ђнац≥онал≥зму в ширшому значенн≥, однозначного з патр≥отизмом ≥ самост≥йництвомї. Ќав≥ть у рамках радикального нац≥онал≥зму були спроби протиставити його ≥сторичн≥ про¤ви: зокрема, ƒ. ƒонцов заперечував спор≥днен≥сть Ђсвогої нац≥онал≥зму з нац≥онал≥змом ћ. ћ≥хновського. ƒосл≥дник творчост≥ ƒ. ƒонцова ћ. —основський стверджував, що Ђнац≥онал≥зм ћ≥хновського ≥ Ђчинний нац≥онал≥змї ƒонцова ЇднаЇ сп≥льна назва ≥ на цьому под≥бн≥сть м≥ж ними к≥нчаЇтьс¤, не враховуючи ... окремих елемент≥в другор¤дного значенн¤ї. « ≥ншого боку, публ≥цисти з р≥зних табор≥в ќ”Ќ вивод¤ть генеалог≥ю свого руху в≥д братства Ђтарас≥вц≥вї та ћ. ћ≥хновського (щоправда, вони керуютьс¤ передус≥м пол≥тичними, а не науково-анал≥тичними м≥ркуванн¤ми).

ћабуть, ц≥ п≥дходи можна узгодити. ѕо-перше, Ђ≥нтегральний нац≥онал≥змї хоча й був до певного часу Їдиною орган≥зованою формою украњнського нац≥онал≥зму, останн≥й у вигл¤д≥ елемент≥в пол≥тичноњ доктрини був представлений у д≥¤льност≥ багатьох ≥нших пол≥тичних теч≥й ¤к у «ах≥дн≥й ”крањн≥ м≥жвоЇнного часу, так ≥ на ем≥грац≥њ (згадаЇмо хоча б ≥дею незалежност≥ ≥ соборност≥ ”крањни). ѕо-друге, Ђ≥нтегральний нац≥онал≥змї хоча й заперечував формальний зв'¤зок ≥з попередн≥м етапом розвитку украњнського нац≥онал≥зму, не був радикально новою ≥деолог≥Їю ≥ абсорбував де¤к≥ елементи ≥деолог≥чних конструкц≥й попереднього етапу (зрештою, в≥н мав що заперечувати!). ѕо-третЇ, в рамках радикального напр¤му украњнського нац≥онал≥зму все ж таки простежуЇтьс¤ безпосередн≥й Ђгенетичнийї зв'¤зок. якщо вести мову про Ђчинний нац≥онал≥змї ƒ. ƒонцова, то загальнов≥домо, що визр≥ванн¤ де¤ких його ≥дей розпочалос¤ ще напередодн≥ ѕершоњ св≥товоњ в≥йни. якщо придивитис¤ уважн≥ше до нац≥онал≥зму ≥деолог≥в ќ”Ќ м≥жвоЇнноњ доби, то стане очевидним, що вони будували своњ конструкц≥њ не лише на запозичених на «аход≥ теор≥¤х, а й на певн≥й ≥сторичн≥й традиц≥њ.

ќтже, Ђ≥нтегральний нац≥онал≥змї ≥ спор≥днений з ним Ђчиннийї нац≥онал≥зм ƒ. ƒонцова були специф≥чними ви¤вами, формами загальн≥шого ¤вища п≥д назвою Ђукрањнський нац≥онал≥змї. ¬оно, у свою чергу, виникло й розвивалос¤ на тл≥ под≥бних загальноЇвропейських ≥ св≥тових процес≥в. –озум≥нн¤ цього ставить нас перед необх≥дн≥стю докладн≥ше розгл¤нути проблему взаЇмод≥њ ≥ взаЇмовплив≥в в ≥стор≥њ украњнського нац≥онал≥зму.

ѕроблема взаЇмод≥њ ≥ взаЇмовплив≥в

≈волюц≥¤ украњнського нац≥онал≥зму, зрозум≥ло, в≥дбувалас¤ не у вакуум≥. ћожна нав≥ть зробити таке припущенн¤: украњнський нац≥онал≥зм значною (часом, вир≥шальною) м≥рою був продуктом зовн≥шн≥х вплив≥в, результатом складноњ взаЇмод≥њ ≥ взаЇмного проникненн¤ ≥нших ≥деолог≥й, доктрин, св≥тогл¤д≥в. ћи вже знаЇмо, що така риса не була притаманною лише украњнському нац≥онал≥змов≥, це була загальносв≥това тенденц≥¤. —ам феномен значною м≥рою був насл≥дком зовн≥шн≥х вплив≥в ≥ взаЇмовплив≥в. «розум≥ло, що без на¤вност≥ в≥дпов≥дних внутр≥шн≥х передумов виникненн¤ украњнського нац≥онал≥зму в будь-¤ких формах також було б неможливим. ѕроте саме зовн≥шн≥ чинники ≥ впливи стали тим необх≥дним поштовхом, завд¤ки ¤кому украњнський нац≥онал≥зм став реальн≥стю, перетворивс¤ на духовну, ≥деолог≥чну ≥ пол≥тичну силу.

ѕередус≥м, варто зауважити, що украњнський нац≥онал≥зм не був ≥нтелектуально ориг≥нальним ¤вищем. ¬≥домо, що елементи загальноњ доктрини нац≥онал≥зму були Ђ≥мпортован≥ї у св≥дом≥сть украњнських ≥нтелектуальних ел≥т наприк≥нц≥ XVIII Ч на початку XX ст. ≥з «аходу. ¬еличезний вплив на зрушенн¤ в пол≥тичн≥й св≥домост≥ представник≥в украњнських ел≥т справили ‘ранцузька революц≥¤ ≥ в≥йна з Ќаполеоном. ћабуть, центральним елементом цих зрушень була зм≥на у¤влень про народ, ¤кий д≥став права нос≥¤ суверен≥тету. ≤деолог≥чне оформленн¤ украњнського нац≥онал≥зму в XIX ст. в≥дбувалос¤ п≥д впливом такоњ Ївропейськоњ духовно-≥нтелектуальноњ теч≥њ, ¤к романтизм. ” друг≥й половин≥ XIX ст. позитив≥зм п≥дштовхнув украњнських ≥нтелектуал≥в до пошуку Ђетнограф≥чнихї аргумент≥в на п≥дтримку нац≥ональноњ ≥дењ.

≤деолог≥чний ≥ пол≥тичний дебют радикального украњнського нац≥онал≥зму на злам≥ XIXЧXX ст., у свою чергу, чималою м≥рою був реакц≥Їю на кризу позитив≥зму, кризу апол≥тичного культурництва ≥ просв≥т¤нства, так званого украњнського народництва, хоча не сл≥д забувати й те, що ново¤влен≥ украњнськ≥ нац≥онал≥сти виховувалис¤ саме в гуртках Ђкультурник≥вї (це стосуЇтьс¤ й украњнських соц≥ал≥ст≥в).

ќформленню етн≥чноњ самосв≥домост≥ неоф≥т≥в украњнства середини XIX ст. у самосв≥дом≥сть (≥дентичн≥сть) нац≥ональну спри¤ли також впливи рос≥йського ≥ польського нац≥онал≥зм≥в (останн≥ переживали в цей час серйозн≥ трансформац≥њ). «окрема, виникненн¤ ≥ пропаганда концепц≥њ Ђсамодержавство, православ'¤, народн≥стьї (1832) могло п≥дштовхнути до пошук≥в ≥ формулюванн¤ Ђукрањнськоњ альтернативиї (на думку –. Ўпорлюка, саме так ≥ сталос¤), а невтомна боротьба сус≥д≥в-пол¤к≥в за в≥дновленн¤ своЇњ державност≥ могла стати й, очевидно, стала надихаючим прикладом дл¤ конструюванн¤ ≥дењ культурного ≥ пол≥тичного сепаратизму (наведемо й конкретн≥ший приклад: повстанн¤ 1831 p., Ђфедерал≥стичнуї ≥дею польських повстанц≥в 1863 р. щодо в≥дновленн¤ –еч≥ ѕосполитоњ у вигл¤д≥ добров≥льноњ федерац≥њ трьох окремих народ≥в: польського, литовського та украњнського).

¬арто згадати також про Ђконфл≥ктний факторї у формуванн≥ нац≥ональноњ св≥домост≥ украњнц≥в: зокрема, пол≥тика пересл≥дувань украњнськоњ мови ≥ культури в –ос≥йськ≥й ≥мпер≥њ у друг≥й половин≥ XIX ст., ¤ка традиц≥йно розц≥нюЇтьс¤ ¤к така, що послабила Ђукрањнський рухї, могла спри¤ти поглибленню ≥ загостренню (пол≥тизац≥њ) нац≥онального сентименту д≥¤ч≥в епохи Ђнац≥онального в≥дродженн¤ї, його еволюц≥њ в нац≥ональну св≥дом≥сть, ≥ дал≥ Ч у спроби ≥нституц≥йного оформленн¤ в≥дпов≥дноњ протид≥њ. ¬≥д'њзд ћ. ƒрагоманова за кордон ≥ перш≥ спроби виведенн¤ Ђукрањнського питанн¤ї на м≥жнародний р≥вень, посиленн¤ контакт≥в наддн≥пр¤нц≥в з √аличиною, що мало в≥дпов≥дн≥ пол≥тичн≥ насл≥дки дл¤ обох частин ”крањни, Ч все це наочно засв≥дчуЇ, що под≥њ розвивалис¤ саме в такому напр¤м≥. ’оча це й парадоксально, √аличина стала Ђ”крањнським ѕ'Їмонтомї значною м≥рою завд¤ки зусилл¤м рос≥йського ≥мперського ур¤ду. ЌагадаЇмо також, що терм≥н Ђсепаратизмї стосовно Ђкультурницькихї ≥н≥ц≥атив д≥¤ч≥в украњнського руху вперше пролунав саме з табору охоронц≥в ЂЇдиноњ ≥ непод≥льноњї, отже, останн≥ своњм ставленн¤м до украњнства спри¤ли оформленню пол≥тичноњ нац≥ональноњ св≥домост≥ украњнц≥в.

” «ах≥дн≥й ”крањн≥ потужним чинником прискореноњ еволюц≥њ украњнського нац≥онал≥зму в ≥деолог≥чн≥ й пол≥тичн≥ форми стала дедал≥ гостр≥ша конкуренц≥¤ з пол¤ками. ќстанн≥ були не т≥льки конкурентами, а й давали наочний приклад нац≥ональноњ самоорган≥зац≥њ дл¤ украњнц≥в: в≥дпов≥даючи на виклик пол¤к≥в, вони майже в усьому коп≥ювали своњх противник≥в. ™ вс≥ п≥дстави стверджувати, що етн≥чна концепц≥¤ польськоњ нац≥њ, ¤ка набула поширенн¤ у друг≥й половин≥ XIX ст., стала могутн≥м поштовхом дл¤ виникненн¤ в≥дпов≥дних погл¤д≥в серед д≥¤ч≥в украњнського руху початку стол≥тт¤.

≈лементи нац≥онал≥стичноњ доктрини неважко в≥дшукати у будь-¤к≥й ≥дейн≥й теч≥њ в украњнств≥ к≥нц¤ XIX Ч першоњ третини XX ст. Ч народницьк≥й, консервативн≥й, соц≥ал≥стичн≥й (комун≥стичн≥й), демократичн≥й. ÷≥лком очевидно, що нац≥онал≥зм впливав на кожну з них ≥, в≥дпов≥дно, сам в≥дчував впливи з њхнього боку, запозичував певн≥ елементи з ≥нших доктрин.

ќдин ≥з найц≥кав≥ших сюжет≥в в ≥стор≥њ украњнського нац≥онал≥зму Ч його взаЇмод≥¤ з соц≥ал≥змом ≥ комун≥змом. ћи знаЇмо, що така взаЇмод≥¤ була св≥товим ¤вищем. ѕерш≥ заклики до незалежност≥ ≥ соборност≥ ”крањни, ¤к в≥домо, пролунали з р¤д≥в украњнськоњ марксистськоњ ≥нтел≥генц≥њ в √аличин≥ (¬. Ѕудзиновський, ё. Ѕачинський) ≥ соц≥ал≥стичноњ ≥нтел≥генц≥њ на Ќаддн≥пр¤нщин≥ (Ђ—амост≥йна ”крањнаї ћ. ћ≥хновського) Ч щоправда, останн≥й не належав до соц≥ал≥стичних угруповань. ѕерш≥ програмов≥ документи украњнських нац≥онал≥ст≥в (Ќародна ”крањнська ѕарт≥¤) м≥стили чимало соц≥ал≥стичних гасел ≥ вимог, а члени парт≥њ називали себе нац≥онал-соц≥ал≥стами. Ќайвидатн≥ший ≥деолог украњнського нац≥онал≥зму ƒмитро ƒонцов починав свою пол≥тичну кар'Їру ¤к соц≥ал-демократ. ”т≥ленн¤ в житт¤ нац≥онал≥стичного ≥деалу Ч створенн¤ ”крањнськоњ держави у 1917 p., було справою украњнських соц≥ал≥ст≥в, а здобутт¤ незалежност≥ у 1991 р. Ч певною м≥рою було результатом адаптац≥њ нац≥онал≥зму частиною комун≥стичноњ верх≥вки ”крањни.

¬арто згадати й такий феномен, ¤к украњнський Ђнац≥онал-комун≥змї 1920-х рок≥в, ¤кий зароджувавс¤ саме на початку XX ст., Ч спроби поЇднати нац≥онал≥стичн≥ постулати з комун≥стичними. ÷≥ спроби спостер≥галис¤ й п≥зн≥ше Ч у 1960-т≥ (серед частини украњнських дисидент≥в) ≥ в 1990-т≥ роки (про Ђнац≥онал≥зм номенклатуриї вже йшлос¤).

ќтже, становленн¤ украњнського нац≥онал≥зму можна зрозум≥ти, по-перше, лише в контекст≥ його взаЇмовплив≥в та взаЇмод≥њ з ≥ншими ≥деолог≥чними системами, по-друге, через його взаЇмод≥ю з нац≥онал≥змами ≥нших нац≥й. ÷е п≥дтверджуЇ висловлену нами ран≥ше думку про те, що украњнський нац≥онал≥зм Ч не Ђ≥деолог≥чне збоченн¤ї, не штучний винах≥д радикал≥в-параноњк≥в чи ультрапатр≥от≥в, а ви¤в певноњ загальносв≥товоњ тенденц≥њ. ”крањнський нац≥онал≥зм ЂуписуЇтьс¤ї в загальний контекст св≥товоњ ≥стор≥њ, хоча, зрозум≥ло, маЇ своњ специф≥чн≥ риси, особливост≥ та Ђаномал≥њї, пов'¤зан≥ з≥ специф≥кою його ≥сторичноњ генези. ¬иникненн¤ ≥ розвиток украњнського нац≥онал≥зму в ус≥х згаданих ≥постас¤х Ч ви¤в загальносв≥тових тенденц≥й ≥, хоча це може видатис¤ парадоксальним, Ч ви¤в загальнолюдського в нац≥ональному.

7.† ѕол≥тичн≥ ≥дењ украњнських "ш≥стдес¤тник≥в" ≥ дисидент≥в. √ельс≥нська —п≥лка.

8.† ѕол≥тичне житт¤ сучасноњ ”крањни:

а) законотворчий та конституц≥йний процес;

б) пол≥тичний плюрал≥зм ≥ перспективи розвитку демократ≥њ;

в) формуванн¤ новоњ пол≥тичноњ ел≥ти;

÷ентральними питанн¤ми державотворчого процесу в ”крањн≥, ¤к в≥домо, Ї становленн¤ нових пол≥тичних структур та новоњ системи економ≥чних ≥ соц≥альних в≥дносин.  ≥нцева мета цих процес≥в Ч створити максимально спри¤тлив≥ умови дл¤ самореал≥зац≥њ особистост≥ кожного громад¤нина, забезпечити йому в≥дпов≥дний цив≥л≥зований р≥вень свободи, реал≥зац≥ю особистого потенц≥алу, прискорити формуванн¤ демократичного, громад¤нського сусп≥льства.

ќкр≥м бажанн¤ б≥льшост≥ украњнського загалу жити у справд≥ демократичн≥й, правов≥й держав≥ життЇво необх≥дною Ї потреба мати л≥дер≥в, пол≥тик≥в, здатних прискорити процес розбудови такого сусп≥льства. ќтже, дом≥нуючою вих≥дною постаЇ проблема формуванн¤ сучасноњ украњнськоњ ел≥ти, њњ спроможност≥ не просто самореал≥зуватис¤, а й служити власному народов≥, держав≥.

ѕол≥тичну ел≥ту утворюють пол≥тичн≥ л≥дери Ч люди, ¤к≥ б≥льше за ≥нших п≥дготовлен≥ до такоњ д≥¤льност≥, мають реальну владу, завд¤ки ¤к≥й зд≥йснюють лег≥тимний вплив на певну частину або й на все сусп≥льство. ѕри цьому м≥льйони громад¤н добров≥льно, з над≥Їю ≥ спод≥ванн¤ми делегують пол≥тичним л≥дерам певну, а то й досить велику частину своњх пол≥тико-владних повноважень ≥ прав. “акими пол≥тичними л≥дерами Ї державн≥ д≥¤ч≥, кер≥вники пол≥тичних парт≥й, об'Їднань, громадських орган≥зац≥й, блок≥в тощо.

Ќайчаст≥ше пол≥тичних л≥дер≥в под≥л¤ють на правл¤чих ≥ опозиц≥йних; революц≥онер≥в, реформатор≥в ≥ консерватор≥в; формальних ≥ неформальних; кризових ≥ рутинних; великих ≥ малих; пролетарських, буржуазних ≥ др≥бнобуржуазних; загальнонац≥ональних, рег≥ональних тощо. “иполог≥¤ пол≥тичного л≥дерства багато в чому под≥бна до типолог≥њ л≥дерства взагал≥.

«-пом≥ж пол≥тичних л≥дер≥в виокремлюють пол≥тичну ел≥ту. ÷е верх≥вка соц≥альноњ групи, пол≥тичноњ сили, ¤ка безпосередньо зд≥йснюЇ пол≥тичне кер≥вництво сусп≥льством, стоњть б≥л¤ керма державного управл≥нн¤.

ѕерш≥ спроби осмисленн¤ проблеми пол≥тичного л≥дерства, а в≥дтак ≥ сут≥ пол≥тичноњ ел≥ти знаходимо в античних ф≥лософ≥в, ≥сторик≥в Ч √еродота, ѕлутарха, “ита Ћ≥в≥¤ та ≥н. ¬они пом≥тили, що в будь-¤к≥й сп≥льнот≥ людей обов'¤зково з'¤вл¤ютьс¤ своњ л≥дери досв≥дчен≥, активн≥ люди, спроможн≥ вести за собою ≥нших.

ѕ≥зн≥ше проблему пол≥тичного л≥дерства намагалис¤ осмислити ѕлатон, Ќ. ћак≥авелл≥, “.  арлейль, –. ≈мерсон, ‘. Ќ≥цше, √. “орд. ” наш час пон¤тт¤ пол≥тичного л≥дерства, пол≥тичноњ ел≥ти сформулювали (хоч ≥ дещо по-р≥зному) √. ћоска, ¬. ѕарето, –. ћ≥хельс та ≥нш≥ ф≥лософи, пол≥тологи, пол≥тичн≥ психологи.

≈л≥та пол≥тична (в≥д франц. Ч краще, в≥дб≥рне, вибране) менш≥сть сусп≥льства, що становить собою достатньою м≥рою самост≥йну, вищу, в≥дносно прив≥лейовану групу, над≥лену особливими психолог≥чними, соц≥альними ≥ пол≥тичними ¤кост¤ми, ¤ка бере безпосередню участь у затвердженн≥ ≥ зд≥йсненн≥ р≥шень, пов'¤заних з використанн¤м державноњ влади або впливом на нењ.

¬ ”крањн≥, ¤к н≥де, були ≥ Ї тис¤ч≥ ген≥альних, видатних людей, ¤к≥ уславили нашу нац≥ю, народ, державу у найр≥зноман≥тн≥ших сферах д≥¤льност≥. Ќ≥бито не бракуЇ таких людей ≥ нин≥. “од≥ чому ж дес¤ть рок≥в розбудови самост≥йноњ, демократичноњ, соборноњ держави, про ¤ку мр≥¤ли покол≥нн¤ наших сп≥вв≥тчизник≥в, стали дл¤ нас такими бол≥сними, вкрай складними, а з багатьох питань викликали нав≥ть загрозливе тупцюванн¤ на м≥сц≥? ƒумок ≥ тверджень з цього приводу ≥снуЇ чимало. јле головна проблема, на нашу думку, все ж пол¤гаЇ в особливост¤х формуванн¤ украњнськоњ ел≥ти взагал≥, у њњ ≥сторичн≥й генез≥.

”крањнське сусп≥льство практично пережило чотири неоднозначних пер≥оди формуванн¤ ≥ д≥¤льност≥ власноњ ел≥ти загалом ≥ пол≥тичноњ зокрема.

ѕерший пер≥од був найтривал≥шим Ч майже триста рок≥в (XIII-XVI ст.). —аме в цей час формувалас¤ етн≥чна ≥ конфес≥йна ≥дентичн≥сть украњнства, його ел≥та.

ƒругий пер≥од також був досить великим Ч п≥втора стол≥тт¤ з 1648 р. до к≥нц¤ XVIII ст. ќсоблив≥сть цього пер≥оду зумовлена тим, що ел≥та вийшла фактично з козацтва, з молодоњ украњнськоњ демократ≥њ час≥в ’мельниччини. Ќа цьому етап≥ польська ел≥та на певний час полишила ”крањну ≥ вакуум, що виник, заповнила молода украњнська демократ≥¤.

“рет≥й пер≥од формуванн¤ украњнськоњ ел≥ти, у тому числ≥ й пол≥тичноњ, був коротким Ч фактично близько в≥с≥мдес¤ти рок≥в Ч ≥ зак≥нчивс¤ крахом √етьманщини (1918 р.) ≥ ”Ќ– (1919 р.)

„етвертий пер≥од починаЇтьс¤ з 1917 р. в≥д народженн¤ так званоњ рад¤нськоњ ел≥ти ≥ зак≥нчуЇтьс¤ в ”крањн≥ фактично в 1991 р. ќкрем≥ вчен≥, зокрема ј. ѕахарЇв, под≥л¤ють його на три п≥детапи:

1917-1941 рр. ; зак≥нчуЇтьс¤ винищенн¤м украњнськоњ (¤к власне ≥ вс≥Їњ в —–—–) ел≥ти в результат≥ стал≥нських репрес≥й 30-х рок≥в та початку ƒругоњ св≥товоњ в≥йни;

1943-1953 рр. (тривав до початку так званоњ в≥длиги);

1955-1991 рр. (тривав до проголошенн¤ незалежност≥ ”крањни).

√либокий анал≥з сут≥, особливостей кожного ≥з зазначених пер≥од≥в формуванн¤ украњнськоњ ел≥тиЧто окреме питанн¤, але в контекст≥ ц≥Їњ книги варто сказати к≥лька сл≥в, що характеризують особливост≥ формуванн¤ ел≥ти саме з моменту революц≥њ 1917 р.

ѕоваливши самодержавство ≥ усунувши приватну власн≥сть, б≥льшовики широко в≥дкрили шл¤хи формуванн¤ особистост≥, ¤ка аж н≥¤к не несе в≥дпов≥дальност≥ за себе, свою долю, ¤к, до реч≥, ≥ за загальн≥ справи у держав≥. Ѕо все зводилос¤ здеб≥льшого до удаваноњ колективноњ д≥¤льност≥, ¤ка до того ж утримувалас¤ силовими методами.

« 1917 р. у –ос≥њ (в ”крањн≥) з'¤вилос¤ багато ¤скравих ≥ не т≥льки комун≥стично заангажованих пол≥тик≥в. —еред них треба виокремити насамперед тих, хто справд≥ був г≥дний називатис¤ нац≥ональним пол≥тиком не просто в≥д народу, а своЇю глибинною сутн≥стю пов'¤заний з≥ своњм народом. «агалом з 1917 р. у –ос≥њ зм≥на ел≥т в≥дбувалас¤ надто динам≥чно. ” пореволюц≥йн≥ роки пол≥тичн≥ ел≥ти були б≥льш романтичн≥, запол≥тизован≥, н≥ж ел≥та сучасноњ, скаж≥мо, ”крањни. Ќин≥ ел≥та стала б≥льш прагматичною, однозначною.

Ќа перший погл¤д прагматизм пол≥тичноњ ел≥ти Ч то не така вже й погана риса. ќднак зверн≥мо увагу на де¤к≥ особливост≥ цього прагматизму.

Ѕагато пол≥тичних л≥дер≥в, особливо на найвищому р≥вн≥, ≥ нин≥ в≥дчувають, що треба робити, однак серед них надто мало тих, хто розум≥Ї, ¤к треба робити ≥ вм≥Ї це робити. Ќер≥дко дл¤ пол≥тичних л≥дер≥в дос¤гненн¤ влади Ч то к≥нцева мета ≥ про те, ¤к використати владу пол≥тичний л≥дер думаЇ тод≥, коли в≥н вже дос¤г њњ. ј це, у свою чергу, призводить до серйозних невдач, помилок, прорахунк≥в.

¬ин¤тковий ≥нтерес у теоретико-практичному план≥ становить класиф≥кац≥¤, визначенн¤ особливостей пол≥тичноњ ел≥ти в сучасн≥й ”крањн≥.

Ѕагато автор≥в, зокрема ¬. ѕолохало, довод¤ть, що в сучасн≥й ”крањн≥ треба вести мову не про ел≥ту, а про так звану псевдоел≥ту ¤к ¤вище, притаманне саме тотал≥тарним ≥ неототал≥тарним сусп≥льствам. « такою точкою зору важко не погодитис¤, оск≥льки фактично багатьох пол≥тик≥в у наш≥й крањн≥ не можна розгл¤дати ¤к нос≥њв певноњ ≥нновац≥йноњ орган≥зац≥йноњ культури, ¤ка, врешт≥, Ї головним елементом конкретних системних зм≥н у сусп≥льств≥.

«а визначенн¤м в≥домого ≥сторика ќ. —убтельного, з 1991 р. в ”крањн≥ сформувалис¤ ≥ д≥ють к≥лька тип≥в або груп пол≥тичних ел≥т. ÷е правл¤ча ел≥та, опозиц≥йна ел≥та, молода ел≥та (¤ка лише формуЇтьс¤), рег≥ональна ≥ м≥жрег≥ональна ел≥ти.

Ќе вдаючись до к≥льк≥сного ≥ ¤к≥сного анал≥зу кожноњ з цих груп, зазначимо, що ступ≥нь ≥ ефективн≥сть њх впливу на сусп≥льно-пол≥тичн≥ процеси в ”крањн≥ загалом, на окрем≥ державотворч≥ процеси, на пол≥тику за межами держави суттЇво залежать в≥д соц≥ально-пол≥тичних п≥дмурк≥в: оточенн¤ у сусп≥льств≥, ¤ке њх п≥дтримуЇ; владних повноважень ≥ можливостей впливу на сусп≥льний загал; п≥дтримки окремими соц≥альними групами ≥ рег≥онами тощо.

ѕол≥тичну ел≥ту в ”крањн≥ сьогодн≥ можна також под≥лити на дв≥ головн≥ групи: пол≥тики, ¤к≥ працюють у вищих ешелонах влади, починаючи з ѕрезидента ”крањни ≥ зак≥нчуючи найвпливов≥шими л≥дерами парт≥йних орган≥зац≥й; пол≥тики Ч вищ≥ кер≥вники економ≥чного р≥вн¤, пров≥дн≥ п≥дприЇмц≥ крањни.

“ривалий час в ”крањн≥ ел≥ту под≥л¤ли також на "сх≥дн¤к≥в" ≥ "за-х≥дн¤к≥в" ≥ ретельно збер≥гали пропорц≥ю м≥ж ними. “ак, з час≥в Ћ. ЅрежнЇва в  иЇв≥ та й в ус≥й ”крањн≥ господарював дн≥пропетровський клан, що здеб≥льшого представл¤в ≥нтереси воЇнно-промислового комплексу. ѕот≥м, за час≥в ћ. √орбачова, республ≥кою фактично керували вих≥дц≥ ≥з —лобожанщини, а з обранн¤м ѕрезидентом ”крањни Ћ.  равчука була зроблена спроба встановити правл≥нн¤ представник≥в ел≥ти «ах≥дноњ ”крањни. ќднак до влади на найвищому р≥вн≥ швидко прийшов Ћ.  учма ¤к представник того ж дн≥пропетровського клану.

ѕевною м≥рою ≥снуЇ й спадкоЇмн≥сть у пол≥тичн≥й ел≥т≥. ƒл¤ сучасноњ украњнськоњ ел≥ти, наприклад, характерний киЇвоцентризм з на¤вн≥стю значноњ частки дн≥пропетровськоњ ел≥ти.

ѕол≥тична ел≥та сучасноњ ”крањни надто строката. ÷е ел≥та клас≥в, прошарк≥в, р≥зних соц≥альних груп населенн¤; ел≥та пол≥тичних парт≥й, громадських орган≥зац≥й, об'Їднань; ел≥та державних ≥нституц≥й (¬ерховна –ада ”крањни, јдм≥н≥страц≥¤ ѕрезидента ”крањни,  аб≥нет ћ≥н≥стр≥в ”крањни, судов≥ органи, м≥н≥стерства ≥ в≥домства тощо); ел≥та рег≥он≥в та ≥н.

«агалом до пол≥тичноњ ел≥ти в ”крањн≥ можна зарахувати сьогодн≥ не б≥льше трьох Ч п'¤ти тис¤ч л≥дер≥в, актив≥ст≥в, державних ≥ громадських д≥¤ч≥в.

ѕол≥тичну ел≥ту в ”крањн≥ умовно можна под≥лити на "стару" ≥ "нову". ƒом≥нуючою при цьому за к≥льк≥стю, обс¤гом влади, повноважень Ї саме "стара" ел≥та Ч колишн≥ парт≥йн≥ л≥дери, державн≥ службовц≥, комсомольськ≥ прац≥вники й актив≥сти. ÷¤ частина ел≥ти ≥ дотепер маЇ вагом≥ переваги перед "молодою" ел≥тою, т≥Їю, що лише формуЇтьс¤, насамперед завд¤ки своњй теоретико-практичн≥й п≥дготовц≥, а понад усе Ч досв≥ду орган≥зац≥йно-господарськоњ роботи.

"—тара" ел≥та (номенклатура  ѕ–—,  ѕ”) з самого початку економ≥чних реформ фактично розкололас¤ на дв≥ нер≥вноц≥нн≥ частини. ѕерша швидко зреклас¤ ≥дей та ≥деал≥в, ¤к≥ сама ж пропагувала, а пот≥м так само швидко прихопила ≥ нову владу, ≥ власн≥сть. ƒруга, що ран≥ше займала пости нижчого р≥вн¤ Ч на м≥ському, районному р≥вн¤х, ви¤вилас¤ об≥йденою ≥ сьогодн≥ фактично не просто опонуЇ перш≥й, а й звинувачуЇ њњ в ус≥х негараздах.

¬ажливо мати на уваз≥ й те, що "стара" ел≥та ”крањни, сформована в умовах тотал≥таризму, була спроможна вир≥шувати здеб≥льшого проблеми рег≥ональн≥, а не загальнодержавн≥, загальнонац≥ональн≥. ÷¤ влада притаманна багатьом представникам украњнськоњ пол≥тичноњ ел≥ти.

ѕринципове значенн¤ дл¤ соц≥ального статусу, авторитету ≥ д≥Ївост≥ "новоњ" украњнськоњ ел≥ти мас те, що вона, особливо з часу проголошенн¤ незалежност≥ ”крањни, формувалас¤ ¤к нос≥й головним чином нац≥онально-культурних ≥дей ≥ ц≥нностей. ќднак поступово до ключових пост≥в, починаючи з президентського, прийшли л≥дери господарського економ≥чного типу. ¬ ус≥х г≥лках влади починаючи з ¬ерховноњ –ади ”крањни прихильники нац≥онально-культурних ≥дей (д≥¤ч≥ культури, науки, л≥тератури ≥ мистецтва) дедал≥ б≥льше поступаютьс¤ п≥дприЇмц¤м, банк≥рам тощо.

‘ормуючи виборч≥ списки на березнев≥ (1998 р.) вибори, пол≥тичн≥ парт≥њ вперше в ≥стор≥њ ”крањни вдалис¤ до активноњ спроби вплинути на виборц≥в, залучивши њх на св≥й б≥к за рахунок авторитету ≥ попул¤рност≥ людей, на ¤к≥ ”крањна н≥коли не була б≥дна, ¤ких любила, ¤кими пишалас¤ ≥ пишаЇтьс¤. —еред них ч≥льне м≥сце пос≥дали саме д≥¤ч≥ науки, культури, л≥тератури та мистецтва. ÷е був ун≥кальний феномен у пол≥тиц≥ ”крањни.

“од≥ у перших дес¤тках кандидат≥в у тридц¤ти парт≥¤х з'¤вилис¤ в≥дом≥ д≥¤ч≥ л≥тератури ≥ мистецтва Ч јда –оговцева, ≤рина  алинець, ¬алер≥¤ «аклунна, —оф≥¤ –отару, ¬олодимир Ѕистр¤ков, Ќ≥на ћатв≥Їнко; вчен≥ Ч ѕетро “олочко, ƒмитро ћельничук, ћикола ћихальченко; рел≥г≥йн≥ д≥¤ч≥ Ч ѕетро Ћеб≥дь та ≥н.

ƒругою пом≥тною особлив≥стю "новоњ" пол≥тичноњ ел≥ти Ї те, що на етап≥ боротьби за незалежн≥сть ”крањни, њњ самост≥йн≥сть ц¤ ел≥та була висунута нагору саме масами, громад¤нством, а не певними владними структурами, парт≥йно-бюрократичною верх≥вкою, ¤к то бувало ран≥ше. ¬она й нин≥ маЇ велик≥ переваги (це особливо пом≥тно демонстрували рух≥вськ≥, нац≥онально-демократичн≥ л≥дери ще три Ч п'¤ть рок≥в тому), головна з ¤ких Ч ум≥нн¤ швидко ≥ результативно вир≥шувати ≥снуюч≥ пол≥тичн≥ проблеми. ¬одночас "нова" пол≥тична ел≥та потерпаЇ в≥д браку орган≥заторсько-господарського досв≥ду, ¤кий нин≥ конче необх≥дний у процес≥ зд≥йсненн¤ ринкових реформ.

"Ќова" ел≥та поки що не стала правл¤чою, вона ще не маЇ п≥дтримки б≥льшост≥ украњнського загалу ≥ тому часто потрапл¤Ї до численних пасток, ¤к≥ њй розставл¤Ї "стара" ел≥та. Ќаприклад, ще не так давно "нова" ел≥та завойовувала авторитет у перес≥чного громад¤нина за рахунок критики бюрократизму, формал≥зму, роздутих апарат≥в управл≥нн¤. «а в≥с≥м останн≥х рок≥в у цьому план≥ в≥дчутних зм≥н на краще в ”крањн≥ не спостер≥гаЇтьс¤. “е саме можна сказати про критику корупц≥њ, колишн≥х прив≥лењв староњ номенклатури. «начна частина ел≥ти, що прийшла до влади, нин≥ маЇ прив≥лењ незр≥вн¤нно б≥льш≥, н≥ж њњ попередники. ≤ "нов≥й" ел≥т≥ цим пост≥йно дор≥кають: мовл¤в, ви так н≥чого на краще й не зм≥нили.

ƒедал≥ нагальн≥шою за такоњ ситуац≥њ стаЇ необх≥дн≥сть под≥лу влади, запровадженн¤ справжнього пол≥тичного плюрал≥зму, ¤кий спри¤в би в≥дкритому змаганню пол≥тичних ел≥т саме на тл≥ вир≥шенн¤ доленосних дл¤ ”крањни проблем формуванн¤ державност≥, а не заради лише задоволенн¤ др≥б'¤зкових пол≥тичних амб≥ц≥й.

—еред украњнськоњ ел≥ти найкомфортн≥ше сьогодн≥ почуваютьс¤ т≥ њњ представники, ¤к≥ встигли не лише прихопити власн≥сть, а й забезпечити свою с≥м'ю, влаштувати д≥тей на навчанн¤ чи проживанн¤ за кордоном, њхнЇ майбутнЇ вир≥шене ≥ гарантоване на в≥дм≥ну в≥д проблем вкрай потр≥бноњ нин≥ ≥нтелектуальноњ ел≥ти Ч вчених, д≥¤ч≥в культури ≥ мистецтва.

”крањнська пол≥тична ел≥та маЇ досить вагому частку так званоњ пол≥тичноњ контрел≥ти, мета ¤коњ Ч послабити владу пан≥вноњ ел≥ти ≥ поступово перебрати њњ функц≥њ на себе.

“а хоч би ¤кою була контрел≥та, вона проте контролюЇ правл¤чу ел≥ту, обмежуЇ зловживанн¤ владою, порушенн¤ законност≥. Ќайменш розмита ≥ б≥льш орган≥зована контрел≥та утворюЇ опозиц≥йн≥ сили, працюЇ в њх середовищ≥.

 онтрел≥та в сучасн≥й ”крањн≥ досить неоднор≥дна, однак умовно Їдиним показником дл¤ нењ Ї ≥нод≥ нестале, тимчасове несприйн¤тт¤ влади, окремих њњ г≥лок, д≥¤льност≥ окремих д≥¤ч≥в з правл¤чоњ ел≥ти. ѕредставники ц≥Їњ частини пол≥тичноњ ел≥ти завжди готов≥ зайн¤ти м≥сце правл¤чоњ ел≥ти, ¤к, до реч≥, ≥ представники рег≥ональноњ ≥ м≥жрег≥ональноњ ел≥ти. ќстанн≥, зазвичай, мають значно б≥льший авторитет ≥ вплив на електорат у рег≥онах, н≥ж нав≥ть правл¤ча ел≥та, ¤ка у цьому план≥ завжди оч≥куЇ п≥дтримки рег≥ональноњ та м≥жрег≥ональноњ ел≥ти.

ќсоблива складн≥сть формуванн¤ сучасноњ украњнськоњ ел≥ти, зор≥Їнтованоњ саме на позитивн≥ державотворч≥ процеси, зумовлена неоднозначн≥стю ≥сторичного минулого нашоњ пол≥тичноњ ел≥ти. ƒес¤тил≥тт¤ми украњнська ел≥та змушена була боротис¤ проти когось, а не за щось, змушена була руйнувати, бо можливост≥ будувати, ≥ насамперед власну державн≥сть, вона була позбавлена.

—учасна "нова" ел≥та в ”крањн≥ ≥, на жаль, нав≥ть њњ краща частина, ¤ка спробувала започаткувати нове, справд≥ демократичне сусп≥льство ≥ св¤то в≥рила в це, стоњть перед загрозою, хоч ¤к це парадоксально, ¤кщо не перетворитис¤ на тотал≥тарну ел≥ту, то набути рис деспотизму, в≥д≥рватис¤ в≥д власного народу. ≤ однозначних рецепт≥в дл¤ запоб≥ганн¤ ц≥й ситуац≥њ практично не ≥снуЇ. ÷ьому може зарадити широка в≥дкрит≥сть сусп≥льства, гласн≥сть ≥ свобода слова, ¤к≥ б н≥кому не давали переваг у волод≥нн≥ засобами масовоњ ≥нформац≥њ.

« к≥нц¤ XIX ст., коли у багатьох крањнах сформувалис¤ пол≥тичн≥ парт≥њ парламентського типу, почала створюватис¤ ≥ така особлива група пол≥тичноњ ел≥ти, ¤к парт≥йно-парламентська ел≥та.

¬ ”крањн≥, зрозум≥ло, така ел≥та почала формуватис¤ фактично з 1990 р. њњ ¤к феномен розгл¤дають у своњх прац¤х так≥ пол≥тологи, ¤к ј. Ѕ≥лоус, Ѕ. √аЇвський, ћ. —люсаревський, ¬. Ћитвин, ј. ѕахарЇв та ≥н.

√енеза парт≥йно-парламентськоњ ел≥ти в ”крањн≥ досить своЇр≥дна. ‘актично вже в 1990 р. п≥сл¤ вибор≥в до ¬ерховноњ –ади ”крањни XII скликанн¤ така ел≥та складалас¤ з комун≥ст≥в (85 %) ≥ безпарт≥йних (15 %). „ерез п'¤ть рок≥в (1996 р.) у ¬ерховн≥й –ад≥ XIII скликанн¤ з 420 депутат≥в 259 вже представл¤ли р≥зн≥ пол≥тичн≥ парт≥њ, а в 1998 р. (¬ерховна –ада XIV скликанн¤) парт≥йно-парламентська ел≥та ще б≥льше р≥знилас¤ за парт≥йною ознакою. Ќайчисленн≥шими в парламент≥ були представники  омун≥стичноњ парт≥њ ”крањни, –уху, √ромади, Ќƒѕ, —оц≥ал≥стичноњ парт≥њ ”крањни.

ѕроцеси, що в≥дбуваютьс¤ нин≥ в ”крањн≥, суттЇво в≥др≥зн¤ютьс¤ в≥д тих, що спостер≥гаютьс¤ в ≥нших посттотал≥тарних крањнах ™вропи, у колишн≥х республ≥ках —–—–, а в≥дтепер суверенних державах. «начну роль у цих процесах в≥д≥граЇ в наш≥й держав≥ не правл¤чий клас чи певна пол≥тична сила, а саме пол≥тичний л≥дер, особа ¤к головна ф≥гура, що визначаЇ переб≥г найважлив≥ших пол≥тичних процес≥в. ≤ це природно, оск≥льки ”крањна, не применшуючи при цьому рол≥ всього украњнського загалу, фактично завжди була сусп≥льством л≥дерського типу.  н¤з≥, гетьмани, полководц≥, пров≥дн≥ пол≥тики здеб≥льшого в≥д≥гравали дом≥нуючу роль у вибор≥ шл¤х≥в сусп≥льно-пол≥тичного розвитку крањни.

ѕол≥тичних л≥дер≥в сучасноњ ”крањни фактично можна под≥лити на два типи:

Х† "поступливий" л≥дер, тобто той, хто п≥д в≥дпов≥дним тиском намагаЇтьс¤ зберегти ран≥ше ≥снуючу систему в крањн≥, або л≥дер консервативного типу;

Х† "≥нверс≥йний" л≥дер, ¤кого визнають ≥ ¤кому спри¤ють не так завд¤ки на¤вност≥ у нього в≥дпов≥дних особистих заслуг, ¤к внасл≥док пересл≥дуванн¤ його владою чи через критику ним ≥нших л≥дер≥в або пол≥тичних сил.

Ћ≥дер≥в, ¤к≥ обстоюють ≥дењ справд≥ революц≥йних (у найкращому розум≥нн≥ цього слова ≥ ¤вища) перетворень в ”крањн≥, сьогодн≥ ще надто мало.

јнал≥зуючи феномен сучасного пол≥тичного л≥дерства в ”крањн≥, неможливо щодо багатьох л≥дер≥в однозначно в≥дпов≥сти, Ї вони л≥дерами загальнонац≥ональними чи рег≥ональними (≥нтереси ¤ких соц≥альних груп вони обстоюють ≥ захищають, ¤ке њх ставленн¤ до ≥снуючого сусп≥льного ладу Ч функц≥ональне, дисфункц≥ональне чи стаб≥л≥зуюче). ≤ншими словами, не бракуЇ так званих розмитих л≥дер≥в, ¤к≥ д≥ють адекватно сусп≥льно-пол≥тичним зм≥нам ≥ кол≥з≥¤м. ј тому ситуац≥¤, коли з'¤вл¤Їтьс¤ дедал≥ б≥льше л≥дер≥в попул≥стського характеру, загрозлива дл¤ ”крањни, ¬≥дтак в украњнському сусп≥льств≥ сьогодн≥ постала гостра потреба в сильних л≥дерах, спроможних вз¤ти на себе всю повноту в≥дпов≥дальност≥ за долю нац≥њ, а не лише за долю тих, хто в≥ддав за них голос на виборах.

ƒос¤гненн¤м молодоњ украњнськоњ демократ≥њ багато фах≥вц≥в вважають пол≥тичний плюрал≥зм, багатопарт≥йн≥сть Ч утворенн¤ понад сто пол≥тичних парт≥й р≥зного ≥дейного спр¤муванн¤. ¬т≥м, к≥льк≥сть парт≥й ще не Ї запорукою ≥снуванн¤ сильноњ, консол≥дованоњ пол≥тичноњ ел≥ти, та й сам процес зростанн¤ багатопарт≥йност≥ в ”крањн≥ за своњми насл≥дками принципово в≥дм≥нний в≥д того, що спостер≥гаЇмо в ≥нших крањнах св≥ту. “ам пров≥дн≥ пол≥тики дедал≥ меншою м≥рою ототожнюють себе з в≥дпов≥дними парт≥¤ми, а виборц≥ робл¤ть виб≥р саме м≥ж особами пол≥тичних л≥дер≥в, а не м≥ж парт≥¤ми ≥ њх програмами. √ромад¤н ц≥кавить л≥дер насамперед ¤к особа, кандидат, ¤кому можна дов≥ритис¤ ≥ на ¤кого можна покластис¤. ƒес¤тки ж л≥дер≥в в ”крањн≥, особливо на останн≥х березневих виборах 1998 р. до ¬ерховноњ –ади та м≥сцевих орган≥в влади, образно кажучи, "сховалис¤" за парт≥њ, а не виграли вибори саме ¤к особистост≥. ‘актично за ними стоњть не електорат, а лише прихильники пол≥тичних парт≥й. ≤ це погано, оск≥льки пол≥тичний л≥дер повинен ≥нтерпретувати ≥ представл¤ти загальнолюдськ≥, групов≥, парт≥йн≥, корпоративн≥ ≥нтереси, ≥накше в≥н просто не матиме в≥дпов≥дноњ п≥дтримки з боку громад¤н. ƒо того ж багатьом пол≥тичним л≥дерам в ”крањн≥ бракуЇ вм≥нн¤ взагал≥ д≥¤ти, управл¤ти саме з урахуванн¤м особливостей соц≥уму своњх прихильник≥в, громад¤н ”крањни.

ѕол≥тичн≥ парт≥њ Ї нев≥дд≥льною складовою пол≥тичноњ системи будь-¤кого сусп≥льства, оск≥льки виконують фактично так≥ чотири групи найважлив≥ших функц≥й:

Х† владн≥ функц≥њ Ч боротьба за владу, њњ розпод≥л, зд≥йсненн¤, участь у формуванн≥ пол≥тичноњ системи сусп≥льства, вс≥х ланок державного апарату, вплив на д≥¤льн≥сть пол≥тичноњ ел≥ти;

Х† представницьк≥ та лег≥тимац≥йн≥ функц≥њ Ч представництво ≥нтерес≥в ≥ захист прав виборц≥в, лег≥тимац≥¤ цих ≥нтерес≥в, актив≥зац≥¤ та об'Їднанн¤ р≥зних верств населенн¤;

Х ≥деолог≥чн≥ функц≥њ Ч формуванн¤ пол≥тичних доктрин та сусп≥льноњ ≥деолог≥њ, утворенн¤ так званоњ пол≥тичноњ людини.

Х внутр≥шн≥ функц≥њ Ч вс≥ види внутр≥парт≥йноњ д≥¤льност≥. ѕол≥тичн≥ парт≥њ суттЇво стимулюють активну участь громад¤н у

пол≥тиц≥, впливають на пол≥тичну д≥¤льн≥сть парламенту та ур¤ду, спри¤ють зд≥йсненню пол≥тичних прав громад¤н, забезпечують пост≥йний пол≥тичний зв'¤зок м≥ж сусп≥льством ≥ державою.

¬ажливо враховувати й те, що усп≥шна демократизац≥¤ багатьох сусп≥льств пов'¤зана з ефективною д≥Їю парт≥йних систем, ¤к≥ сформувалис¤ ≥ функц≥онують в цих сусп≥льствах.

«алежно в≥д к≥лькост≥ пол≥тичних парт≥й, ¤к≥ беруть участь в управл≥нн≥ державою, парт≥йн≥ системи под≥л¤ють на одно- ≥ багатопарт≥йн≥. Ќайпрост≥шою Ї так звана двопарт≥йна система, дл¤ ¤коњ характерна на¤вн≥сть двох великих пол≥тичних парт≥й, що ведуть боротьбу за виборн≥ м≥сц¤ на вс≥х р≥вн¤х влади. “акими Ї парт≥йн≥ системи ¬еликобритан≥њ (консерватори ≥ лейбористи), —Ўј (республ≥канц≥ ≥ демократи) та ≥н. Ќа¤вн≥ в цих та ≥нших крањнах ≥нш≥ парт≥њ об'Їктивно не впливають на розстановку пол≥тичних сил ≥ на в≥дносини, р≥вновагу м≥ж двома основними парт≥¤ми.

—правд≥ демократичне сусп≥льство ≥снуЇ тод≥, коли парт≥њ виникають ¤к волеви¤вленн¤ р¤дових громад¤н ≥ справд≥ виконують роль посередника м≥ж владою ≥ народом. ¬т≥м, б≥льш≥сть парт≥й в ”крањн≥ свого часу створювалис¤ зовс≥м не з вол≥ мас, знизу, а з вол≥, ≥н≥ц≥ативи одного чи к≥лькох л≥дер≥в.

Ќа¤вн≥сть в ”крањн≥ багатьох пол≥тичних парт≥й, ¤к≥ при цьому аж н≥¤к не лег≥тимно репрезентують ≥нтереси громад¤н перед державою, спричин¤Ї ситуац≥ю, коли владн≥ структури фактично опин¤ютьс¤ в≥ч-на-в≥ч з доведеними до в≥дчаю громад¤нами.  онфл≥ктний потенц≥ал у сусп≥льств≥ надто високий, фактично кожен другий громад¤нин т≥Їю чи ≥ншою м≥рою перебуваЇ в опозиц≥њ до власноњ держави. ќтже, неконтрольована соц≥альна енерг≥¤ наст≥льки велика, що може врешт≥ призвести до соц≥ального вибуху.

Ѕагатопарт≥йн≥сть в ”крањн≥ аж н≥¤к не визначаЇ економ≥чноњ пол≥тики держави ≥ практично не впливаЇ на нењ, хоча немаЇ жодноњ парт≥њ, ¤ка не декларувала б своњх програмних засад саме у соц≥ально-економ≥чн≥й сфер≥, здеб≥льшого керуючись власним корпоративним парт≥йним ≥нтересом.

—правжнЇ "обличч¤" багатьох пол≥тичних парт≥й в ”крањн≥ за зазначених обставин вп≥знати ≥ визначити нин≥ важко. Ќаприклад, що Ї соц≥ал≥стичним у двох соц≥ал≥стичних парт≥й, республ≥канським Ч у трьох республ≥канських, христи¤нським Ч у христи¤нських тощо. “ож не дивно, що б≥льш≥сть парт≥й "розмит≥", мають невелику к≥льк≥сть член≥в, первинних осередк≥в.

—лабк≥сть пол≥тичних парт≥й безпосередньо пов'¤зана з ≥нтенсивною соц≥альною стратиф≥кац≥Їю (соц≥альним розшаруванн¤м сусп≥льства). ѕри цьому посиланн¤ на необх≥дн≥сть мати вагому частку середнього класу у держав≥ ц≥лком об'Їктивн≥. —ередн≥й клас забезпечуЇ ≥снуванн¤ сильного центру, у тому числ≥ й парт≥й, ¤к≥ його п≥дтримують. ўе јристотель зазначав, що "т≥ держави мають хороший устр≥й, де середн≥ люди представлен≥ у найб≥льш≥й к≥лькост≥... коли ж одн≥ мають надто багато, а ≥нш≥ н≥чого не мають, виникаЇ або крайн¤ демократ≥¤, або ол≥гарх≥¤ у чистому вигл¤д≥, або тиран≥¤ саме п≥д впливом протилежних крайнощ≥в". ѕоки що, на жаль, така загроза в ”крањн≥ ≥снуЇ, бо процес соц≥альноњ стратиф≥кац≥њ сусп≥льства тривалий, складний, болючий.

ѕол≥тична д≥¤льн≥сть завжди спр¤мована на завоюванн¤ ≥ утриманн¤ контролю над таким специф≥чним ринком, ¤ким Ї ринок влади. ј тому точитьс¤ боротьба загалом за контроль над пол≥тикою та ≥ншими сферами сусп≥льноњ д≥¤льност≥. ÷е об'Їктивна реальн≥сть.

ѕол≥тична боротьба Ч ¤вище законом≥рне, оск≥льки в сусп≥льств≥ пост≥йно стикаютьс¤ ≥нтереси р≥зних пол≥тичних сил, ¤к≥ Ї суб'Їктами пол≥тичних в≥дносин. ÷е пол≥тики, пол≥тичн≥ парт≥њ, об'Їднанн¤, блоки.

–≥зними Ї ≥ форми пол≥тичноњ боротьби. ÷е може бути в≥дкритий збройний конфл≥кт, збройне повстанн¤, громад¤нська в≥йна, страйк тощо. ¬се залежить в≥д конкретноњ сусп≥льно-пол≥тичноњ ситуац≥њ у крањн≥, сп≥вв≥дношенн¤, характеру ≥ особливостей сил, що борютьс¤ м≥ж собою.

÷ентристська сила у вигл¤д≥ будь-¤кого структурного об'Їднанн¤ не з'¤витьс¤ доти, доки не переможе ф≥лософ≥¤ здорового глузду, пол≥тика розумних компром≥с≥в. ÷ентризм в ”крањн≥ може бути сформований ≥ на позапарт≥йн≥й основ≥. ’оча б тому, що жодна з ≥снуючих парт≥й поки що неспроможна стати ¤дром парт≥йного центризму.

ќб'Їднана центристська сила в нин≥шн≥й ”крањн≥ маЇ бути не просто силою нам≥р≥в, а прогресивною силою творенн¤.

—еред обставин, ¤к≥ прискорили б формуванн¤ центристськоњ сили, можна назвати саме бажану ≥ необх≥дну юридичну перереЇстрац≥ю пол≥тичних парт≥й. ¬она потр≥бна тому, що б≥льш≥сть з них далек≥ в≥д тих парт≥й (за характером, суттю, д≥¤льн≥стю), ¤к≥ задекларували себе к≥лька рок≥в тому. Ѕагато пол≥тичних парт≥й так ≥ не позбулис¤ дит¤чоњ хвороби становленн¤ та й авторитету в≥дпов≥дного не зажили. ‘актично серед ус≥х парт≥й в ”крањн≥ сьогодн≥ х≥ба що три Ч Ќƒѕ, –”’, —ƒѕ”(ќ) Ч спроможн≥ за¤вити: "ћи парт≥¤ особистостей, що в≥дбулис¤". ¬≥д дес¤тк≥в ≥нших лишилис¤ х≥ба що назва, л≥дер, г≥пертрофована амб≥тн≥сть, претенз≥њ на мес≥анську роль. ≤ не б≥льше.

Ќевизначен≥сть стратег≥чноњ л≥н≥њ багатьох пол≥тичних парт≥й, њх орган≥зац≥йна слабк≥сть, брак авторитету ц≥лком зрозум≥л≥: б≥льш≥сть з них виникли не ¤к потреба мас у реал≥зац≥њ власноњ ≥дењ, ≥деолог≥њ, а ¤к противага Їдин≥й Ч комун≥стичн≥й парт≥њ, ¤ка донедавна була дл¤ вс≥х подразником, об'Їктом критики. ƒодамо до цього й те, що б≥льш≥сть пол≥тичних парт≥й взагал≥ не працюють в≥дпов≥дно до своњх орган≥зац≥йно-статутних, програмних засад. ¬же це даЇ п≥дстави порушувати питанн¤ про необх≥дн≥сть бодай юридичноњ њх перереЇстрац≥њ, в результат≥ ¤коњ багато з них можуть залишитис¤ просто з≥бранн¤м громад¤н за ≥нтересами або взагал≥, вибачте, ф≥кц≥Їю. “аким чином, в ”крањн≥ Ї багато пол≥тичних парт≥й, але немаЇ багатопарт≥йност≥ в њњ класичному розум≥нн≥.

ѕозитивно проте, що окрем≥ пол≥тичн≥ парт≥њ, об'Їднанн¤, сили в ”крањн≥ поступово усв≥домлюють, що Ї потреба у блокуванн≥, об'Їднанн≥ зусиль заради загальнонац≥ональних, загальнодержавних ≥нтерес≥в. —имптом законом≥рний ≥ оптим≥стичний. ¬≥н випливаЇ з вив≥реноњ св≥товоњ практики. ” крањнах з так званими розвинутими демократ≥¤ми переважна б≥льш≥сть пол≥тичних парт≥й, громадських об'Їднань, рух≥в об'Їднуютьс¤ на стратег≥чних засадах розвитку своњх держав, збер≥гаючи за собою право бути самост≥йними у тактичних кроках.

Ќа жаль, нам до дос¤гненн¤ нац≥ональноњ Їдност≥ ще далеко, ≥ не тому, що нашим пол≥тикам, нац≥ональн≥й, насамперед пол≥тичн≥й ел≥т≥ бракуЇ здорового глузду, щоб збагнути необх≥дн≥сть такоњ стратег≥чноњ Їдност≥ дл¤ всього украњнського загалу.

Ќам, украњнц¤м, бракуЇ усв≥домленн¤ того, що вс≥ ми, незалежно в≥д нац≥ональност≥ Ч украњнський народ. ћи живемо тут Ч в ”крањн≥. ѕеред нами велика, хоч ≥ драматична ≥стор≥¤ наших пращур≥в. ƒоки ми не усв≥домимо, що без нац≥онального немаЇ так званого ≥нтернац≥онального, космопол≥тичного, загальнопланетарного, доти ми не визначимос¤ ¤к в≥льна, демократична нац≥¤, народ. ћаючи хоч ≥ складний, суперечливий ≥сторичний шл¤х розвитку, але прекрасн≥ духовн≥ набутки ≥ традиц≥њ, виразну украњнську ментальн≥сть, нам це усв≥домити н≥бито зовс≥м не складно. “о в чому ж тод≥ проблема? –изикнемо сказати: в тому, що сьогодн≥ бракуЇ громад¤нського розум≥нн¤ необх≥дност≥ вихованн¤ нац≥ональноњ самосв≥домост≥, ч≥ткоњ громад¤нськоњ позиц≥њ, патр≥отизму перес≥чного громад¤нина. “ака ситуац≥¤ загрозлива насамперед з огл¤ду на потребу формуванн¤ життЇвих ≥деал≥в ≥ ц≥нностей молод≥ Ч новоњ генерац≥њ украњнства.

ƒотепер, особливо у прес≥, науков≥й л≥тератур≥ точатьс¤ хоч ≥ потр≥бн≥, але малоефективн≥ дл¤ нашого духовного Їднанн¤ дискус≥њ щодо нац≥ональноњ ≥дењ, ≥деолог≥њ. ѕроте сл≥д визнати, що за дес¤ть рок≥в здобути незалежн≥сть, затвердити основн≥ атрибути державност≥ Ч  онституц≥ю, √ерб, ѕрапор, √≥мн, прийн¤ти численн≥ закони, що утворюють правове поле нашоњ державност≥ (нехай ≥ недосконале), утворити основн≥ г≥лки влади, пол≥тичн≥ парт≥њ, численн≥ громадськ≥ об'Їднанн¤ Ч це немало за такий короткий пром≥жок часу, щоб результативно рухатис¤ вперед.

ѕер≥од нац≥ональноњ, пол≥тичноњ ейфор≥њ в ”крањн≥ давно минув. Ќа тл≥ такоњ ейфор≥њ виникли сотн≥ парт≥й, громадських об'Їднань, орган≥зац≥й, фонд≥в, рух≥в, ≥н≥ц≥ативних груп, зросла нац≥ональна пол≥тична ел≥та, ¤ка навр¤д чи поступитьс¤ ел≥там ≥нших крањн. “а лише њњ сконсол≥дован≥сть, стратег≥чна Їдн≥сть, виважена й активна громад¤нська позиц≥¤ можуть актив≥зувати ≥ посилити процеси творенн¤ ”крањни ¤к суверенноњ, демократичноњ, соборноњ держави.

г) сп≥вв≥дношенн¤ основних г≥лок влади в ”крањн≥ та його вплив на пол≥≠тичн≥ реальност≥.