Тема 1. Російська Федерація.

Семінар №1.

1.Загально-географічні відомості про країну, особливості геополітичного розташування.

Загальна характеристика країни. Росія — євразійська країна, яка має східну частину Європи та північну частину Азії. Отже, країна знаходиться у північно-східній Євразії, в Північній та Східній півкулях. крайня східна частина Росії Чукотка розташована у Західній півкулі. Росія і Російська Федерація, згідно з Конституцією країни (1993), є значними. Росія незалежна країна з 1480 р. Тоді вона називалась сучасна назва — з 1721 р. З моменту отримання незалежності і досі незалежності не втрачала.

Росія — найбільша країна світу за площею, яка становить 17 075 км² (11,5% площі світу). Населення країни — 147 млн. осіб. За цим ком вона займає шосте місце у світі після Китаю, Індії, США, Індонезії та Бразилії.

Крайня північна точка країни — мис Челюскін, крайня південна — околиці м. Дербент у Дагестані на кордоні з Азербайджаном, крайня західна — околиці м. Псков, або напіванклав Калінінградська обл., крайня східна — мис Дежнєва. Максимальна відстань між західними і східними нами країни — 9 тис. км, між північними і південними — 4 тис. км.

Основна частина території Росії знаходиться у десяти годинних ясах: третьому (московському); четвертому (уральському); п'ятому;

тому; сьомому; восьмому; дев'ятому; десятому (сахалінському);

тому (камчатському) та дванадцятому (чукотському). Різниця між європейським (київським) та московським часом — одна година.

Протяжність кордонів Росії становить 58,6 тис. км, у т. ч. сухопутні — 14,3 тис. км, морські — 44,3 тис. км. На північному заході країна з Норвегією та Фінляндією, на заході з Естонією, Латвією, Білоруссю та Україною (рис. 23), на південному заході з Грузією та Азербайджаном, на півдні з Казахстаном, Китаєм, Монголією та Північною Кореєю. По кордонах свого напіванклаву — Калінінградської обл., Росія межує з Литвою та Польщею. Морські кордони — з Японією та США. В Арктиці з 1926 р. виділено окремий російський сектор.

З територіальними претензіями до Росії у різній формі Естонія — на райони Івангород та Печори (Петсері); Латвія — (Абрене); Японія — Південні Курили. Росія висуває територіальні до України (Севастополь, Крим, острів Тузла), Грузії (Абхазія), Казахстану (Надуральщина та Північно-Східний Казахстан).

Росія є правонаступницею СРСР, вона постійний член Ради 00Н. Після розпаду СРСР (1991) Росія стала членом-засновником Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої увійшли — Росія, Україна, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, нистан, Узбекистан, Киргизстан та Таджикистан. За ініціативою Росії утворено політичну організацію, завдання якої сприяти уніфікації ства країн-членів — Міжпарламентську асамблею (штаб-квартира — Петербург). До її складу входять країни-члени СНД, крім Туркменистану о Також за ініціативою Росії створено військово-політичну організацію Ташкентський пакт (Росія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Вірменія) та економічну — Євразійське економічне товариство. 1999 р. Росія та Білорусь проголосили бажання утворити в майбутньому об'єднану російсько-білоруську державу.

Природні умови і ресурси. Для Росії є характерними найрізноманітні­ші типи і форми рельєфу, що зустрічаються в природі. Панівним рельєфу, що займає майже 3/4 території країни, є рівнини. виділяються Східно-Європейська і Західно-Сибірська рівнини — у світі. Територію півдня європейської частини Росії займає та північно-східні схили Великого Кавказу. Найвища точка Російського Кавказу і всієї Росії г. Ельбрус (5642 м). Між Східно-Європейською та Сибірською рівнинами вздовж меридіану простягається Уральська система. На схід від Західно-Сибірської рівнини, у межиріччі Єнісею і розміщене обширне Середньосибірське плоскогір'я. Понижуючись до ночі і сходу, плоскогір'я переходить у Північно-сибірську низовину і Центрально-Якутську рівнину. З півдня всю територію Сибіру замикає пояс. Це переважно гірські системи — Алтай, Західні і Східні байкалля і Станове нагір'я. На крайньому південному сході, за розміщена гірська країна Сіхоте-Алінь. Північний схід Росії має характер — хребет Перського, Верхоянський хребет, Чукотське і Карякське нагір'я. На Камчатці і Курилах є багато пасивних і активних Найактивніший з них і найвищий у країні і Євразії вулкан Сопка (4750 м).

Росію омивають дванадцять морів (не вважаючи морем які відносяться до трьох океанів. На заході — це Балтійське,  та Чорне моря Атлантичного океану. На півночі — Біле, Баренцове, Карське, Лаптєвих, Східно-Сибірське, Чукотське — моря Північного того океану. На сході — Берингове, Охотське, Японське — моря океану. У країні є 2000 озер. Особливо відомі Байкал — найглибше      у світі, живописне Ладозьке з архіпелагом Валаамських островів, Онезьке — з унікальним архітектурним ансамблем на о. Кіжі і озеро Таймир. У Росії близько 120 000 рік (з довжиною понад 10 км). Типова, і одна із найбільших, ріка країни — Волга, яка впадає в Каспійське море. Волга — "національна" російська ріка. Більша частина її басейну входить до ареалу компактного розселення росіян. До Атлантичного океану відносяться Нева, Дон, Кубань. Найбагатоводніші впадають у Північний Льодовитий океан: Північна Двіна, Печора, Об з Іртишем, Єнісей з Ангарою, Лена, Колима та ін. У Тихий океан води Амур, Анадир та ін.

У зв^язку з великою протяжністю території з півночі на південь Росію чотири кліматичних пояси: арктичний; субарктичний; помір-і субтропічний. Їх характеризують відповідно чотири типи клімату. Величезні розміри території зумовлюють різноманітність регіональних і ресурсів для господарської діяльності. За масштабами природно-ресурсного потенціалу Росія практично не має аналогів у світі. Ліси в країні займають майже 2/3 всієї площі, а загальний запас де-перевищує 81,6 млрд м³. Основними лісоутворюючими породами є — 82%. На частку Росії припадає 1/4 світових запасів деревини, за вона займає перше місце у світі. Лісові багатства країни зосередже­ні           у східних районах, на Уралі та у Сибіру.

2.Демографічні відомості про країну, етно- конфесійний склад населення, вікова та професійна структура.

141,8 млн. станом на 2010 рік.

Перепис підтвердила, що Російська Федерація є одним з найбільш багатонаціональних держав світу - представники понад 160 національностей проживають на території країни. У ході перепису було забезпечене виконання Конституції Російської Федерації в частині вільного самовизначення національної приналежності. При перепису населення було отримано більше 800 різних варіантів відповідей населення на питання про національну приналежність. Сім народів, що населяють Росію - росіяни, татари, українці, башкири, чуваші, чеченці і вірмени, мають чисельність населення, що перевищує 1 млн. чоловік. Росіяни є найбільш численною національністю, їх чисельність склала 116 млн. чоловік (80% жителів країни).

 

Таблица 1. Распределение по типу поселения (в % к итогу)

 

 

 

Таблица 2. Распределение по полу (в % к итогу)

 

 

 

Таблица 3. Распределение по возрастным группам в сверке с государственной статистикой (в % к итогу)

 

 

 

 

Таблица 4. Динамика социальной стратификации в России по результатам представительных опросов 1994, 2002, 2006 гг. (по столбцу валидный % по социальным слоям)

 

 

Таблица 5. Динамика социальной стратификации в России по результатам представительных опросов 2002, 2006 гг. (включая сельских работников, по столбцу валидный % по социальным слоям)

 

По данным[7] всероссийского опроса, проведённого ВЦИОМ в марте 2010 года, население страны распределяется по конфессиональной принадлежности следующим образом:

Православие — 75 %.

Ислам — 5 %.

Католицизм, Протестантизм, Иудаизм, Буддизм — по 1 % и меньше.

Неверующие — 8 %.

3.Державно-політичний устрій, адміністративно-територіальний поділ, історико-географічні області. Державна символіка.

Політичний лад і політико-адміністративний устрій. За політичним росія є президентсько-парламентською республікою. Згідно з Конституції 1993 р., законодавчим органом влади у країні є Федеральні Збо­ри.     складаються із двох палат — Ради Федерації та Державної Думи. До Ради Федерації входять по два представники від кожного регіону Росії: по одному від представницького і виконавчого органів державної влади. До складу Державної Думи входять 450 депутатів. Вони обираються за пропорційно-мажоритарною системою. Тобто 225 — за партійними списка­ми і    — в одномандатних округах.

Главою держави і фактичним керівником виконавчої влади є Прези­дент Росії. Обсяг повноважень Президента Росії дещо більший, ніж в ін­ших країнах. Виконавчу владу в країні здійснює Уряд Росії на чолі з Голо­вою уряду.

За Конституцією Росія — федеративна країна. Проте у федеративних країнах суб^єкти федерації є однотипними (землі, штати, провінції, канто­ни) і вичерпують територію країни без залишку. Крім того, обсяг повнова­жень суб^єктів федерації є однаковим. У Росії ці дві умови не виконуються. Тому Росія є федеративною державою тільки за назвою.

В основі політико-адміністративного територіального устрою Росії ле­жить Федеративний договір, підписаний у березні 1992 р. Згідно з ним та з Конституцією Росії, у країні є три рівні адміністративно-територіальних одиниць (суб'єктів федерації, рис. 24).

Найвищий рівень, з найбільшим обсягом повноважень займають наці" онально-державні утворення (республіки у складі Росії). Всього їх 21, а саме: Адигея (столиця Майкоп); Алтай (Горно-Алтайськ); Башкортостан (Уфа); Бурятія (Улан-Уде); Дагестан (Махачкала); Інгушетія (Магас); Ка-бардино-Балкарія (Нальчик); Калмикія-Хальмг Тангч (Еліста); Карачаєво-Черкесія (Черкеськ); Карелія (Петрозаводськ); Комі (Сиктивкар); Марій Ел (Йошкар-Ола); Мордовія (Саранськ); Північна Осетія (Владикавказ);

Саха-Якутія (Якутськ); Татарстан (Казань); Тива (Кизил); Удмуртія (Іжевськ); Хакасія (Абакан); Чаваш (Чебоксари); Чеченська республіка (Грозний).

Нижчий рівень, з меншим обсягом повноважень формують адміністра­тивно-територіальні утворення. Їх 57: 6 країв, 49 областей та 2 міста феде­рального підпорядкування. Краї: Алтайський (центр Барнаул); Краснодар­ський; Красноярський; Приморський (центр Владивосток); Ставропольсь­кий; Хабаровський. Області: Амурська (центр Благовєщенськ); Архангель­ська; Астраханська; Білгородська; Брянська; Владимирська; Волгоградсь­ка; Вологодська; Воронезька; Івановська; Іркутська; Калінінградська; Ка­лузька; Камчатська (центр Петропавловськ-Камчатський); Кемеровська;

Кіровська; Костромська; Курганська; Курська; Ленінградська (центр Санкт-Петербург); Липецька; Магаданська; Московська; Мурманська; Нижего-родська; Новгородська; Новосибірська; Омська; Оренбурзька; Орловська;

Пензенська; Пермська; Псковська; Ростовська (центр Ростов-на-Дону);

Рязанська; Самарська; Саратовська; Сахалінська (центр Южно-Сахалінськ);

Свердловська (центр Катеринбург); Смоленська; Тамбовська; Тверська;

Томська; Тульська; Тюменська; Ульяновська; Челябінська; Читинська;

Ярославська. Міста федерального підпорядкування: Москва (столиця Ро­сії); Санкт-Петербург.

Найнижчий рівень, з найменшим обсягом повноважень мають націона­льно-територіальні утворення. Їх 11. Одна автономна область — Єврейська (центр Біробіджан) та 10 автономних округів. Автономні округи: Агінський Бурятський (центр Агінське); Евенкійський (Тура); Комі-Пермяцький (Ку-димкар); Коряцький (Палана); Ненецький (Нар'ян-Мар); Таймирський (Ду-динка); Усть-Ординський Бурятський (Усть-Ординський); Ханти-Мансій­ський (Ханти-Мансійськ); Чукотський (Анадир); Ямало-Ненецький (Сале­хард).

Суб'єкти федерації найвищого і найнижчого рівнів (21+11) разом ста­новлять автономні утворення Росії. Їх 32. Отож Росія фактично є унітарною державою з великою кількістю (32) автономій. Сумарна площа автономних утворень становить 53% території Росії. Їх населення — 18% населення країни. Для порівняння, питома вага сумарної площі автономних утворень у Китаї становить 45%, населення 7%. Як видно, показники не дуже відрі­зняються.

Тільки в 1/3 республік у складі Росії (7 із 21) переважає корінне насе­лення. Це республіки: Дагестан; Інгушетія; Кабардино-Балкарія; Північна Осетія; Тива; Чаваш; Чеченська. У всіх решти — некорінне. Найнижча питома вага корінного населення у Карелії (10%) та Хакасії (11%). З 11 національно-територіальних автономних утворень лише у двох переважає корінне населення. Це Агінський Бурятський та Комі-Пермяцький авто­номні округи. У всіх інших — некорінне. Причому у Єврейській автоном­ній області та Ямало-Ненецькому автономному окрузі відсоток корінно­го населення становить тільки 4%, а у Ханти-Мансійському автономному окрузі — 1,4%!

Після 1991 р. у Росії створено низку національних районів у межах суб'єктів федерації. Такі національні райони є у Краснодарському краї (шап-сугський), Алтайському краї і Омській обл. (німецькі), Бурятії (евенкійсь­кий), Саха-Якутії (евенкійський і евенський).

Анотація: Державний прапор Російської Федерації являє собою прямокутне полотнище з трьох рівновеликих горизонтальних смуг: верхньої - білого, середньої - синього і нижньої - червоного кольору. Відношення ширини прапора до його довжини - 2:3.

Анотація: Державний герб Російської Федерації являє собою чотирикутний, із закругленими нижніми кутами, загострений у краї червоний геральдичний щит із золотим двоголовим орлом, який підняв вгору розпущене крила. Орел увінчаний двома малими коронами і - над ними - однією великою короною, з'єднаними стрічкою. У правій лапі орла - скіпетр, у лівій - держава. На грудях орла, у червоному щиті, - срібний вершник у синьому плащі на срібному коні, що вражає срібним списом чорного перекинутого навзнак і зневаженого конем дракона.

Государственный гимн Российской Федерации - В исполнении хора  / музыка А.А. Александрова, слова С. Михалкова

4.Основні етапи історичного розвитку.

Об'єднання російських земель в єдину централізовану багатонаціональна держава та її характеристика

Процес формування російської державності складний і різноманітний. Він включає в себе створення стійкого державного механізму, створення і функціонування законів, формування території і державних кордонів і т.д.

Початок цьому процесу було покладено в V - VIII століттях, коли на європейській частині Росії стали з'являтися і затверджуватися союзи племен древніх слов'ян. Вони зіграли серйозну роль у створенні передумов для утворення з середини IX до середини XII століття власної держави наших предків.

На основі союзу слов'янських князівств до початку IX століття в Середній Наддніпрянщині склалося державне утворення, що носило назву Русь. На ім'я столиці - Києва - вона стала називатися Київська Русь.

Виникнення держави протікало в непростих умовах. Постійно доводилося боротися з проникати на Русь загонами іноземних завойовників. Перешкодити їм могло лише об'єднання східних слов'ян.

Засновником Київської Держави став князь Володимир Святославович, прозваний у російських билинах Красним Сонечком. Для об'єднання давньоруських земель і зміцнення князівської влади він в 988 році встановлює християнство на Русі.

У першій половині XI століття одночасно зі зміцненням державності відбувається формування давньоруського права. Найбільш видатною пам'яткою з дійшли до наших часів документів є «Правда Руська».

З другої половини XI століття на степових кордонах Русі з'явився небезпечний ворог - войовничі орди половців. Це послужило поштовхом до зміцнення єдності роздираються внутрішніми міжусобицями князівств. Половецький натиск був відбитий об'єднаними дружинами русичів під керівництвом князя Володимира Мономаха. Він зміцнив внутрішньо стан країни і подолав міжкнязівські чвари.

У XII столітті Київська Русь починає розпадатися на окремі «великі князівства» - «землі», дробиться в свою чергу на більш дрібні - «волості». Якщо в кінці XII століття налічувалося до 15 напівсамостійних і самостійних князівств, то до середини XIII століття їх стало вже   близько півсотні. Але думка про єдність руських земель продовжувала жити у свідомості народу. Полум'яний заклик до об'єднання пролунав в унікальному поетичному творі давньоруської літератури «Слово о полку Ігоревім».

На південному заході Русі поступово піднеслася Галицько-Волинське князівство, на північному сході - Володимиро-Суздальська земля, на північно-заході - Новгородська («Пан Великий Новгород")

Найбільш активно облаштовували свої землі володимиро-суздальські князі. Син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий заклав і побудував в 1147 році Москву. У 1155 році він володів Києвом і повів боротьбу за загальросіянин великокнязівський стіл. Його син Андрій Боголюбський продовжив політику батька.

У першій половині XIII століття намітився об'єднавчий процес на північному сході Русі був перерваний навалою монголо-татар. Російські землі надовго потрапили під ординську залежність.

У запеклій боротьбі за повалення ординського іга (Куликовська битва 1380 рік) роль національного політичного центру об'єднання російських земель зіграла Москва. В кінці XIV століття з падінням ординського панування була відновлена ​​російська державність.

З часу правління великого князя Московського Василя I Дмитровича (1389 - 1425) зображення вершника - святого Георгія Побідоносця на великокнязівських печатках набуває наслідний характер і стає московським гербом.

Історичний етап XV - XVIII ст. - Це час створення і зміцнення Російського централізованого єдиної багатонаціональної держави.

Які причини його утворення?

Перш за все - це відновлення зруйнованого міжусобними війнами і монголо-татарською навалою господарства. Збільшується кількість землеробських районів на північному заході, в Новгорода, в центральній Росії, переважно навколо Москви. Хоча сільське господарство залишалося натуральним, економічні зв'язки між містами і князівствами росли. Зміцнювалися торговельні відносини. Особливо інтенсивно розвивалася північно-східна Русь, найменш постраждала від монголо-татарської навали.

Важливою причиною стало прагнення народу скинути ординське ярмо, звільнити свою землю від монголо-татарської залежності. Зміцнюється національний дух, волелюбні тенденції якого знайшли відображення в численних літературних пам'ятках середньовіччя.

Центром об'єднання російських земель стала Москва. Вона відстояла це право в боротьбі з великим князівством Литовським, Твер'ю, Новгородом та Рязанню. Крім того були причини економічного та політичного характеру. Москва займала виключно важливе геополітичне становище. Вона перебувала на території, де населення здавна займалося землеробством, ремеслом, торгівлею. Тут були сприятливі умови для розвитку господарства.

Важливу роль зіграло і те, що московські князі виявилися далекоглядними політиками. Вони вміло розширювали і зміцнювали територію князівства. Саме Москва очолила боротьбу проти Орди - і це безсумнівно зміцнило її авторитет в очах російського народу.

У середині XV століття великий князь московський є наймогутнішим правителем на Русі. Іван III, який приєднав до Москви Ярославське і Ростовське князівства, став титулувати себе "великим князем і государем всієї Русі".

При Івана III значно зросла владу московського князя і роль центрального апарату управління країною. Всією державою і її військом керував великий князь. Це був час складної роботи російської дипломатії, зміцнення війська, необхідного для оборони Російської держави і возз'єднання російських земель.

Івану III вдалося фактично вирішити завдання визволення руських земель від ординського іга. У 1480 році російські війська розгромили 100-тисячне військо хана Ахмата. Повалення чужоземного ярма стало закономірним підсумком тривалої і наполегливої ​​визвольної боротьби російського та інших народів нашої країни.

Іван III, прагнучи розширити опору своєї влади, ввів помісну систему - надав вільні землі у володіння служивий людям - дворянам, які отримували її за несення військової і цивільної служби. Вони стали називатися "поміщиками".

Разом зі створенням єдиної держави стали вводитися і єдині закони для всієї країни. У 1497 році за Івана III був складений збірник законів - судебник.

Об'єднання російських земель мало колосальне значення для розвитку Росії. Різко покращився її економічне становище, активізувався розвиток сільського господарства, ремесла, торгівлі. Усталилося політичне становище країни. Швидко зростали міста. Москва стала найбільшим військово-політичним центром з населенням понад 100 тисяч чоловік. Московське держава придбала великий міжнародний авторитет.

Російське держава сформувалася як багатонаціональна. Основну масу населення становили росіяни, але до складу Росії увійшли багато народів півночі та Поволжя (мордва, чуваші і т.д.). На чолі держави перебував великий князь.  

Іван III створив систему адміністративного і політичного управління країною. Головною політичною силою управління була Боярська Дума (своєрідний варіант уряду). Крім думи владу здійснювали дяки, на той час високоосвічені адміністратори, яким князь "наказував" відати певними галузями управління. Поступово формується наказова система (варіант міністерств і відомств), зміцнюється государя двір, упорядковуються   і централізуються право, суд, фінанси, збройні сили. Російська православна церква теж зробила крок до самостійності: з 1448 р. митрополит, якого раніше призначали з Візантії, став обиратися "собором" (зборами) руських єпископів.

Виключно важливі рішення щодо укріплення централізованої держави були реалізовані за Івана VI, що прозвав Грозним, в XVI столітті. Час правління їм країною складно і суперечливо. Воно включає і криваві страти в Москві, і переможний вступ російських військ у Казань (1552), Астрахань (1556), Полоцьк (1563), створення станово-представницьких Земських соборів і спустошення міст, садиб і сіл жорстокими опричниками (царськими збройними слугами); розорення Москви кримським ханом Девлет-Гіреєм (1571) і сибірський похід Єрмака (1582). Це було важке, складний час для країни і для російського народу, але, разом з тим розвивається землеробство, зростає кількість міст (їх стало 160). Росія розвиває міжнародні торговельні зв'язки.

Для зміцнення держави Іван VI зробив ряд кроків, які в міру реалізації переросли в комплекс реформ. 16 січня 1547 він був вінчаний на царство, тобто став першим офіційним царем в Росії. Для зміцнення царської влади розширилася її соціальна база - військово-служивое стан - дворянство; збиралися представники вищих станів (перший земський собор 1549г.), Який складався з представників Боярської Думи, вищого духовенства, широкого прошарку дворянства й купецтва; з городян були створені   особисті государеві збройні загони - стрільці, введено відомчі накази - Розрядний (військовий), в його підпорядкуванні знаходилися Збройова палата (арсенал), Стрілецький наказ, Гарматний двір; Посольський наказ та інші, якими керували в основному дворяни; створена система земського управління.

Територіальні придбання Івана Грозного відповідали державним інтересам швидко розвивається Росії. Торговий шлях по річці Волзі відкрив широкі можливості для поширення військово-політичного впливу на Середню Азію, Кавказ, Сибір. Дещо пізніше до складу Росії добровільно увійшла Башкирія, перш залежна від сибірських ханів. Саме в цей період почалося освоєння Сибіру, ​​де на землях ненців, ханти, мансі, татар панував хан Кучум. Після його поразки у 1582 р. від козаків Єрмака процес освоєння Сибіру пішов швидше. Будувалися міста Тюмень, Тобольськ, російські землепрохідці йшли до границь Китаю і до берегів Тихого океану.  

Незважаючи на зміцнення російської держави, його народу довелося зіткнутися з серйозними внутрішніми і зовнішніми кризами: опричнина, поразка в Лівонській війні та її наслідки. Однак найстрашніші події, що поставили російську державність на межу знищення, були попереду.

Початок XVII століття для Московської держави було пов'язане з важкими випробуваннями. Період правління «боярських» царів Бориса Годунова, Лжедмитрія   I і Василя Шуйського отримав назву Смутного часу, протягом якого країна була значно розорена.

По суті, в країні розгорнулася великомасштабна громадянська війна, що супроводжувалася польської та шведської інтервенцією, втратою значної частини території, запеклою боротьбою за верховну владу серед московських політичних кланів.

Втрати державності, розчленування території країни, знищення православ'я і самого народу руського вдалося уникнути тільки завдяки здоровим силам суспільства, які зосередилися в провінційних містах (зокрема в Ярославлі, Рязані, Нижньому Новгороді). Народне ополчення, сформоване в Нижньому Новгороді в 1611 році посадским старостою Кузьмою Мініним і князем Дмитром Пожарським, поставило завдання очистити Москву від польських інтервентів і створити новий уряд. Навесні 1612 ополчення рушило до Москви, яка була повністю звільнена в жовтні.

У січні 1613 року скликається Земський собор, де царем було обрано Михайла Федорович Романов, що став родоначальником нової царської династії. Перед відновленим національним урядом постало, перш за все, завдання остаточно покінчити з інтервенцією. У 1617 році Швеція повернула новгородську землю. Однак саме в цей час Росія втратила вихід до Балтійського моря, а за Польщею залишилися Смоленські і Чернігівські землі. Тим не менше, світ дав можливість зміцнити владні структури, економіку, соціальні відносини.

Головну увагу влади було направлено   на Схід. Втрати на Заході слід компенсувати. До складу держави були включені нові землі Сибіру, ​​Південного Приуралля. Сприяло зміцненню держави і возз'єднання з Україною.

У період царювання Олексія Михайловича (1645 - 1676) відбувся Земський собор, який виробив і прийняв Соборне укладення - кодекс загальноросійських законів. Вони зберігали своє практичне значення більше двохсот років.

Таким чином, до середини XVII століття розруха і розорення часів інтервенції були в основному подолані. Соціально-економічні та політичні передумови підготували новий етап у розвитку російської державності. В основі цього процесу було практичне злиття всіх областей, земель і князівств в одне економічне ціле.

Економічні та соціальні процеси наклали відбиток на розвиток політичної організації держави. Основний результат цього впливу - перетворення феодальної монархії з станово-представницької в абсолютну на її початковій стадії.

На кінець XVII століття Росія досягла помітного прогресу в економічному, політичному і культурному розвитку. Проте відставання від країн перемогла буржуазії (Англії, Голландії) було очевидним. Країна потребувала серйозних перетвореннях, у виході до морського узбережжя для розширення всього спектру зв'язків з Європою. Ці завдання довелося вирішувати поколінню XVIII століття під керівництвом видатного державного і військового діяча Петра I.

Імператорська Росія в XVIII - XX ст.

Наступний період розвитку російської державності, імперський, охоплює два сторіччя вітчизняної історії. Створення в XVIII столітті Російської імперії пов'язаний з ім'ям найбільшого перетворювача Петра Великого, а епоха правління Катерини II стала часом її найвищого розквіту.

Реформи Петра I (1682 - 1725) охопили буквально все   сфери державної, політичної, суспільно-економічної та   суспільного життя, визначивши на тривалу перспективу розвиток країни по шляху велікодержавія.

Процес почався в економіці. Ініціатором промислових реформ стало сама держава. Центром нової промисловості - Урал. За перші 20 років XVIII століття тут було побудовано 10 металургійних заводів, які давали щорічно понад 570 тисяч пудів чавуну. У цей же час освоюються Східна Сибір, Карелія. Поступово Росія стає експортером стратегічних, за мірками тих часів, матеріалів.

Економічні перетворення в цей період нерозривно пов'язані з політичним життям країни, зі змінами в системі управління державою.

Символом «нового часу» стало перенесення столиці Російської держави з Москви, заснований в 1703 році в гирлі річки Неви Санкт-Петербург.  

Замість Боярської Думи в 1711 році був створений Урядовий сенат - вищий адміністративний орган. У 1718 році в сфері центрального управління засновуються колегії, кожна з яких відала певною державної фінансово-економічної галуззю. Найважливішими були колегії закордонних справ, військова, адміралтейська.

Перш за все, була серйозно посилена соціальна база абсолютизму - дворянство. Цьому сприяв указ про єдиноспадкування (23 березня 1714 р.) подальше посилення цього стану пов'язано з введенням 24 січня 1722 «Табеля про ранги», який на багато десятиліть визначив характер внутрішньосуспільних відносин, став своєрідним "каркасом" Російської держави.

Початок XVIII століття відзначається також активним зростанням нового класу - буржуазії. Вона формувалася головним чином з верхівки посадських людей, заможних селян, чиновників.

Петро I здійснив ряд   великих військово-адміністративних реформ:

-           Реформа виконавчої влади передбачала перш за все скорочення управлінського апарату та його модернізацію.

-           Був реформований місцевий апарат управління. У 1719 році територія країни була поділена на 10 губерній, відповідальність за стан справ у яких персонально несли генерал-губернатори.

-           Докорінно реформувалася армія. Вона стає регулярною і модернізується від організації та озброєння до побуту та одягу.

В результаті соціально-економічних і військово-адміністративних реформ російська державність набула нової якості - країна стала імперією, в державі склалася дворянсько-чиновницька монархія.

Політичний устрій Росії остаточно приймає абсолютистський характер. Вираженням його затвердження з'явився акт присвоєння у 1721 році Петру I титулу "Імператора великого і Батька Вітчизни". Так, Росія стала імперією, знайшла статус великої держави, а її міжнародний авторитет незмінно виріс.

Після смерті Петра I протягом століття держава стрясали численні палацові перевороти, часта зміна на престолі царів і цариць. У цілому, друга чверть XVIII сторіччя для Росії характерна відходом від реформаторської діяльності.

З приходом   до влади Катерини II (1762 - 1796) стрімко усталюється влада самодержця. У здійсненні реформ внутрішньої і зовнішньої політики Катерина Велика спиралася на широке коло здатних державних діячів, дипломатів і воєначальників М. А. Потьомкіна, А. Г. Орлова, А. А. Вяземського, І. І. Бецкого, П. І. Пашина, А. А. Безбородько, П. А. Румянцева, А. В. Суворова та ін

Проводиться реформа сенату, метою якої було обмеження його функцій в управлінні державою.

Важливе значення мали заходи щодо зміцнення державного апарата на місцях, підвищенню ролі місцевого дворянства.

У 1785 році Катерина II підписала жалувані грамоти дворянству та містам, значно зміцнити й розширити їх права та привілеї.

Головне завдання зовнішньої політики Росії середини і другої половини XVIII століття полягала в зміцненні зовнішніх рубежів держави, завоюванні виходу до Чорного моря і, надалі, закріплення позицій на Балтійському морі.

До кінця сторіччя до Російської імперії були приєднані   Північне Причорномор'я, Приазов'я та Крим.

У період правління Павла I (1796 - 1801) «золотий вік» дворянства закінчився. Воно було поставлено під жорсткий контроль адміністрації. У той же час було дещо обмежена і влада поміщиків над кріпаками.

XIX століття посідає найважливіше положення у змісті імперського етапу розвитку російської державності. Він знаменується цілою низкою реформ, найбільш значними з яких стали перетворення М.М. Сперанського і реформи Олександра II.

Початок реформ М. М. Сперанського відноситься до 1801 року і пов'язане насамперед з радикальною перебудовою системи управління. Колишні колегії замінюються міністерствами. У 1810 році створюється Державна Рада. Він стає вищим законодавчим органом. На місцях вся повнота влади як і раніше належить генерал-губернаторам, яких призначає особисто цар.

Винятково важливим є крок по створенню конституції країни. Робота над нею почалася після перемоги у Вітчизняній війні 1812 року. У 1818 році її положення почали впроваджуватися в Польщі (частина Російської Імперії). У подальшому планувалося поширити її положення на всю територію країни. У конституції декларувалося створення двопалатного парламенту, проголошувалися громадянські свободи: свобода слова, політичне й громадянське рівноправ'я. Однак грудневе повстання 1825 року перекреслило процес почалася демократизації і різко змінило характер розвитку державності.

Самим же позитивним подією на цьому історичному відрізку стала робота над «Зводом законів Російської імперії». Він був введений в дію і регламентував життєдіяльність російського суспільства і держави аж до 1917 року.

Значні реформи, радикально змінили обличчя, характер і зміст російської державності, проводилися в 60 - 70 рр.. XIX століття. Вони охопили практично всі сфери життя суспільства і за своїм радикалізму можуть бути порівнянні лише з петровскими перетвореннями.

Активізація капіталізму, поява нових могутніх соціальних сил зажадали від імператора Олександра II докорінно перебудовувати як внутрішньополітичні, так і систему суспільних відносин.

Перш за все, це стосувалося скасування кріпосного права в 1861 році. Селяни наділялися землею і отримували особисту свободу.

Вживалися заходи щодо поліпшення становища робітників. За період з 1850 по 1870 рік були створені державні комітети з вивчення життя та праці робітників. Закон 1866 зобов'язав власників великих підприємств організувати їм безкоштовну медичну допомогу, з 1882 року було заборонено працю дітей.

Серйозним кроком на шляху лібералізації державності стала земська реформа. Її юридичною основою став указ від 1 січня 1864 року і «Положення про губернські і повітові земські установи». Земство стає всесословним органом місцевого самоврядування.

Важливе значення мала реформа управління містами (до початку 60-х років їх у Росії було більше 700). Було прийнято рішення про всесословном міському громадському самоврядуванні, усувалися адміністративний контроль і опіка з боку військових імперських органів. 16 липня 1870 було затверджено «Міське положення». За цим документом у містах створювалися: розпорядчі органи (Міська Дума), виконавчі (Міська управа), обирався Міський голова, який був головою обох міських органів.

Одним з найбільш значущих для російської державності стала судова реформа (найдемократичніша у світовій історичній практиці другої половини XIX століття). З 1864 року почали створюватися суди присяжних.

Після поразки в Кримській війні (1853 - 1856 рр..) Постало питання про необхідність реформування збройних сил. Складна, вибухонебезпечна міжнародна обстановка вимагала потужних, боєздатних армії і флоту. З січня 1874 вводиться загальна військова повинність (ре Крутских система була скасована).

Активно розвивалося народне освіту. Початкову освіту давали державні, земські, церковно-приходські, недільні школи. Середня освіта - класичні гімназії та реальні училища.

Реформи в цілому призвели до зміни загального курсу царизму. У розвитку державності враховувалися інтереси капіталістичного розвитку.

До кінця XIX століття Росія завершила багатовікової працю державного та територіального облаштування.

Нарешті країна могла зітхнути спокійно. Розпочався потужне зростання матеріальних і духовних сил народу. Толстой, Достоєвський, Чехов, Купрін, Чайковський, Третьяков, Менделєєв, Лодигін, Суриков, Путілов, Мечников, Чебишов, Станіславський, Попов - ці імена прославили у всьому світі свою країну - Велику Росію.

3-й питання: Російська державність у XX столітті

Настав XX століття, а разом з ним низка потрясінь - революцій і війн. Спроби царського режиму перешкодити наростаючому всебічному кризи в суспільстві не принесли успіху. У той же час з'явилися ідеї революційного перетворення знаходять розуміння у частини населення країни, що і визначило крах системи старого порядку.

З зреченням 3 березня 1917 імператора Миколи II від престолу припинило своє існування російське самодержавство. Країна постала перед історичним вибором - який шлях державно-політичного устрою обрати.

Лютнева революція 1917 року відкрила історичну перспективу вільного демократичного розвитку. Однак ситуація розвивалася так, що в країні склався режим двовладдя. Влітку 1917 року Росія опинилася перед вибором одного з шляхів влади: через установчі збори, яке готувало Тимчасовий уряд або через Ради.

25 жовтня (7 листопада) 1917 року після збройного захоплення резиденції Тимчасового уряду - Зимового палацу - і арешту міністрів цього уряду, влада остаточно переходить до рук Рад робітничих і солдатських депутатів.

5 січня 1918 на вимогу більшості найбільш впливових політичних партій відбулись Установчі збори, обраний в листопаді 1917 року. Партія більшовиків мала в ньому 24% місць. Збори повинні були визначити характер та шляхи подальшого розвитку Росії. Але в ніч на 7 січня 1918 декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету воно було розпущено за відмову визнати Поради як єдиних органів влади.

Основні контури радянської державності були закріплені в першій конституції Російської Радянської Федеративної соціалістичної республіки (РРФСР), прийнятої влітку 1918 року. Вона увібрала в себе досвід законотворчої діяльності попереднього періоду. Адже ще до прийняття конституції були розроблені і прийняті багато декрети, що встановлюють основи нового державного і суспільного устрою, національну рівноправність з гарантованим правом кожної нації на самовизначення аж до відокремлення та утворення самостійної держави були проголошені основні демократичні права і обов'язки працівників та встановлені їх основні гарантії. У цих цілях були видані декрети «Про пресу», «Про восьмигодинний робочий день», «Про народну освіту», «Про знищення станів і цивільних чинів», «Про право відкликання делегатів», «Про відокремлення церкви від держави» та ін Складовою частиною конституції стала «Декларація   прав трудящих і експлуатованого народу ». У цьому документі було закріплено встановлення диктатури пролетаріату і перехід всієї влади до рук Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, а також затверджені всі проведені раніше заходи, в тому числі скасування приватної власності на землю, встановлення робітничого контролю. Тут же законодавчо закріплені принципи радянської федерації.

Незважаючи на деякі тимчасові обмеження демократичних прав і свобод для окремих верств населення, не можна не визнати, що перші роки Радянської Влади ознаменували собою   такий величезний стрибок у розвитку демократії для народу, якого не знала історія за всі часи існування російської державності.

У роки громадянської війни (1918 - 1922 рр..) Державне будівництво характеризується різким обмеженням демократичних засад, поширенням примусу і революційного насильства.

Складовою частиною протистояння стала іноземна інтервенція, завданням якої було розчленування країни та недопущення відродження незалежної Росії. Це підштовхнуло, що утворилися в результаті краху імперії, самостійні республіки до створення військово-політичного, а потім і військово-господарського союзу.

До кінця 1922 року склалися об'єктивні і суб'єктивні передумови для їх об'єднання. І 30 грудня 1922 року було проголошено нову державу - Союз Радянських Соціалістичних Республік (СРСР).

Дорога до єдиного союзної держави виявилася складною і суперечливою. Більшовикам, треба віддати їм належне, довелося чимало потрудитися в інтересах згуртування народів колишньої російської імперії, щоб створити нову державу на постімперському просторі.

Особливо активно цей процес розвивався в кінці 1921 року і протягом 1922 року. У самої правлячої партії, не кажучи вже е про її національних загонах, не було єдиних поглядів на утворення нової держави. І. В. Сталін, що вважався тоді одним з помітних фахівців у національному питанні, висунув ідею «автономізації», тобто створення єдиного федерального держави з явними тенденціями до унітаризму. Суть проекту зводилася до того, щоб забезпечити добровільне об'єднання в рамках РРФСР на правах автономії всіх радянських республік.

Проте ця ідея зустріла серйозні заперечення з боку республік Закавказзя, особливо Грузії, а також Україна та ін Розгорнулася гостра боротьба з питання про майбутнє радянській державі. У цих умовах була знайдена нова формула - всі республіки входили до складу союзу на рівних умовах. Ці елементарні конкретно-історичних умов це було найбільш прагматичне і відповідає інтересам народів пропозицію. Воно одержало широку підтримку.

Важливим етапом у розвитку радянської державності та національно-територіального устрою стало прийняття в 1936 році Конституції СРСР, яка закріпила федеральну систему, що складається з різних суб'єктів.

За своїм змістом, за проголошеним правам та свободам людини, конституція СРСР була величезним кроком вперед. При негативному ставленні значної частини населення Росії до епохи 30-х - 50-х років, слід, однак відзначити, що такого Основного закону країна ще не знала.

Конституція перетворила Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів до Рад депутатів трудящих; закріпила подальшу демократизацію виборчої системи, скасувавши всі обмеження виборчих прав, встановивши загальне виборче право; вибори стали рівними, відкритими, прямими.

Разом з тим, конституція 1936 року не розширювала можливостей виборців у виборі депутатів, пішли в минуле виробничий і територіальний принцип формування Рад, скасовувалися з'їзди рад. Замість з'їзду рад вищим органом влади став Верховна Рада - двопалатний парламент радянського типу.

Подією світової історичної значимості стала перемога радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 рр.. централізоване управління всіма сферами суспільного життя країни дозволило сконцентрувати природні, економічні та людські ресурси на найважливіших ділянках боротьби з ворогом і, тим самим, завдяки героїзму і самовідданості народу, здобути перемогу.

Після війни істотно змінилося і міжнародне становище країни, соціалізм перетворився на світову систему. Незмірно виросли міжнародний авторитет і вплив СРСР. У цих умовах на порядок денний постало питання розробки нової конституції СРСР. Розробка проекту почалася в 1947 році, однак здійснити задумане тоді не вдалося. Розробка нової конституції розпочалася лише через 30 років.

Після смерті Сталіна в 1953 році, який керував країною без малого 30 років, його спадкоємець Н. С. Хрущов намагався реформувати державний устрій СРСР. Але його суперечливі і подвійні реформи (1956 - 1964 рр..) Носили часом руйнівний характер і приховували в собі небезпеку для самої системи управління країною. У результаті він був усунений від управління країною своїми ж соратниками.

На зміну йому прийшов Генеральний секретар ЦК КПРС Л.І. Брежнєв.

З середини 60-х до середини 80-х років ніяких принципових змін державний устрій та система державного управління в СРСР не зазнала.

До травня 1977 року був підготовлений проект нової Конституції СРСР.

Радянська державність отримала подальший розвиток. Проголошено, що   вся влада в С РСР пр інадлежіт народу. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, що становлять політичну основу країни. Щоправда, у статті 6 Конституції закріплювалося, що «керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи є Комуністична партія Радянського Союзу».

Соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної загальнонародної і колгоспно-кооперативної власності становили основу економічної системи країни.

Незважаючи на те, що Конституція 1977 року стала найвищим досягненням соціалістичної демократії, багато її положення були просто плодом теоретичних вишукувань, відірваних від реального життя. Відчувалося забігання вперед як у визначенні зрілості суспільства, так і перспектив його прогресу.

Минуло не більше 10 років після прийняття Конституції і на порядок денний були поставлені питання реформування, а потім і капітальної перебудови політичної системи суспільства.

Реформування почалося з вироблення нової структури вищої державної влади в країні та зміни виборчої системи. Був прийнятий новий закон про вибори та внесені зміни до Конституції.

Вищим органом державної влади стає з'їзд народних депутатів з широкими повноваженнями. З'їзд народних депутатів формував Верховна Рада. Виконавчі органи влади формувалися під контролем з'їзду і Верховної ради.

Вибори проводилися на альтернативній основі.

Створена система виявилася погано керованою. На порядок денний постало питання   про її подальше реформування. Було запроваджено інститут президента. Першим Президентом Радянського Союзу став М. С. Горбачов.

В кінці 80-х років в ході реформування радянської державності, гостро постали питання національно-державного устрою країни. Були висунуті ідеї демократизації суспільного життя, розвитку гласності, оновлення держави, розширення прав союзних республік.

Початок реформування політичної системи призвело до ослаблення керівної ролі КПРС і ослаблення держави як такого. Швидко стали набирати силу відцентрові сили.

1989 - 1991 рр.. стали роками трагедії для багатьох народів країни. Заюшила кров'ю міжнаціональних конфліктів Середня Азія, Закавказзя, Прибалтика. Найпопулярнішими гаслами стали «Незалежність» і «суверенітет». Настав «парад суверенітетів». Процес руйнування радянської форми державності придбав катастрофічний характер. Ні відмова від ст.6 Конституції СРСР, ні введення в політичну систему таких конструкцій як з'їзд народних депутатів, інститут президентства не зупинили наростання протиріч, не зняли гостроту кризи.

Предпринимавшиеся спроби врятувати   союзну державу   шляхом «Огаревский зустрічей» до політичних результатів не привели. Новоогарьовський співрозмовники були більше стурбовані власним іміджем, ніж інтересами Великої країни.

У середині 1991 року загальний криза охопив Радянський Союз.

19 - 21 серпня частина союзного керівництва на чолі з віце-президентом Г. І. Янаєв шляхом оголошення надзвичайних заходів спробували зупинити розпад країни, але ця спроба зазнала невдачі.

8 грудня 1991 глави Республіки Білорусь, РРФСР і Україною заявили про створення співдружності Незалежних Держав. У заяві говорилося: «ми, Республіка Білорусь, РРФСР і України, як держави - ​​засновниці Союзу РСР, що підписали союзний договір у 1922 році, констатуємо, що Союз РСР, як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Історія перебудови, яка так славно почалася в 1983 році, так голосно оголосила про себе в 1985-му і так сором'язливо померла в грудні 1991-го увійшла в історію і у свідомість людей.

Початок нового етапу розвитку російської державності пов'язане з прийняттям у 1993 році Конституції Російської Федерації. Росія отримала можливість стати на шлях становлення та розвитку демократичної держави, забезпечення свободи економічної діяльності, реалізації рівноправності всіх громадян, безумовного здійснення ними своїх обов'язків перед Батьківщиною.

5.Видатні діячі історії та культури.

6.Видатні пам’ятки історії, культури, природи. Пам’ятки, що знаходяться під охороною ЮНЕСКО.

Культурологічні критерії:

1.Об'єкт є шедевром людського творчого генія

2.Об'єкт свідчить про значний взаємовплив людських цінностей в даний період часу або в певному культурному просторі, в архітектурі або в технологіях, в монументальному мистецтві, в плануванні міст або створенні ландшафтів.

3.Об'єкт є унікальним або, принаймні, винятковим для культурної традиції або цивілізації, яка існує до цих пір або вже зникла.

4.Об'єкт є видатним прикладом конструкції, архітектурного або технологічного ансамблю або ландшафту, які ілюструють значущий період людської історії.

5.Об'єкт є видатним прикладом людської традиційної споруди, з традиційним використанням землі або моря, будучи зразком культури (або культур) або людської взаємодії з навколишнім середовищем, особливо якщо вона стає вразливою через сильний впливу необоротних змін.

6.Об'єкт безпосередньо або матеріально пов'язаний з подіями або існуючими традиціями, з ідеями, віруваннями, з художніми або літературними творами і має виняткову світову важливість (на думку комітету ЮНЕСКО, цей критерій повинен переважно використовуватися разом з яким-небудь ще критерієм або критеріями).

 

Природні критерії:

7.Об'єкт є природним феноменом або простором виняткової природної краси і естетичної важливості.

8.Об'єкт є видатним зразком головних етапів історії Землі, зокрема пам'ятником минулого, символом геологічних процесів, розвитку рельєфу або символом геоморфичних або фізіографічних особливостей.

9.Об'єкт є видатним зразком екологічних або біологічних процесів в еволюції і розвитку земних, прісноводих, берегових і морських екосистем і рослинних і тваринних співтовариств.

10.Об'єкт включає в себе найбільш важливе або значне природне місце існування для збереження в ній біологічного різноманіття, зокрема зникаючих видів виняткової світової цінності з погляду науки і охорони.

 

Новинка! Нажмите на слова вверху, чтобы увидеть альтернативный перевод. Отказаться

1. Московський Кремль і Червона Площа

культурные критерии: 1, 2, 4, 6;

Московський Кремль, разом з прилеглою до нього Червоною площею, був включений до Списку ЮНЕСКО в числі самих перших російських об'єктів: дійсно, це справжній символ не тільки Москви, але і всієї Росії. З 1991 р. функціонує державний історико-культурний музей-заповідник «Московський Кремль», який щорічно відвідують багато тисяч туристів.

Московський Кремль, що займає площу 27, 5 га, - це найдавніша частина міста. Саме тут, на Боровицькому пагорбі, що на лівому березі Москви-ріки, ще Юрій Долгорукий заснував свою садибу-фортеця, вперше згадане в літописі в 1147 р.

Для споруд Московського Кремля завжди було характерне чітке функціональне призначення. У цьому сенсі їх можна підрозділити на три великі групи: кріпаки, церковні і цивільні.

До кріпаком споруд відносяться стіни і вежі кремля. Перші дерев'яні стіни, що оточували тільки частина Боровицького пагорба, були зруйновані татаро-монголами в 1237 р., потім вони багато разів споруджувалися заново і реконструювалися. А ті стіни, які можна бачити зараз, були зведені в другій половині XV ст. Висота цих стін, складених з червоної цегли, становить (без зубців, що йдуть зверху) 15-19 м, товщина - 3,5 - 6,5 м, а загальна протяжність - 2235 м.

Одночасно з кріпосними стінами були споруджені 18 веж (у сучасному Кремлі - 20 веж): три круглі, по кутах кремля, шість проїзних веж з воротами, плюс дев'ять глухих веж, прямокутної форми. У декількох вежах були обладнані колодязі з питною водою на випадок облоги, а під деякими - прориті підземні ходи.

Головні церковні будівлі Московського Кремля знаходяться на Соборній площі - це Успенський, Архангельський та Благовіщенський собори, а також дзвіниця Івана Великого. Майже всі вони були споруджені спеціально запрошеними італійськими майстрами, що яскраво проявилося в архітектурному образі цих чудових пам'яток.

П'ятикупольний Успенський собор (1475-1479 рр..) Був споруджений італійським зодчим Аристотелем Фиораванти, його інтер'єри були прикрашені розписами і п'ятиярусний іконостас (XV-XVII ст.). Собор став головним російським православним храмом, місцем вінчань і коронацій великих князів, потім - царів та імператорів, а також усипальницею митрополитів і патріархів.

У 1505-1508 рр.. на тій же площі інший італієць - Альовіз Фрязіно Новий споруджує п'ятикупольний Архангельський собор, а після його інтер'єри прикрашають чудовими розписами і іконостасом (XVII-XIX ст.) Собор служив князівською усипальницею: нині тут можна побачити 46 білокам'яних орнаментованих надгробків над похованнями московських і питомих князів , а потім і царів, у тому числі Івана I Калити, Дмитра Донського, Івана III, Івана IV Грозного, Михайла Федоровича і Олексія Михайловича Романових.

Благовіщенський собор був побудований псковскими майстрами в 1484-1489 рр.. Спочатку цей собор був триголовим, але в XVI ст. його перебудували, зробивши дев'ятибанна. У його інтер'єрі збереглися стінні розписи XVI-XIX ст., А в іконостасі - ікони Андрія Рубльова і Феофана Грека.

У 1505-1508 рр.. поруч з Архангельським собором італійський архітектор Бон Фрязіно вибудував дзвіницю «Іван Великий» (82 м) - для тих часів це була найвища споруда на Русі, воно стало композиційним центром усього кремлівського ансамблю. Трохи пізніше до нього була прибудована дзвіниця.

Серед найбільш древніх цивільних споруд Московського Кремля виділяється Грановитая палата (1487-1491 рр.).. Італійські архітектори Марк Фрязіно і П'єтро Соларі збудували її як парадний зал для проведення церемоній державної ваги, свят, прийомів іноземних послів. Власне Грановитая палата - це величезний зал на другому поверсі будівлі площею майже 500 м2, перекритий хрестовими склепіннями, що спираються на центральний стовп. Найприкметніша громадянська споруда XVII ст. - Споруджений російськими майстрами для царських дітей Теремно палац (1635-1636 рр..), В зовнішності якого простежується вплив дерев'яних будівель хоромного типу.

У XVIII ст. архітектурний комплекс Кремля поповнився будівлями Арсеналу (1702-1736 рр..) і Сенату (1776-1787 рр.).. Будівля Сенату легко впізнати за великим зеленому куполу, який грає дуже важливу роль у формуванні архітектурного образу Московського Кремля. Нині тут знаходиться резиденція Президента Росії.

А в XIX ст. були збудовані будівлі Великого Кремлівського палацу (1839-1849 рр.., архітектор К. А. Тон, служив московської резиденцією імператорської сім'ї, місцем парадних прийомів, наприклад, в розкішному Георгіївському залі) і Збройової палати (фактично існувала ще з XVI ст., а в початку XIX ст. перетворена в музей, де експонуються тисячі творів російської та зарубіжного прикладного мистецтва - зброя та обладунки, ювелірні вироби, золотий і срібний посуд, тканини і т.д.).

На території Московського Кремля виставлені унікальні зразки російської ливарного мистецтва - «Цар-гармата» (маса 40 т, калібр 890 мм) і «Цар-дзвін» (маса понад 200 тонн, діаметр 6,6 м).

Початок історії Червоної площі відноситься до XIV-XV ст., Коли на цьому місці знаходився торговий центр міста. Далі площа поступово ставала центром життя Русі, а в другій половині XVII ст. вона отримала назву Червоної, тобто Гарною. Вона неодноразово реконструювалася, багато будівель зносилися, а нині тут можна бачити: Покровський собор (більш відомий як храм Василя Блаженного), Лобне місце, Монетний двір, Верхні і Середні торгові ряди і будівля Державного Історичного музею, а також Мавзолей В.І. Леніна.

Храм Василя Блаженного, розташований на південній стороні Червоної площі, звели в 1555-1560 рр.. російські зодчі Барма і Постник в ознаменування перемоги Івана Грозного над Казанським ханством. У XVII ст. і без того вкрай витончений вигляд цього храму набув нових рис - завдяки декоративної обробці глав і орнаментальному розписі як зовні, так і всередині. Цей чудовий пам'ятник є не тільки загальновизнаним шедевром російського середньовічного зодчества, а й набуває нині в ролі «візитної картки» Москви і Росії в цілому.

2. Історичний центр Санкт-Петербурга і групи пам'яток

культурные критерии: 1, 2, 4, 6;

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1990

Санкт-Петербург відноситься до числа найбільш красивих і цільних в художньому відношенні міст світу. Його планування відрізняється логічністю просторової композиції, що включає строгі прямі вулиці, просторі площі, а також численні канали, мости (більше 400), набережні, сади і парки. Його забудова багата видатними пам'ятниками палацового і церковного зодчества, монументальної скульптури, які в більшості випадків являють собою унікальні архітектурні ансамблі. Все це в першу чергу відноситься до історичного центру міста, але також до палацово-парковим комплексам його передмість.

Виникнення Санкт-Петербурга пов'язане з прагненням російського царя Петра I зміцнитися в стратегічно важливому районі на берегах Балтійського моря. Місто було закладене за царським наказом у 1703 р., а в 1712 р. сюди, на береги Неви, була переведена столиця держави.

Одним з перших великих споруд стала кам'яна Петропавлівська фортеця. Силует цієї фортеці багато в чому визначає Петропавлівський собор, закладений в червні 1712 і повністю завершений в 1733 р. Його дзвіниця увінчана 34-метровим шпилем з фігурою ангела, що тримає хрест, і має висоту 88 м. Під склепінням Петропавлівського собору в 1725 р. був похований імператор Петро I, і з того часу цей храм став царською усипальницею. Інші великі будівлі першого етапу формування міста - будівлі меншіковского палацу, Дванадцяти колегій та Кунсткамери на набережній Великий Неви з боку Василівського острова, літній палац Петра I в Літньому саду, два собори Олександро-Невського монастиря. Було зведено і центральна частина Адміралтейства, увінчана баштою з позолоченим шпилем.

У середині XVIII ст. був розроблений новий план забудови Санкт-Петербурга, який передбачав розвиток міста вздовж трьох головних променевих магістралей, що розходяться від Адміралтейства, головним з яких став знаменитий Невський проспект. З 1740-х рр.. почалося спорудження грандіозних, урочистих по вигляду будівель в стилі бароко. Найбільшим представником цього напряму став В. В. Растреллі, який створив один з видатних пам'ятників петербурзького бароко - Зимовий палац, який служив багато років главне й резиденцією російських царів. За проектами Растреллі були споруджені також: ансамбль Смольного монастиря, що відрізняється багатством скульптурного оздоблення, барвистістю поєднань різних кольорів і позолоти, розкішні палацові комплекси для графа М.І. Воронцова, барона С.Г. Строганова та інші будівлі.

У 1760-і рр.. в плануванні і забудові столиці Росії розпочався наступний етап, пов'язаний з прийняттям нового містобудівного плану і з поступовим переходом від бароко до класицизму, який протиставив пишності і навмисною ускладненості барокового стилю свою сувору монументальність, чіткість і ясність пропорцій.

З цивільних будівель міста, що представляють цю епоху, гідні особливої ​​згадки Ермітаж, Академія наук, Академія мистецтв, Головний поштамт, Великий Гостинний двір, Смольний інститут, Асигнаційний банк, Публічна бібліотека. Цей період представляють і чудові палаци імператорських фаворитів - Мармуровий, побудований для Григорія Орлова, Анічков - для Олексія Розумовського, Таврійський - для Григорія Потьомкіна. У самому кінці XVIII ст. за розпорядженням Павла I біля Літнього саду був споруджений Михайлівський (Інженерний) замок, який відрізнявся від інших пам'яток петербурзької архітектури того часу суворим і неприступним виглядом.

У першій третині XIX ст. Санкт-Петербург стає головною в Росії ареною затвердження зрілого, або високого, класицизму, який часто називають також російським ампіром. Саме тут російський ампір досяг самих блискучих успіхів, втілившись у творіннях О.М. Вороніхіна, А.Д. Захарова, В.П. Стасова, К.І. Россі, А. Монферрана та інших зодчих.

На початку XIX ст. місто прикрасили такі пам'ятники-ансамблі як Казанський собор на Невському проспекті, Гірський інститут, Стрілка Василівського острова з будівлею Біржі і ростральних колонами.

З ім'ям найбільшого майстра ампіру Карла Івановича Россі пов'язане створення Палацовій площі з 700-метровим фасадом Головного штабу, аркою та Олександрівською колоною, яка стала не тільки прикрасою Санкт-Петербурга, але й одним з найвизначніших пам'яток світового зодчества. До першої половини XIX ст. відносяться також Ісаакіївський собор, найбільший в Петербурзі, який будували 40 років, тріумфальні ворота і т.д.

Для містобудування другої половини XIX ст. характерні відхід від класицизму і поява різних стилізаторських течій - неоготики, неоренесансу, необароко, «російського стилю». Вони знайшли відображення у вигляді Московського вокзалу, деяких інших церковних і цивільних будинків.

Під Світова спадщина включено не лише історичний центр сучасного Санкт-Петербурга, але і палацово-паркові ансамблі його передмість - Петергоф, Оранієнбаум, Пушкін (Царське Село), ​​Павловськ, Гатчина, Стрільна, Ропша, це також історична частина Кронштадта з його фортецею і фортами , фортеця Шліссельбург, плюс ще цілий ряд історико-культурних пам'яток.

Самий розкішний приміський палацово-парковий ансамбль - Петергоф - Петро I заклав на початку XVIII ст., Можливо, під враженням Версаля з каскадами Марлі. Тут був створений Палацовий парк, що складається з Нижнього парку з палацами-павільйонами Марлі, Монплезір і Ермітаж і Верхнього парку з розкішним Великим палацом, побудованим Растреллі. Перепад висот між палацом і берегом Фінської затоки, що становить 40 м, був використаний для створення Великого каскаду - чудового поєднання архітектури, скульптури, фонтанних струменів і садового мистецтва. Центром композиції служить велетенська постать Самсона, який роздирає пащу лева, що вириваються з якої водяні струмені піднімаються на висоту 20 м. Навколо ковша-басейну і над ним, на уступах каскадів б'ють фонтанні струменя і піднімаються золочені копії античних скульптур. Цей палацово-парковий ансамбль займає площу близько 1 тис. га і включає в себе кілька парків та близько 20 палаців і павільйонів.

Всі перераховані вище об'єкти, що утворюють номінацію «Історичний центр Санкт-Петербурга та пов'язані з нею групи пам'ятників», охороняються нині у складі кількох музеїв-заповідників, або мають статус пам'ятки історії та культури.

3. Погост Кіжі, ультурные критерии: 1, 4, 5 або Спасо-Преображенський цвинтар, розташовується на півночі європейської частини Росії, в Карелії, на одному з островів Онезького озера.

У Древній Русі словом «цвинтар» позначали велике село з церквою і кладовищем. І дійсно, колись на цьому місці існувало велике поселення, де жили представники світської і церковної влади, стояв стрілецький гарнізон; тут відбувалися народні сходи, ярмарки, церковні та інші свята. Це був центр духовного, культурного і економічного життя округу.

Сучасний Кижском цвинтар - це невеликий простір, обгороджене дерев'яною стіною, всередині якого розташовуються унікальні пам'ятки дерев'яного зодчества - дві церкви та дзвіниця. Ці споруди, різні за висотою й обрисами, становлять, тим не менш, єдиний і вкрай мальовничий ансамбль, який до того ж чудово вписаний в суворий північний пейзаж. Особливо добре ці високі дерев'яні будівлі, розташовані на високому місці, недалеко від берега острова, виглядають з води - з борту круїзних теплоходів, які відвідують ці місця регулярно.

«Ядро» всього ансамблю утворює Преображенська церква (споруджена в 1714 р.) - очевидно, найскладніша за конструкцією з усіх пам'яток північного дерев'яного зодчества. У її вигляді простежуються і ярусність, і ступінчастість, і пирамидальность. Загальна висота - 37 м. Три її яруси утворені трьома восьмикутника, поставленими один на інший. До більш широкому нижньому ярусу примикають чотири фігурні прибудови. Численні куполи церкви (всього 22) піднімаються до її центральної (найбільшої) чолі п'ятьма ступенями. І всі ці елементи узгоджені між собою і підпорядковані одній архітектурної ідеї. Як і в інших церквах російської Півночі, основний декор пов'язаний з прикрасою чотириярусного іконостасу і стелі - «неба». На жаль, первинний іконостас у середині XVIII ст. був перероблений, а розпис стелі майже повністю загинула в роки Великої Вітчизняної війни. Від раннього оздоблення церкви збереглися лише кілька ікон нижнього ряду. За останні кілька десятиліть церква неодноразово піддавалася реставрації, причому головні зусилля були спрямовані на зміцнення зрубів церкви і збільшення її стійкості. Стан цієї дерев'яної реліквії, постійно піддається впливу опадів, перепадів температур та інших негативних погодно-кліматичних факторів, вже давно викликає занепокоєння експертів.

Покровська церква, побудована в 1764 р., нижче по висоті, менша за розмірами і простіше по архітектурі, ніж сусідня Преображенська церква. Вона має дев'ять розділів - одну центральну, плюс 8 по колу, і всі разом вони утворюють своєрідну «корону». Інтер'єр цієї церкви також неодноразово піддавався реставрації.

Шатрова дзвіниця розташована між двома церквами. Хоча вона була побудована значно пізніше (в 1874 р.), тобто вже в епоху занепаду північного дерев'яного зодчества, вона дуже вдало вписується в загальний ландшафт цвинтаря. Її висота - практично така ж, що і у Преображенській церкві, а дах має форму високого намету-конуса.

Давня огорожа Кізького цвинтаря, зведена ще в середині XVII ст., До наших днів не збереглася. Сучасна огорожа була відтворена за зразком збереглися на півночі дерев'яних укріплень. Її значні ворота, сторожові вежі по кутах, масивні зруби, сильні свеси двосхилим покрівлі підкреслюють суворість цвинтаря, збільшують його схожість із старовинною фортецею.

У 1966 р. на базі цього унікального ансамблю був організований державний історико-архітектурний та етнографічний музей заповідник, справжній музей під відкритим небом. На острів Кижі були перевезені (і встановлені в безпосередній близькості від цвинтаря, створюючи його оточення) різні цивільні і культові дерев'яні споруди: церкви, каплиці, селянські будинки, комори, млини, лазні і т.д. Всього таких споруд - понад 70. Крім того, тут зібрано тисячі господарсько-побутових предметів - це знаряддя праці, посуд, начиння, меблі, а також ікони, старовинні рукописні книги і т.д.

В даний час реалізується програма комплексної реставрації та зміцнення унікальних дерев'яних будівель Кізького ансамблю, ці роботи здійснюються, зокрема, при міжнародній допомозі.

4. Історичні пам'ятники Великого Новгорода й околиць

культурные критерии: 2, 4, 6;Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1992

Великий Новгород розташований на північно-заході європейської частини Росії, приблизно в 200 км на південь від Санкт-Петербурга. Це один з найстаріших російських міст (перша згадка у IX ст.), Який процвітав завдяки своєму розташуванню на стародавньому торговому шляху, що з'єднував Північну Європу з Візантією і Персією. Стара частина міста, добре збереглася до наших днів, розташовується по обох берегах протікає тут річки Волхов. На лівому березі знаходиться так звана Софійська сторона - з кремлем (його називають «Дитинець») і Софійським собором, а на правому - Торгова сторона з Ярославовим дворище, Торговим і Гостиним дворами.

До складу об'єкта Всесвітньої спадщини увійшли 37 окремих пам'ятників і цілих ансамблів, включено також археологічний культурний шар Х-ХVII ст. на території близько 350 га.

Новгородський Кремль має площу 12 га. Він оточений червоною цегляною стіною з 9 вежами, протяжністю в 1385 м, висотою до 10,6 м і товщиною до 3,3 м, яка була закладена ще в XI ст., Але потім багато разів перебудовувалася. Стіна сама по собі може вважатися дуже цікавою пам'яткою історії та архітектури.

Найбільше, найдавніше і найвідоміше спорудження Новгородського Кремля - ​​це Софійський собор. Його спорудили в 1045-1052 рр.. по велінню сина Ярослава Мудрого князя Володимира, і він в загальних рисах повторював планувальну схему побудованого за кілька років до цього Софійського собору в Києві. Новгородський Софійський собор вважають одним з найвидатніших пам'яток давньоруської архітектури. Це був п'ятибанний храм висотою під 40 м. фресками його інтер'єр був розписаний вже в XII ст. За свою багатовікову історію Софійський собор багато разів піддавали перебудов і реставраціям, дещо видозмінили його первісний вигляд. На жаль, при цьому була майже повністю втрачена первісна розпис його стін і куполів. Постраждав він і в роки Великої Вітчизняної війни.

Однак, незважаючи на пізніші нашарування, собор у цілому зберіг свій первісний монументальний вигляд. Складений з каменю - плитняку і черепашнику - він ніби уособлює собою архітектуру всієї Новгородської землі. Новгородські князі відводили йому роль парадного споруди, яке різко виділялося на тлі оточували його дерев'яних споруд. Та й усі новгородці вважали Софійський собор головним символом свого міста. Існувала навіть приказка: «Де Свята Софія, там і Новгород».

Інші примітні будови Новгородського Кремля: Софійська дзвіниця (XV ст., Надалі перебудована), Грановитая палата (1433 р.), Нікітський корпус (1670 р.), дозорна вежа (1673 р.), Митрополичі покої (XVII ст.), монумент «Тисячоліття Росії» (1862 р.).

Більшість пам'ятників на протилежному березі, тобто на Торговій стороні, сконцентровано на невеликій площі, розташованої прямо навпроти кремля, - на Ярославовому дворище. Тут варто Ніколо-Дворищенский собор - велика ошатна будівля початку XII ст. з великими хорами. Від колись прикрашали її фресок залишилися лише незначні фрагменти. Поряд із собором розташовані церква Дружин Мироносиць і церква Параскеви-П'ятниці - одноглавая, з трьома притворами. Її будівництво новгородські купці на самому початку XIII ст. доручили смоленським зодчим. Віддалік від Ярославового дворища стоїть церква Федора Стратилата на Струмка - чотиристовпна одноглавая споруда, що відноситься до класичних пам'ятників новгородського зодчества другої половини XIII ст. Ще далі розташований ансамбль Антониева монастиря, з триголовим собором Різдва Богородиці XII ст., Де вціліли фрагменти стародавньої фрескового розпису. Деякі пам'ятники, включені до Об'єкт Всесвітньої культурної спадщини, розташовані в передмістях Новгорода: приміром, це Юр'єв монастир, з його чудовим Георгіївським собором (початок XII ст.), Церква Миколи на Липне (кінець XIII ст.), Церква Спаса на Нередице ( кінець XII ст.).

Одна з новгородських церков - церква Спаса на Ільїну вулиці - прославилася тим, що тут збереглися фрески Феофана Грека, геніального живописця, родом з Візантії, працював на Русі в другій половині XIV ст. і на початку XV ст.

Нині Новгородський кремль та інші цінні пам'ятки входять до складу найвідомішого музею-заповідника, який був організований в 1925 р. на базі одного з найдавніших музеїв Росії, заснованого ще в 1865 р. Новгородський державний об'єднаний музей-заповідник славиться не тільки своєю архітектурою, але і багатими колекціями стародавніх ікон, декоративно-прикладного мистецтва, скарбами Грановитій палати.

5. Історико-культурний комплекс Соловецьких островів

культурные критерии: 4

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1992

Соловецький архіпелаг, що складається з 6 островів, загальною площею більше 300 кв. км, розташований в західній частині Білого моря, приблизно 150 км на південь від Північного полярного кола і в 250 км на захід від Архангельська.

На архіпелазі виявлено безліч різних археологічних пам'ятників, найдавніші з яких відносяться до 2-3-му тисячоліть до н.е.: це стоянки первісної людини, кам'яні лабіринти, кургани-могильники, дольмени.

Понад 200 пам'яток історії та культури належать до монастирського періоду, який розпочався в першій половині XV ст., Коли ченцями Зосимою і Германом в західній частині Великого Соловецького острова був заснований монастир. Він отримав назву Спасо-Преображенського, однак частіше його називали й називають Соловецьким монастирем. Протягом декількох століть він був самим потужним оплотом православної віри на півночі Росії. Одночасно монастир виступав у ролі неприступної фортеці, тут розвивалися і різні ремесла - соляний, рибний, звіробійний, слюдяної та ін

Центральне місце в історико-архітектурному ансамблі займає величний Соловецький кремль, оточений з усіх боків могутніми кам'яними стінами з 8 вежами і 7 воротами (зведені в кінці XVI ст.). У плані територія кремля (площею 5 га) має форму п'ятикутника, витягнутого з півночі на південь, загальна ж довжина кріпосних стін становить близько 1100 м. Стіни покояться на фундаменті, що має глибину до 2,5 м. Висота їх наземної частини коливається від 8 до 11 м, товщина кладки біля підошви досягає 6 м, а у верхній частині - 3-4 м. Складені стіни з гранітних валунів, залитих вапняним розчином, причому маса окремих валунів досягає 6-10 т.

Всередині стін, на соборній площі, концентруються головні будівлі монастиря. Це перш за все найстаріша в монастирському ансамблі Успенська церква (середина XVI ст.). Основний обсяг цієї споруди займає не стільки сама церква, скільки трапезна - чи не найбільша одностолпная палата тодішньої Русі (500 кв.м), а також келарская палата, яку використовували для зберігання багатою посуду та інших предметів трапезного ужитку.

Спорудження Успенської церкви і трапезної ще тільки закінчували, коли на місці невеликого дерев'яного храму почали будувати головний собор монастиря - Преображенський (також середина XVI ст.). Цар Іван IV Грозний особисто пожертвував на це будівництво величезну на ті часи суму - 1 тис. руб. Ігумен Філіп, майбутній митрополит Московський, задумав побудувати собор, який розмірами, багатством і досконалістю архітектури не поступався б самим знаменитим храмам тодішньої Росії. І він перетворив цей задум у життя, спорудивши величезний храм, який став найвищою будівлею в країні, перевершивши навіть Успенський собор Московського Кремля. Надалі інтер'єр та іконостас цього собору були розписані кращими майстрами, але це спадщина збереглася лише частково.

На межі XVI ст. і XVII ст. комплекс будівель монастиря був доповнений надбрамної Благовіщенській церквою. В кінці XVIII ст. до них додалися монументальна триярусна дзвіниця і церква Філіпа митрополита Московського. У середині XIX ст. монастирський ансамбль поповнився Троїцьким собором і перебудованої церквою Св. Миколая.

До пам'ятників монастирського періоду відносяться і розкидані по різних островах Соловецького архіпелагу церкви і каплиці (в т.ч. дерев'яна церква апостола Андрія Первозванного на Великому Заяцком острові), пустелі і скити (наприклад, Макарьевская пустель і Свято-Вознесенський скит на Секирній горі - на Великому Соловецькому острові, Голгофо-Розп'ятський і Троїцький скити - на острові Анзер), а також вклонилися хрести, житлові споруди, промислові хати і причали і т.д. Велику цінність являє розгалужена система міжозерних каналів (прориті ченцями в період XV-XX ст.), Через які води північних і західних озер надходять у центральну частину Великого Соловецького острова.

На початку 1920-х рр.. монастир був закритий і перетворений на в'язницю для політичних і кримінальних в'язнів («СЛОН» - Соловецький табір особливого призначення), яка проіснувала до 1939 р. У 1967 р. тут організовується музей-заповідник, який у 1974 р. перетвориться в Соловецький державний історико- архітектурний і природний музей-заповідник. А з 1990 р. на Соловках відновлюється чернече життя.

У 1992 р. історико-культурний комплекс Соловецьких островів отримує статус Об'єкту Всесвітньої культурної спадщини. Втім, як вважають багато експертів (зокрема, фахівці Російського НДІ культурної і природної спадщини, м. Москва), до складу даного об'єкта необхідно включити і навколишній природний ландшафт, який утворює з монастирськими будівлями єдине і нерозривна ціле. При цьому можливі два шляхи: 1) віднесення його до категорії «культурний ландшафт», та / або: 2) переведення його в номінацію Всесвітнього культурно-природного (змішаного) спадщини.

6. Білокам'яні пам'ятники Володимира й Суздаля

культурные критерии: 1,2, 4;

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1992

Стародавні міста Володимир (заснований у 1108 р.) і Суздаль (відомий з 1024 р.), що стояли в XII-XIII ст. на чолі могутнього давньоруського Володимиро-Суздальського князівства, розташовуються в центрі європейської частини Росії, приблизно в 200 км на схід від Москви, і на відстані 30 км один від одного.

У період існування Володимиро-Суздальського князівства тут склалася своя архітектурно-художня школа, для якої були характерні: кладка з плит білого вапняку (звідси й назва - «білокам'яні» пам'ятники), вишуканість пропорцій, тонке різьблення по каменю на різні природні сюжети (звірі, рослини), аркатурних пояса, зовнішня легкість будівель і вміння вписувати їх в навколишній природний ландшафт.

Справжніми шедеврами цієї школи як раз і є ті пам'ятники (точніше - вісім окремих пам'яток плюс два ансамблі), які складають цю номінацію. Деякі з них перебувають у центрі міста Володимира (Успенський та Дмитрієвський собори, Золоті ворота), інші - у Суздалі (Різдвяний собор і Архієрейські палати Суздальського кремля, Спасо-Євфимія і Покровський монастирі). Це також пам'ятники, розташовані в передмістях - храм Покрови на Нерлі, палац Андрія Боголюбського в Боголюбово, а також церква Бориса і Гліба в селі Кідекша.

Успенський собор, закладений на вершині пагорба і побудований всього за три роки (1158-1160), відразу став головною архітектурною домінантою древнього Володимира. Високий білокам'яний п'ятиглавий собор, вражав своєю гармонією, великою кількістю прикрас із золота, став і головним храмом всього князівства. У ньому були виведені на велике князювання Олександр Невський, Дмитро Донський, інші володимирські і московські князі, деякі з яких (Андрій Боголюбський, Всеволод Велике Гніздо і ін) і поховані тут. У ньому же містилася святиня Володимира - ікона Богоматері, привезена на Русь з Константинополя і прозвана Володимирської (нині вона знаходиться у Третьяковській галереї в Москві). У 1408 р. собор був розписаний Андрієм Рубльовим і Данилом Чорним (збереглися фрагменти цих фресок).

Дмитрієвський собор (1194-1197 рр..) - Це чотиристовпний одноглавий храм, відносно невеликих розмірів, архітектура якого дуже характерна для Володимиро-Суздальської Русі XII ст. Гармонійність його пропорцій поєднується з досконалою технікою білокам'яної кладки. Його мереживна кам'яна різьба, розташована «рядковим візерунком», налічує приблизно 1500 рельєфів. Собор кілька разів горів, а під час татаро-монгольської навали був повністю пограбований, у подальшому він неодноразово піддавався реставрації. У самому кінці XII ст. собор був розписаний візантійським і російським художниками, але ці фрески дійшли до наших днів лише фрагментами.

Володимирські Золоті ворота (будівництво закінчено у 1164 р.) служили не лише кріпаком спорудою, але і тріумфальної парадній аркою при в'їзді з заходу. Їх спорудили одночасно з земляним валом, що утворили захисне кільце навколо міста. Золоті ворота були складені з білого каменю, їх масивні дубові двері були обшиті золоченими мідними дошками, за що їх і прозвали Золотими. Нижня частина воріт уціліла до наших днів з XII ст., А надбрамну церкву згодом оновлювали в XV, XVII і XVIII ст.

Богородице-Різдвяний собор у Суздалі побудували в 1222-1225 рр.. Він входить в ансамбль Суздальського кремля, з трьох боків оточеного річкою Кам'янкою, і його масивні, сині, «посипані» зірками купола багато в чому визначають вигляд усього кремлівського комплексу. У XV ст. Різдвяний собор обрушився, після чого (у XVI ст.) Його верх побудували з цегли і завершили пятиглавием. Реконструкцію собору проводили і в більш пізній час, а його фрески відносяться до XIII, XV і XVII ст.

Поруч із собором, також у межах Суздальського кремля, розташовується інший цінний білокам'яний пам'ятник, також віднесений до категорії Всесвітньої культурної спадщини, - Архієрейські палати, збудовані в XV-XVIII ст. На околиці Суздаля розташовані два унікальних монастирських комплексу (основні кам'яні споруди відносяться до XVI ст.) - Покровський і Спасо-Євфимія. Ці монастирі, будучи оперезані високими кам'яними стінами з вежами, зовні дуже нагадують фортеці. Всередині стін - собори, церкви, дзвіниці, різного роду підсобні будівлі.

Руїни резиденції князя Андрія Боголюбського, можна нині побачити в селищі Боголюбово, що в 10 км на схід від Володимира, на річці Клязьмі. Цей укріплений замок був збудований в середині XII ст., Проте до наших днів від нього дійшло лише небагато. На місці головного Різдвяного собору вже у ХVІІІ ст. була споруджена існуюча нині церква. А від палацу залишилася лише частина сходової вежі, яка пов'язувала його з собором таким чином, що члени княжої родини могли прямо зі своїх покоїв пройти на його хори. Ще помітні і сліди минулих земляних валів. Церква Покрови на Нерлі (1165 р.) знаходиться недалеко від Боголюбова, вона стоїть самотньо посеред заплавних луків на березі невеликої річки Нерль, і вражає своєю витонченістю і стрункістю. Вона являє собою невисокий одноглавий чотиристовпний храм, що прикрашений різьбленням XII ст. Це, безумовно, один із шедеврів світової архітектури.

У селі Кідекша, розташованому недалеко від Суздаля, у місця злиття річок Нерль і Кам'янка, з білого вапняку була збудована церква Бориса і Гліба, яка добре збереглася до наших днів. Ця церква - одноглавая, зі схожими на бійниці вузькими вікнами і невеликим аркатурним поясом на фасаді. Споруда церкви відноситься до середини XII ст. (1152 р.), причому у XVIII ст. її перестоює, проте збереглися в ній фрагменти фрескового живопису відносяться ще до часу її спорудження.

Нині всі зазначені пам'ятники (а також ряд інших визначних пам'яток Володимиро-Суздальської землі) входять до складу Державного Володимиро-Суздальського історико-архітектурного та художнього музею-заповідника (заснований у 1958 р.).

7. Архітектурний ансамбль Троїце-Сергієвої лаври в місті Сергієв Посад

культурные критерии: 2, 4

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1993

Сергієв Посад (з 1930 по 1991 р. - місто Загорськ) - це невелике місто, розташоване в 70 км на північний схід від Москви. Він сформувався навколо стародавнього монастиря - Троїце-Сергієвої лаври, яка протягом кількох століть відігравала велику роль не тільки в релігійній, а й у політичному і культурному житті Русі.

Відокремлена пустель (місце моління) була заснована в середині XIV ст. в глухих лісах Підмосков'я сином ростовського боярина Варфоломієм, який згодом став відомий як Сергій Радонезький. У XV-XVI ст. пустель стала перетворюватися на великий і впливовий монастир. Розташування на важливою стратегічною дорогою до російського Півночі сприяло його зміцненню та включенню в загальну систему оборони Москви. Героїчною сторінкою історії монастиря стала його багатомісячна оборона на початку ХVII ст. від облягали його польських інтервентів.

Монастир поступово стає найбільшим феодалом-землевласником. У 1744 р. йому присвоюється почесне найменування лаври. У 1782 р. населений пункт, що утворився навколо монастиря, оголошують містом під назвою Сергієв Посад.

Архітектурний ансамбль Троїце-Сергієвої лаври створювався поступово протягом майже шести століть, і включає більше 50 різних будівель.

Перша кам'яна споруда лаври - Троїцький собор. Його звели в 1422-1423 рр.. над труною Сергія Радонезького, на місці колишньої дерев'яної церкви. Для його споруди запросили видатних зодчих, що додали собору всі характерні риси ранньої московської архітектури. Це чотиристовпний хрестово-купольний храм, складений з тесаних білокам'яних блоків, він відрізняється невеликими розмірами і скромним різьбленим декором.

Для розпису інтер'єру Троїцького собору були запрошені видатні художники того часу Андрій Рубльов і Даніїл Чорний, які керували артіллю іконописців. Саме для цього собору Андрій Рубльов написав свою знамениту «Трійцю», яка перебувала тут до 1929 р., а потім була передана Державній Третьяковській галереї (в соборі знаходиться її копія). Андрій Рубльов і майстри його кола створили і багато інших розпису, включаючи три ряди іконостасу. На жаль, згодом розпису та інтер'єри собору були дуже сильно зруйновані.

У другій половині XVI ст. ансамбль Троїце-Сергієва монастиря поповнився Успенським собором, а також кріпосними стінами та вежами. Успенський собор на центральній площі монастиря будували на кошти Івана IV Грозного, і за його вказівкою він повинен був повторити подобу Успенського собору Московського Кремля, але в дещо збільшених розмірах. Вийшов масивний п'ятиверхий храм, на відміну від кремлівського зразка складений не з каменю, а із цегли. У XVII ст. він був розписаний ярославськими майстрами, і ця розпис зберегла до наших днів свій первісний вигляд. Надалі собор також неодноразово перебудовували. У 1606 р. тут були поховані російський цар Борис Годунов з дружиною і сином.

Кам'яні фортечні мури з вежами, які надають монастирю вид неприступної фортеці, були побудовані всього за десять років (1540-1550 рр.).. Пізніше їх неодноразово реконструювали. Нині вони досягають загальної довжини 1120 м при висоті від 7 до 15 м.

У XVII ст. архітектурний ансамбль монастиря продовжував ускладнюватися за рахунок появи нових споруд. До їх числа відносяться лікарняні палати з церквою Зосими і Саватія, надбрамна церква Іоанна Предтечі та Царські Чертоги, тобто кам'яний царський палац у лаврі. Це також чудова трапезна - цей зал був призначений для святкових обідів та урочистих прийомів царя і вищого духовенства. Експерти вважають цей будинок прекрасним зразком «московського бароко».

У XVIII ст. тут з'явилася витончена п'ятиярусна дзвіниця, проект якої був створений видатним московським зодчим Д.В. Ухтомским. Біла 88-метрова дзвіниця - свого роду об'єднуючий центр всього монастирського ансамблю, що надає йому логічну завершеність.

У 1920 р. Троїце-Сергієва лавра була оголошена музеєм, з 1940 р. - це державний історико-художній музей-заповідник. Окрім архітектури, величезну цінність має унікальне зібрання староруського живопису і прикладного мистецтва XIV-XVII ст. Тут творили багато російські письменники того часу, складали літописи, вели листування і колекціонування старовинних книг, тут розвивалися іконопис, художні ремесла. Велику цінність представляють також твори російського мистецтва XVII-XIX ст. На території лаври розташовується Московська духовна академія та духовна семінарія.

8. Церква Вознесіння в Коломенському (Москва)

культурные критерии: 2

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1994

Село Коломенське, яке увійшло в 1960 р. в міську межу Москви, розташоване на південно-сході столиці Росії, на високому правому березі Москви-ріки.

Історія цього поселення, вперше згаданого в 1349 р., і протягом декількох сторіч служив заміської літньою резиденцією російських правителів, тісно пов'язана з багатьма важливими подіями в російському політичному житті епохи пізнього середньовіччя.

Архітектурний ансамбль цього села склався в основному в період XVI-XVII ст., Однак і надалі він не раз піддавався перебудові та доповнень.

Так, до самих старих будівель, які належать до XVI ст., Відносяться церкви Вознесіння, Іоанна Предтечі та Георгіївська дзвіниця. З будівель XVII ст. збереглися проїзні ворота з годинниковою вежею, наказного та полковницькі палати, Водовзводная вежа, Ситний двір, Казанська церква.

У 30-50-і рр.. XX ст. сюди перевезли пам'ятники російської дерев'яної архітектури XVII ст.: кутову фортечну вежу Братського острогу з Сибіру, ​​надбрамну вежу Ніколо-карельського монастиря, будиночок Петра I з Архангельська. Однак головною визначною пам'яткою цього ансамблю була і залишається церква Вознесіння, і саме вона в 1994 р. була занесена до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Вважають, що цей храм заклали за вказівкою великого князя Василя III або в 1529 р. - як молитовний про дарування сина-спадкоємця, або в 1530 р. - в ознаменування народження сина Івана (у майбутньому - царя Івана IV Грозного). Освячення церкви (по суті - офіційне відкриття) відбулося в 1532 р. Але оздоблювальні роботи, в яких, мабуть, брали участь і російські, й італійські майстри, продовжувалися і після цього.

У першій половині XVI ст. російські зодчі привнесли в своє кам'яне будівництво елементи шатрового храму - стовпообразного споруди з небаченою до того конструкцією верху у вигляді високого намету. Це означало відхід від усталеної вже традиції воздвиження хрестово-купольних храмів. Шатрова церква Вознесіння в Коломенському - одне з перших творінь такого роду, причому воно дійшло до нашого часу практично в первозданному вигляді.

Композиція цього чудового будови, загальною висотою в 62 м, носить явний центричний характер. По вертикалі церква складається з чотирьох основних елементів: подклета, потужного четверика з виступами-притворами (у плані має хрестоподібну форму), восьмерика і власне шатра з невеликим куполом-главкой на самому верху. Внутрішня площа намету невелика - всього 8,5 м х 8,5 м, проте його висота значна - більше 40 м, і тому складається враження його нескінченної спрямованості вгору. Стіни мають товщину до 3 м. А по периметру, в своїй нижній частині, церква оперезана галереєю на аркадах з драбинами-сходами, завдяки чому вся споруда органічно вписується в рельєф високого берега Москви-ріки. Декор церкви також чудовий, тут, зокрема, зберігся білокам'яний трон з різьбленим навершием у вигляді раковини («царське місце»).

Видно, що цю церкву зодчі створювали з таким розрахунком, щоб вона добре обдивлялася зовні, здалеку, і сприймалася б як символ могутності великокнязівського престолу Москви. Втім, вона призначалася і для «внутрішніх» цілей: адже звідси можна було відмінно оглядати далекі околиці.

Приклад коломенської церкви Вознесіння отримав потім широкого поширення по всій країні - аж до середини XVII ст., Коли при патріарха Никона на будівництво подібного роду шатрових храмів було накладено заборону.

У 1923 р. в Коломенському відкривається філія державного Історичного музею, де експонуються колекції російського прикладного мистецтва. А з 1971 р. Коломенське отримує статус музею-заповідника (сучасний статус - державний художній історико-архітектурний та природно-ландшафтний музей-заповідник).

9. Незаймані ліси Комі

природные критерии: 7, 9;

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1995

Цей величезний і майже не торкаються господарською діяльністю людини природний масив, розташований на північному сході Республіки Комі, в 1995 р. став першим російським об'єктом, що потрапили до Списку ЮНЕСКО з природного номінації.

У даний об'єкт спадщини входять дві великі смежнорасположенние охоронювані природні території. По-перше, це один з найстаріших в Росії Печоро-Іличський природний заповідник (721,3 тис. га, створений у 1930 р.), що має також статус біосферного резервату, разом зі своєю охоронною зоною (666 тис. га). Заповідник розташовується на західних схилах Північного Уралу. По-друге, це національний парк Югид Ва (1891,7 тис. га, створений у 1994 р.), найбільший серед усіх парків Росії, що охоплює західні схили вже Приполярного Уралу, тобто лежить безпосередньо на північ від заповідника.

В цілому вся ця протяжна заповідна смуга, орієнтована з півдня на північ, при ширині 50-70 км і довжині близько 400 км, грає величезну роль у стабілізації стану навколишнього природного середовища: уральські ліси мають важливе кліматорегулірующее і протиерозійних значення, вони служать останніми притулками для багатьох тварин і птахів, включаючи цілий ряд рідкісних і зникаючих видів. Тут знаходяться витоки Печори - однієї з найбільших річок Російської Півночі.

З ландшафтної точки зору район чітко поділяється на дві складові, причому цей поділ йде не на південну і північну частини (тобто не на заповідник і парк), а на зону передгір'їв-нізкогорій (захід) та власне гори (схід). Передгірні низини, з заболоченими долинами протікають тут великих річок (Печора, Ілич), а також уральські низькогір'я, приблизно до висот 400-600 м, покриті густими лісами - тими самими, які, власне, і привели цей об'єкт до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, і які дали їй таку образну назву.

Дійсно, в цьому регіоні зберігся найбільший масив північної тайги у всій Європі, майже не торкаються господарською діяльністю. Тутешні ліси складаються в основному з ялини сибірської, сосни звичайної, ялиці сибірської, а також берези декількох видів, модрини сибірської, сосни сибірської, чи кедра. Очевидно, що в сумі такі ліси покривають не менше 1 / 2 всієї площі заповідника і парку. При цьому спостерігається наступний розподіл: на Пріпечорской низовині переважають сосняки, що поєднуються з великими сфагновими болотами; Верхнеіличская низовина заросла ялинниками і сосняками; в уральських нізкогор'ях переважають ялина і ялиця, а в середньогір'я до них додаються модрина і кедр.

Список місцевої флори складений приблизно 600 видами вищих рослин, в числі яких є і особливо рідкісні, занесені до Червоної книги Росії, приміром, це мінуарції Гельм, півонія, Вудс альпійська, родіола рожева, шиверекія Кузнєцова, черевичок плямистий і черевичок справжній (останній фігурує і в Червоному списку МСОП). Деякі види визнані ендемічними і реліктовими. 20 видів рослин мають їстівними ягодами, ягідники займають часом величезні площі.

Мешканці цих лісів і боліт - типова северотаежная фауна, що поєднує європейські та сибірські види. Серед більш ніж 40 видів ссавців - північний олень, лось, кабан, бурий ведмідь, вовк, рись, росомаха, лисиця, песець, соболь, колонок, горностай, куниця, ондатра, норка, бобер і річкова видра. Серед різноманітних птахів (а їх більше 200 видів) гідні згадки гніздяться тут скопа, беркут та орлан-білохвіст (всі вони занесені до Червоної книги Росії, а останній вид - і до Міжнародної Червоної книги). Навесні спостерігається масовий проліт качок, тут також багато глухарів, тетеруків, рябчиків, мешкають різні види великих сов, включаючи пугача, зустрічається і біла куріпка. А у верхів'ях місцевих річок нерестяться 16 видів риб, включаючи харіуса, сига, тайменя, миня, сьомгу.

Високогірна частина об'єкта спадщини, хоча вона покрита лісом в набагато меншій мірі, також дуже цінна, проте вже з іншої точки зору, а саме з естетичної та рекреаційної, а також з гляціологічні і геологічної. Адже мова тут йде про самім піднесеному, найбільш розчленованому і самому важкодоступній ділянці Уральських гір, - ділянці, який зазнав сильний вплив четвертинного зледеніння і має характерний альпійським рельєфом. Це країна субальпійських криволісся і холодних гірських лугів, відігріваються тільки влітку, гірської тундри, кам'янистих пусток-гольців і майже неживих сніжників і льодовиків. Тут можна побачити кришталево чисті озера та мальовничі річки, що протікають в ущелинах і каньйонах, обриваючись красивими водопадами; Куруме - кам'янисті розсипи, покриті квітчастими лишайниками; екзотичні скелі-останці та інші цікаві форми вивітрювання; різні льодовикові форми рельєфу - кари, цирки, гострі вершини і гребені. Найбільш відомі «кам'яні боввани» на гірському плато Маньпупунер, що виступають у ролі «візитної картки» Печоро-Іличський заповідника - це 7 кам'яних колон-останців, висотою до 40-50 м, складених міцними серициту-кварцитовими сланцями, поїдених дощами і вітрами. А «візитні картки» парку Югид Ва - це мальовничі гори Шабля і Дзвіниця, а також стрімкі гірські річки Кожім і Щугер, дуже популярні серед водних туристів. Північно-східні рубежі парку Югид Ва «сторожить» найвища вершина всього Уралу - м. Народна, висотою 1895 м.

Сучасний рівень відвідуваності національного парку - приблизно 4 тис. туристів за рік, заповідника та його охоронної зони - близько 0, 5 тис.

Незаймана природа заповідника і парку становить інтерес і для археологів і палеонтологів: тут виявлена ​​одна із самих північних верхнепалеолитических стоянок і найбільше на всій півночі Європи місцезнаходження плейстоценової фауни (мамонт, волохатий носоріг, тигролев і т. д.).

10. Вулкани Камчатки

природные критерии: 7, 8, 9, 10;

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1996, 2001

Півострів Камчатка, що омивається Тихим океаном, Охотським і Беринговим морями, і має протяжність близько 1200 км, розташовується в помірному географічному поясі, на самому східному межі великої тайговій смуги, що проходить широким фронтом вздовж всієї Північної Євразії. Півострів є однією з ланок Тихоокеанського «вулканічного кільця», і у відносній близькості від нього проходять найглибші океанічні жолоби і кордон литосферной плити. Таке розташування зумовлює значну сейсмічну і вулканічну активність даного регіону планети. Камчатка - це величезний природний музей вулканології, «експонатами» якого є діючі і згаслі вулкани, а також різного роду супутні освіти - гейзери, фумароли (паро-газові струмені), гарячі джерела, грязьові котли і т. д.

В об'єкт спадщини входить шість окремих ділянок, які розташовуються на сході, в центрі і на півдні півострова, сумарною площею близько 3,8 млн га. Узяті разом, вони відображають практично всі основні вулканогенні ландшафти Камчатки, але при цьому кожен з них має і яскравою індивідуальністю. Всього на шести ділянках розташовуються близько 30 діючих і 300 вимерлих вулканів.

Кроноцкий біосферний заповідник (східне узбережжя Камчатки, площа 1142 тис. га, створений у 1934 р.). Унікальна за своїм геолого-геоморфологічних і гідрогеологічним умовам мальовнича гірська місцевість, що включає 26 вулканів (в т.ч. 12 - діючі), гірські льодовики (близько 50) і озера (найбільше - Кроноцкого). Серед діючих вулканів особливою красою виділяється засніжений конус Кроноцкого сопки, висотою 3528 м. На притоці річки галасливої ​​розташована відома Долина гейзерів (відкрита в 1941 р. геологом Т. Устинової). Її гейзери, фумароли, термальні та мінеральні «пульсуючі» джерела, а також цілі каскади невеликих водоспадів, - представляють собою феномен глобального масштабу, подібні природні явища в такій значній концентрації зустрічаються ще лише в декількох точках планети (у Новій Зеландії, Ісландії, Японії та Йеллоустонском парку в США). З жерл гейзерів, деякі з яких мають такі образні назви, як «Велетень», «Великий», «Потрійний», «Первісток», «Цукровий», з чіткою періодичністю вириваються фонтани окропу і пари. Всього на 6-кілометровому відрізку Долини - понад 20 великих гейзерів плюс багато десятків невеликих і зовсім маленьких термальних джерел і паро-газових струменів.

Інше примітне місце - кальдера вулкана Узон (відкрита К. Дітмаром в 1854 р.): це велика вулканічна чаша, діаметром 10-12 км, з бортами висотою 200-800 м, всередині якої розташована безліч грязьових котлів та термальних озер.

На території заповідника зафіксовано 766 видів судинних рослин, 58 видів ссавців, птахів - 224 виду, риб - 93 видів. З них у Червоній Книзі Росії - 6 видів рослин, 13 видів ссавців, 35 видів птахів. Відвідуваність заповідника за рік становить 4-5 тис. чоловік, більшість яких - це учасники одноденних пізнавальних вертолітних екскурсій в Долину гейзерів.

Бистрінський природний парк (серединна частина Камчатки, 1325 тис. га, 1995 р.). Малоосвоєний високогірний район, який відрізняється винятковим ландшафтним розмаїттям і чітко вираженою висотною поясністю. Це область древнього вулканізму з діючими і згаслими вулканами, шлаковими конусами, лавовими потоками і куполами, термальними джерелами. Максимальна відмітка тут - 3607 м (діючий вулкан - Ічінскій сопка). Сюди входять і цінні пам'ятки історії та культури, а також археології (неолітичні стоянки), у селищі Ессо - етнографічний музей евенську культури.

Природний парк Наличево (південний схід Камчатки, близько 300 тис. га, 1995 р.). У парку знаходяться чотири діючі вулкани, серед яких найвища - коряцькі сопка (3456 м), це також Жупановская сопка, Авачинська сопка і Дзендзур, тут же знаходиться і кілька вимерлих вулканів. У межі парку потрапляє відома Наличевскіе курортна зона, що включає близько 200 цілющих джерел термальних і мінеральних вод. Ресурси лікувальних вод цієї місцевості порівнюють з багатствами Кавказьких Мінеральних Вод. Парк Наличево - найдоступніший ділянку з усіх, що входять в об'єкт Вулкани Камчатки: нині по 3-4 тис. людей за рік підіймається на місцеві вулкани, ще приблизно 2 тис. відвідують цілющі джерела.

Південно-Камчатський природний парк (південна Камчатка, 480 тис. га, 1995 р.). Виключне ландшафтне різноманіття місцевості досягається завдяки поєднанню рівнинних приморських ділянок та екзотичних конусоподібних сопок; особливий інтерес представляють діючі та згаслі вулкани, а також термальні та мінеральні джерела.

Південно-Камчатський федеральний заказник (крайній південний край Камчатки, включаючи мис Лопатка і озеро Курильські, 225 тис. га, 1983 р.). Через заказник пролягає важливий міграційний шлях перелітних птахів, у зв'язку з чим в певні сезони відзначаються великі скупчення водоплавних і навколоводних птахів. На озері Курильському практично круглий рік нереститься камчатська нерка.

Ключевський природний парк (східна Камчатка, 376 тис. га, 1999 р.). Основа всієї «природного композиції» - Ключевська сопка, красивий симетричний конус якої досягає позначки 4750 м. Це найвища вершина не тільки Камчатки, але і всього російського Далекого Сходу; крім того, вона вважається найвищим діючим вулканом Євразії і одним з найактивніших на всьому континенті. За останні 300 років на сопці було зафіксовано близько 50 сильних вивержень.

Серед ссавців, що зустрічаються на шести ділянках об'єкта спадщини, слід відзначити таких, як калан, Сивуч, бурий ведмідь (камчатський підвид - один з найбільших у світовій фауні), соболь, сніжний баран-чубук, а серед птахів - скопу, беркута, сапсана, орлана-білохвоста, белоплечие орлана (на Камчатку доводиться близько ½ світової популяції цього виду), красавку, малого лебедя, Сухонос. Місцеві гірські річки відрізняються високою продуктивністю, різноманітністю і чисельністю лососевих: це кета, горбуша, кижуч, нерка, чавичі; влітку і восени мільйонні косяки цих риб просуваються, долаючи бурхливу течію, вгору по річках до місць своїх нерестилищ. На скелястих берегах Берингової моря і Тихого океану - великі колонії морських птахів, в прибережні води часто заходять дельфіни і кити (в т.ч. сірий кіт, горбань, сейвал, гренландський кит). Багато хто з камчатських тварин фігурують у Червоній книзі Росії, а деякі - і в Червоному списку МСОП.

11. Озеро Байкал

природные критерии: 7, 8, 9, 10

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1996

Один з найбільш великих об'єктів Всесвітньої природної спадщини являє собою гігантський ареал (8,8 млн га), розташований на півдні Східного Сибіру, ​​неподалік від кордону з Монголією. У центрі цього ареалу, на висоті 456 м над рівнем моря, знаходиться акваторія Байкалу, а зовнішні його рубежі в основному окреслені так званим «першим водозбором», тобто мова йде про величезну «чаші», обмеженою високими гірськими хребтами - Хамар-Дабане, Приморським, Байкальський, Баргузинском, Улан-Бургаси та ін

Байкал тримає світову першість відразу за кількома важливими параметрами. Так, це самий старий прісноводний водоймище нашої планети - його вік зазвичай визначають в 25 млн років. Далі, Байкал, що займає величезний древній грабен (тектонічний скидання), що належить одній з найбільших у світі рифтових систем, визнаний найглибшим озером світу - його максимальна глибинна відмітка складає 1620 м. Та й по своїх загальних розмірами Байкал також потрапляє в число найбільших озер світу : він має протяжність 636 км, а водна гладь його простирається на площі 3150 тисяч га (у Росії це найбільше озеро, у світі - на 6-му місці). У Байкалі укладено гігантський обсяг прісної води - приблизно 20% всіх світових запасів. Вражає і прозорість байкальских вод - окремі предмети видно на глибині до 40 м. Озеро відрізняється найбагатшою і самої незвичайної прісноводної життям: з декількох тисяч видів і різновидів рослин і тварин, що населяють це озеро, 3 / 4 визнані ендемічними, що за світовими мірками є виключно високим показником. Серед ендеміків - такі ключові елементи озерної екосистеми, як рачок-епішура, байкальський омуль нерпа (байкальський тюлень), а також живородні риби - голомянка плюс цілий ряд рідкісних форм водних безхребетних (губки, раки-бокоплави і т.д.).

Байкал є цінним рибопромислових водоймою: з 50 видів риб 17 мають велике промислове значення; в цей список, який починається з самого відомого байкальського омуля, потрапляють також осетер, сиг, харіус, язь, сазан і т.д.

Нарешті, Байкал славен своїми красотами, що залучає на його береги туристів з усіх куточків країни та з-за кордону, це один із самих популярних у всій Росії районів екологічного туризму (спостереження за тваринами, навчальні стежки), а також спортивного (гірські та водні походи) і промислового (збір дарів тайги, мисливство та рибальство). Тут багато живописних бухт, є відмінні пляжі, береги прикрашають химерні кручі і скельні оголення. По озеру здійснюються водні екскурсії (в т.ч. на декількох великих круїзних кораблях), а вздовж південно-західного берега можна проїхатися за старовинною Навколобайкальській залізниці (1904 р.), з масою тунелів і мостів, що є справжнім пам'ятником інженерного мистецтва. На берегах Байкалу (який був відкритий російськими першопрохідцями в середині XVII ст.) Виявлені сліди поселень часів неоліту, бронзового і залізного століть, давні поховання, тут знаходиться безліч цікавих пам'яток історії та культури. В даний час навколо всього Байкалу проектується Велика Байкальська Стежка (ББТ).

Значна частина Байкальського узбережжя зайнята різними особливо охоронюваними територіями, які утворюють навколо озера як би «заповідне намисто». У це «намисто» входять три заповідники - Баргузинський (Бурятія, північно-східне узбережжя, Баргузинський хребет, площа 374,3 тис. га, створений у 1916 р., має статус біосферного резервату), Байкальський (Бурятія, південний берег, хребет Хамар -Дабан, 165,7 тис. га, 1969 р., біосферний резерват) і Байкало-Ленський (Іркутська область, північно-західний берег, Байкальський хребет, витоки річки Лени, 660 тис. га, 1986 р.). Це також два національних парку - Прибайкальский (Іркутська область, все західне і південно-західне узбережжя озера, район Приморського хребта, з включенням острова Ольхон і витоків Ангари; 418 тис. га, 1986 р.) і Забайкальський (Бурятія, східний берег, Баргузинський хребет, півострів Святий Ніс, озеро Арангатуй, Баргузинський і Чівиркуйскій затоки, Ушканов острова, 267 тис. га, 1986 р.). У межі ділянки Всесвітньої спадщини потрапляє також 1 / 10 частину території Тункінской національного парку, в Бурятії. У «заповідне намисто» входить і цілий ряд заповідників і пам'яток природи, включаючи два федеральних заповідника - на озері Фроліха і Кабанська (останній - в дельті ріки Селенга, водно-болотне угіддя міжнародного значення, охороняється згідно Рамсарської конвенції). Природне оточення Байкалу примітно, по-перше, тим, що воно виконує найважливішу захисну (буферну) функцію по відношенню до акваторії. Зрозуміло, що від екологічного стану навколишніх Байкал ландшафтів багато в чому залежить доля самого озера.

По-друге, природне оточення Байкалу становить величезну цінність саме по собі: адже це великі ліси й болота, багатюща фауна і флора, екзотичні альпійські форми рельєфу (льодовикові озера і цирки, каньйони, гострі гребені). Узбережжя і передгір'я в основному покриті степами і лісостепами, низькогір'я і середньогір'я - сосновими, ялиновими, модриновими лісами, кедрачи ​​і піхтарнікамі, вище їх змінюють кедровий стланик, рододендрони, гірські тундри і Лису гору.

Флора прибережній зони озера Байкал представлена ​​більш ніж 800 видами вищих рослин, включаючи цілий ряд ендемічних і рідкісних форм (так, в Прибайкальский національному парку ростуть рідкісні рослини - черевичок великоквіткова, Луговик Турчанінова, фіалка надрізані).

Серед приблизно 50 видів ссавців, які мешкають в прибережній зоні на болотах, в степах і лісостепах, в передгірних і гірських лісах, а також посеред високогірних гольців і тундр, найбільш типовими є такі, як дикий північний олень, марал, лось, кабарга, кабан , бурий ведмідь, вовк, лисиця, соболь (у т.ч. знаменитий баргузинский підвид), горностай, колонок, білка, бурундук, бабак-тарбаган, видра та ондатра. Великі лежбища Байкальської нерпи розташовані на Ушканов островах, загальна чисельність цього звіра на Байкалі становить нині 60-70 тис.

А серед птахів (яких близько 250 видів) згадаємо, навпаки, найбільш рідкісних, занесених до Червоної книги Росії, як-то: сапсан, скопа, беркут, чорний лелека і орлан-білохвіст (останні два - також у Міжнародній Червоній книзі). Великі скупчення водоплавних птахів відмічаються в районі озера Арангатуй, а взимку - в незамерзаючих витоках Ангари.

12. Золоті гори Алтаю

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1998

У тому районі, де сходяться території чотирьох найбільших євразійських держав - Росії, Казахстану, Китаю і Монголії, розташовується Алтай, одна з найбільш значних гірських систем Центральної Азії і Південного Сибіру.

Рослинний покрив цього району дуже мозаїчний: одні території покриті густими хвойними лісами (модрина, ялина, сосна, кедр, ялиця), інші - гірськими степами, луками і тундрою, а найбільш високогірні області зайняті вічними снігами і льодовиками. Але на самому півдні є і напівпустелі, тобто виходить, що на відносно невеликій площі сусідять дуже контрастні ландшафти.

Алтайський об'єкт Світової спадщини складено п'ятьма ділянками, які об'єднані в три роздільних ареалу (за схемою 2 + 2 + 1), загальною площею 1,64 млн.га.

Алтайський заповідник (площа 881,2 тис. га, створений у 1932 р.)

Тут можна побачити найрізноманітніші ландшафти - від степів і тайги до гірської тундри і льодовиків, тут відзначено 1,5 тис. видів вищих рослин, з яких 250 є Алтаї-Саянський ендеміками, 120 видів визнані реліктами палеоген-неогенового і четвертинного часу, а 24 види занесені до Червоної книги Республіки Алтай.

На північно-західній околиці заповідника, в оточенні високих скель, на висоті 434 м, лежить живописне Телецьке озеро - найбільший водойму в регіоні (40 км3), який серед сибірських озер за запасами прісної води поступається лише Байкалу (його часто так і називають - « Алтайський Байкал »). Озеро заповнює вузьку (не більше 5 км) та довгасту (78 км) тектонічну западину, його площа - 22,4 тис. га, а глибина - до 325 м. На його східних (що входять у заповідник) берегах росте унікальна Прителецьку тайга, яку іменують навіть «сибірськими джунглями»: тут ялиця, кедр та осика, а нерідко ялина і береза ​​ростуть посеред буйної трав'яної рослинності, причому кедри можуть мати вік до 600 років. Відомо, що російські люди вперше вийшли до берегів озера в 1633 р., а оскільки в ті часи тут жило алтайське плем'я тілес, то козаки-першопрохідці прозвали водойму телеско.

Тут же, по межі заповідника, протікає така мальовнича і користується великою популярністю у туристів річка, як Чулишман.

Водоохоронна зона Телецького озера (93,7 тис. га), вона ж буферна зона заповідника, зберігає унікальну Прителецьку тайгу на західному березі озера.

Природний парк Білуха (262,8 тис. га, 1997 р.).

Здіймаючись на цілий кілометр над оточуючими хребтами, над усією місцевістю домінує двухглавая гора Білуха, покрита шапкою вічних снігів і льодів. Вона досягає позначки 4506 м і є найвищою точкою не тільки Алтаю, але і всього Сибіру. Місцеві народи вважали гору священною. Її висоту першим визначив Фрідріх Геблер (ще в 1835 р.), проте підкорення цієї складної вершини з неприступною північній стінкою стало можливим тільки у XX ст. Микола Реріх, що говорив про ці місця, що «тут самі сині, найдзвінкіші гори», неодноразово писав етюди «володарки Алтаю» - Білухи.

Катунський біосферний заповідник (151,6 тис. га, 1991 р.).

Тут можна побачити і ділянки гірської тайги, та альпійські луки, і гірські степи, і високогірні тундри, проте переважаючим є льодовиковий ландшафт, адже майже 50% площі цих високогір'я - це царство льоду, снігу, скель і кам'янистих розсипів, і лише 14% займає тайга. Тут, на Катунський хребті, відразу на захід від гори Білуха, зосереджені десятки гірських льодовиків, це найбільший центр сучасного зледеніння на Алтаї. Один з цих льодовиків - Катунський, що на південних схилах Білухи, - дає життя річці з такою ж назвою, і, таким чином, льодовикові Катунський води поповнюють зрештою велику Об. У своїх верхів'ях Катунь, обрамлена високими терасами, протікає в глубоковрезанном руслі, з безліччю порогів, що і привертає сюди масу спортсменів-водників і скелелазів. Тут можна помилуватися на мальовничий каскад гірських льодовикових озер з прозорою смарагдовою водою - Мультінскій, що знаходиться на висоті близько 2 км.

Зона спокою Укок, з режимом фауністичного заказника (252,9 тис. га, 1994 р.).

Це дике високогірне плато, що тягнеться на висотах 2000-3000 м, унікальне тим, що тут напівпустелі і сухі степи переходять прямо в гірські луки і тундри, тобто місцева природа «обходиться» без лісового поясу. Це самий цікавий ділянку об'єкту Всесвітньої спадщини з історико-культурної точки зору: тут виявлено наскельні малюнки, виконані первісними художниками, і древні поховання, обкладені покритими мохом камінням.

Особливої ​​згадки заслуговує унікальна фауна цього об'єкта спадщини: адже недарма він був зарахований до Списку ЮНЕСКО саме за критерієм iv (біорозмаїття та наявність рідкісних видів). Серед приблизно 70 видів ссавців - сніжний барс (ірбіс) і гірський баран аргалі, занесені до Міжнародної Червоної книги. Це і дикий кіт-манул - «мешканець» російської Червоної книги. Це також понад 300 видів пернатих, включаючи таких рідкісних птахів, як алтайський улар, чорний лелека, сапсан, беркут, бородач, орлани (білохвіст і долгохвоста), балобан, орел-могильник, скопа. Серед 20 видів риб - харіус, таймень, ленок, османів.

13. Західний Кавказ

природные критерии: 9, 10

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 1999

Природний масив, що отримав статус об'єкта Всесвітньої спадщини, дуже великий і компактний: це майже не зворушені людиною високогір'я, що служили колись для проведення великокнязівських полювань, площею приблизно 300 тис. га. Масив розташований в західній частині Великого Кавказу, приблизно в 50 км на північний схід від Сочі, а точніше - у верхів'ях річок Мала Лаба і Біла, приток Кубані.

Центральне положення займає один з найстаріших і найвідоміших у країні Кавказький заповідник, створений в 1924 р., а з 1979 р. має статус біосферного резервату (Краснодарський край, Адигея, Карачаєво-Черкесія), площею 282,5 тис. га.

В об'єкт спадщини включені і інші цінні високогірні ділянки, прилеглі до заповідника з півночі і північного заходу, а саме: природний (регіональний) парк Великої Тхач (3700 га, створений у 1997 р.) і три пам'ятники природи республіканського значення - Хребет Буйний ( 1480 га, 1996 р.), Верхів'я річок Пшеха і Пшехашха (5776 га, 1997 р.) і Верхів'я річки Ціце (1913 га, 1997 р.), а також частина буферної зони Кавказького заповідника, що проходить уздовж його північного і північно-західного краю (5,7 тис. га, ширина 1 км, виділена в 1981 р.).

На даній території зафіксовано понад 6 тис. видів рослин і тварин, що робить її унікальним центром біорізноманіття в масштабах не тільки Кавказу, а й Євразії. Ця місцевість знаменита як найбільший гірничо-лісовий резерват Європи: ліси займають тут не менше 60% всієї площі. У нижній частині схилів гір ростуть ліси з широколистяних порід (бук, дуб, клен, граб, каштан), а вище - з хвойних (ялиця, ялина). На своїй верхній межі (2000-2300 м) ліси обрамлені перехідними березовими і кленово-буковими криволіссям. Далі починається субальпійський пояс з барвистими високотравними луками та заростями кавказького рододендрона, ще вище - альпійський пояс, з переважанням низькотравних лугів, а вище 3 тис. м - снігу, льоди, кам'янисті розсипи.

Всього в місцевій флорі відзначено понад 3 тис. видів, з яких половина - це вищі судинні рослини, з яких кожен третій визнаний ендемічним, а кожен десятий - реліктом колишніх епох, в основному третинного часу. Наприклад, серед 165 видів деревно-чагарникових рослин кавказькими ендеміками є наступні: дуб грузинський, молочай довгорогий, бересклет гладкокорий, з іншого боку, такі рослини, як ялиця Нордманна, чубушник кавказький, лавровишня лікарська, тис ягідний, самшит колхидський і ряд інших - є реліктами. При цьому найбільш багатої (велика кількість видів) і оригінальною (підвищений відсоток ендеміків) визнана флора самої високогірної зони, де в цілому зафіксовано близько 900 видів судинних рослин, що істотно вище за аналогічний показник для багатьох інших євразійських високогір'я. 55 видів судинних рослин, з числа зустрічаються в цих краях, занесені до Червоної книги Росії.

Вражає і тваринний світ: всього відзначено близько 10 видів амфібій, 20 - рептилій, 30 - риб, 250 - птахів, включаючи гніздяться тут рідкісних хижаків - беркута, бороданя, скопу, білоголового сипа та ін Це також близько 90 видів ссавців, наприклад , бурий ведмідь, вовк, рись, лісовий кіт, куниця, кабан, сарна, козуля, благородний олень, західнокавказських тур і зубр. Серед хребетних тварин виявлено дуже багато ендемічних, а також рідкісних і зникаючих форм. Так, 25 видів хребетних тварин занесені до Червоної книги Росії, причому деякі з них (а точніше - 8) потрапили навіть до Міжнародної Червоної книги. Велико різноманітність комах та інших безхребетних організмів - близько 10 тисяч видів.

Особливе місце в екосистемі займає кавказький зубр - масивний дикий бик, колись званий горцями «Домбай». Точніше - мова йде про гірський підвиді європейського зубра, іншого ж підвид - рівнинний, мешкає в основному в Біловезькій Пущі (також об'єкт Світової спадщини). Раніше зубр був поширений в Європі і на Кавказі дуже широко, однак потім був повністю вибитий: на початку 1920-х рр.. були відстріляні останні вільно живуть особини. Тільки прийняття екстрених заходів, і перш за все установа Кавказького заповідника, дозволило відродити зниклого з природи звіра. Правда, чистота гірського підвиду нині вже втрачена: адже основу сучасного кавказького стада складають гібриди - біловезько-кавказькі зубри і зубробізона. Тим не менш, зовні ці могутні тварини майже не відрізняються від своїх далеких предків. За результатами обліків 2002 зубрів на заповідній території було приблизно 250 (що в кілька разів менше, ніж 15-20 років тому). Кавказький зубр фігурує не тільки в російській, а й у Міжнародній Червоній книзі.

У заповіднику і його околицях знаходиться більше десятка гір-«трехтисячніков», безліч химерних скель і глибоких ущелин, унікальних форм вивітрювання, водоспадів (висотою до 250 м), високогірних озер, це і різні карстові утворення у вапняках - печери, колодязі і порожнини з підземними ріками, озерами і водоспадами (у т.ч. 15-кілометрову підземелля під горою Фішт); це також десятки гірських льодовиків, троговими долини, цирки, карові озера, морени. Згадаємо і про найглибшу - до 1 км, при довжині 10 км, - Абадзехской ущелині у верхів'ях річки Ціце, а також про унікальні знахідки амонітів в долині річки Білої - скам'янілі древні раковини до 1 м в діаметрі.

По території прокладено кілька туристичних маршрутів, обладнані видові точки, створено музей природи, і приблизно 3-3,5 тис. туристів проходять по гірських стежках за сезон, причому середній час проходження таких маршрутів складає 4-5 днів. Найбільш відвідуваним місцем є район Червоної Поляни, розташований біля південних кордонів заповідника.

14. Історико-архітектурний комплекс Казанського Кремля

культурные критерии: 2, 3, 4;

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2000

Казань, один із стародавніх міст Росії, розташовується на берегах Волги, в її середній течії, приблизно в 700 км на схід від Москви.

Історичний центр Казані - кремль - пройшов у своєму історичному розвитку кілька етапів, які в сукупності охоплюють тисячолітній період. Спочатку виникла дерев'яна фортеця (на рубежі X і XI ст.), Потім кам'яна (XII ст.). З другої половини XIII ст. до середини XVI ст. кремль служив центром Казанського князівства у складі Золотої Орди, а потім Казанського ханства.

Восени 1552 р., після тривалої 40-денної облоги, Казань захоплюється військом Івана Грозного. Казанське ханство приєднується до Русі, і починається новий етап розвитку стародавнього міста. За велінням російського царя Казанський Кремль реконструюється, відновлюються в камені зруйновані в ході штурму кріпосні стіни, споруджуються нові будівлі (наприклад, головна в'їзна вежа - Спаська). Перебудова здійснюється в староруської архітектурному стилі, для чого до роботи залучаються псковські зодчі Постник Яковлєв та Іван Ширяй. Разом з тим, зберігається склалася до захоплення фортифікаційна система татарської фортеці, зберігається і місце розташування палацу правителя і культових будівель, а також головних проїзних воріт з розбіжними з них дорогами-вулицями. На місці мечетей фортеці шикуються церкви, споруджується монастирський комплекс. Місто перетворюється на оплот православ'я на волзької землі, стає важливим центром паломництва.

Територія кремля має конфігурацію неправильного багатокутника, витягнутого з півночі на південь під впливом рельєфу місцевості. Цей багатокутник чітко окреслено фортифікаційними спорудами кремля - ​​його кріпосними стінами висотою 8-12 м і вежами, яких спочатку було 13. Сучасні стіни і башти були побудовані в період XVI-XVIII ст., Однак у їх підставі археологами виявлена ​​набагато більш стародавня кладка, яка відноситься до періоду X-XVI ст. Загальна протяжність стін становить 1800 м.

З веж Казанського Кремля найбільш відомі дві. По-перше, це парадна в'їзна Спаська башта з надбрамною церквою, виконана в класичному білокамінному стилі. По-друге, - це що стоїть осібно дозорна башта Сююмбекі, Семиярусна, висотою 58 м, складена з червоної цегли. Імовірно, вона була споруджена на рубежі XVII-XVIII ст., І названа на честь останньої цариці Казанського ханства. Проте про походження, призначення та архітектурному стилі башти Сююмбекі, зовнішній вигляд якої різко контрастує з іншими спорудами кремля, вчені до цих пір не прийшли до єдиної думки. І дійсно, в її зовнішності виявляються риси, властиві не тільки російської і татарської культури, а й італійської, тому існує навіть версія, що в її будівництві брали участь італійські архітектори (причому вік вежі з цієї версії ще більше збільшується - її датують вже кінцем XV в.).

Серед мурів розташовуються як церковні, так і цивільні споруди. Основна церковна споруда Казанського Кремля - ​​Благовіщенський собор, він є найдавнішою з усіх збережених до нашого часу кам'яних будівель Казані. Собор був споруджений з білого каменю в середині ХVI ст., Але після неодноразово перебудовувався, пережив декілька пожеж і подальших реставрацій і реконструкцій. У його комплекс входять також Архієрейський будинок і Консисторія. До православному церковному спадщини Казанського Кремля відноситься і комплекс Спасо-Преображенського монастиря поруч зі Спаської вежею.

Головне громадянське спорудження Казанського Кремля - ​​належить вже до середини XIX ст. Губернаторський палац (архітектор К. А. Тон). До 1917 р. він служив резиденцією казанського губернатора, а нині є резиденцією Президента Татарстану. Цей палац був побудований на місці колишньої резиденції казанських ханів, яка включала ханський палац, оточений численними павільйонами, галереями та господарськими будівлями. Від неї до наших днів дійшли тільки залишки ханської мечеті, два старі білокам'яних мавзолею і деякі інші споруди.

Таким чином, Казанський Кремль являє собою видатний приклад синтезу різних художніх стилів, демонструє взаємопроникнення різних культур (булгарської, золотоординської, татарської, російської, можливо - італійською), і відображає своєрідність різних - змінювали одна одну - історичних епох.

На початку 2000-х рр.. Казанський Кремль став місцем значних реставраційних робіт у ході підготовки до відзначення в серпні 2005 р. тисячоліття міста. У рамках здійснення затвердженої Урядом РФ в 2001 р. федеральної цільової програми «Збереження і розвиток історичного центру Казані» в кремлі були здійснені роботи з реставрації семи цінних об'єктів, включаючи: Благовіщенський собор, Спасо-Преображенський монастир, Губернаторський палац, Гарматний двір і т. д. Побудована величезна нова соборна мечеть Кул-Шаріф, що стала символічною спадкоємицею однойменної головної мечеті ханської Казані, зруйнованої після взяття міста військами Івана Грозного.

З 1994 р. функціонує державний історико-архітектурний і художній музей-заповідник «Казанський Кремль».

Куршская коса

Культурні критерії: v

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2000

У південно-східній частині Балтійського моря на цілих 98 км простягається вузький (400-3800 м) піщаний півострів - Куршська коса. Південна її половина знаходиться на території Росії (Калінінградська область), де в 1987 р. створено національний парк Куршская коса (6,6 тис.га). Північна половина належить Литві, і тут з 1991 р. функціонує національний парк Курши-Нерія (26,5 тис.га.).

Куршская коса представляє дуже велику цінність як природний пам'ятник. Це одне з найбільш великих еолових утворень у світі, піщані дюни досягають тут висоти майже 70 м і тягнуться буквально на десятки кілометрів. Далі, коса, розташована на Біломорсько-Балтійському шляху прольоту мігруючих птахів, відома і серед орнітологів - щорічно навесні та восени над цими місцями пролітає від 10 до 20 млн. птахів, значна частина яких зупиняється тут на відпочинок і годівлю. Багато хто з цих пернатих представляють рідкісні та зникаючі види, які фігурують у Червоних книгах Росії, Литви та світу.

Однак до Списку ЮНЕСКО Куршская коса увійшла не з природного, і не з культурно-природної номінації (хоча такі рекомендації висловлювалися), а по номінації культурної спадщини, а точніше - як унікальний культурний ландшафт.

Заселення людиною цього півострова почалося ще у доісторичні часи, коли коса була майже повністю вкрита лісом. У середні століття цю місцевість населяло плем'я куршіай (куршяй), котрого вже тоді довелося вести боротьбу з такими силами природи, як хвилі і вітер, руйнували дюни і береги. І люди стали зміцнювати ці піщані освіти, прагнучи захистити їх від остаточного розмиву і розвівання.

Однак до XVII-XVIII ст. лісу на косі були значною мірою зведені (залишилося всього 10%), що призвело до розвитку інтенсивної вітрової ерозії. Рухомі піски стали засипати селища, дороги і вцілілі масиви лісів. Склалася справді катастрофічна ситуація, і багато вчених Європи почали розробляти плани з порятунку унікального ландшафту. У середині XIX ст. тут починаються інтенсивні роботи з лісовідновлення. У результаті багаторічної копіткої роботи було висаджено і вирощено безліч дерев, і дюни вдалося помітно стабілізувати. Сюди завозилися як місцеві види, так і види з Північної Америки, Далекого Сходу, Центральної та Південної Європи. До числа завезених з інших регіонів світу видів відносяться різні сосни (гірська сосна, сосни Банкса, Муррея, чорна та ін), а також ялина біла, модрина європейська, клен американський, тополя канадська, липа крупнолистная і т. д. Всього було інтродуковано близько сотні різних видів дерев і чагарників.

У наші дні на Куршській косі лісу (як корінні, так і штучного походження) покривають приблизно 2 / 3 всієї території, з них, свою чергу, також 2 / 3 припадає на сосняки, які складені в основному двома видами - сосною звичайною і сосною гірської .

Вироблені лісопосадки зробили тутешній ландшафт не лише стійкіше до зовнішніх впливів, і більш придатним для проживання людини, але і набагато більш естетичним, і нині коса вважається одним з найкрасивіших природних куточків у всій Прибалтиці, це дуже популярне курортне місце (у російській частині розташовані такі рекреаційні селища, як Лісовий, Рибачий, Морське, у литовській - це Ніда, Прейла, Йодкранте). Пейзаж Курської коси багатоликий - це гармонійне поєднання зелені лісів, білизни піщаних пляжів і синіх безмежних просторів Балтійського моря.

За сучасним культурним ландшафтом здійснюється ретельний догляд. Так, з метою поліпшення естетичного, санітарного стану, видового складу проводяться ландшафтні та санітарні рубки. Щовесни тут виробляються посадочні роботи. Висаджують одно-або дворічні саджанці, вирощені з насіння місцевих дерев, а також узяті зі спеціальних розсадників. З боку затоки висаджується очерет, що захищає берег від льодоходу і хвильової ерозії. Закріплення відкритих пісків на схилах дюн здійснюється в ряді місць за допомогою спеціальних «клітей» («фашини»), які робляться з хмизу. А для пересування людей по пісках споруджуються спеціальні дерев'яні настили.

Основним заняттям місцевого населення в минулому було рибальство. Про це свідчить реліктовий історичний ландшафт: під шаром піску виявлені рибальські поселення, поховані дюнами ще в XVIII-XIX ст. До об'єктів культурної спадщини відносяться і унікальні захисні інженерні споруди, які становлять велику цінність з точки зору історії та науки, а також пам'ятники археології і культової архітектури.

16. Ансамбль Ферапонтова монастиря

культурные критерии: 1, 4;

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2000

Ферапонтов монастир розташовується на півночі європейської частини Росії, у Вологодській області, більш ніж в 400 км на північ від Москви.

У самому кінці XIV ст. чернець московського Симонова монастиря Ферапонт у пошуках місця усамітнення побував у районі великого Білого озера. Потім він повернувся туди разом з настоятелем свого монастиря преподобним Кирилом, учнем Сергія Радонезького. Вони оселилися на березі невеликого Сіверського озера, де потім Кирило заснував монастир, названий Кирило-Білозерським. Але Ферапонт пробув з Кирилом недовго, і в 1398 р. неподалік звідси, на березі Бородавского озера, заснував свій - Ферапонтов монастир. А в 1409 р. тут було зведено перше дерев'яне будову - церква. Після смерті Ферапонта ігуменом цього монастиря став його учень Мартініан, при якому монастир розрісся, ставши до того ж великим центром освіти: тут була велика бібліотека, переписувалися книги, бували відомі церковні ієрархи.

Архітектурний ансамбль Ферапонтова монастиря, в порівнянні з багатьма іншими оселями на півночі Росії, відрізняється компактністю і вельми невеликими розмірами, а склався він переважно в період XV - XVII ст. У цей комплекс входить 6 основних кам'яних будівель, обнесених невисокою стіною: собор Різдва Богородиці (1490 р.), церква Благовіщення з трапезною палатою (1530-34 рр..), Казенна палата (середина XVI ст.), Церква Св. Мартиніана (1640 -41 рр..), «Святі ворота» з двома надвратними церквами (1649-50 рр..) та дзвіниця (1680-і рр..).

Найстаріше спорудження цього ансамблю - собор Різдва Богородиці - традиційний для російської Півночі одноглавий храм з куполом і критою галереєю. Воно ж і знамените, оскільки приблизно в 1502 р. мав до цього часу вже великий досвід і заслужив широку популярність живописець Діонісій (народжений бл. 1440, помер після 1503 р.), разом з трьома синами, створив тут свої знамениті фрески, які вкрили весь внутрішній простір храму від підлоги до стелі. Загальна площа розписів - 600 кв. м.

Мистецтвознавці відзначають, що «у фресках Діонісія панують грація і міра, злагоду і благородство, гармонія і світло». І дійсно, вражає легкість, «легкість» всіх зображених фігур, виконаних до того ж з вишуканим поєднанням ніжних фарб - рожевих, білих, зелених, фіолетових, пурпурних, охристих, при явному пануванні синього кольору.

Велика частина фресок присвячена Богородиці, наприклад, зовнішню частину західної стіни прикрашає прекрасне зображення, присвячене святу Різдва Богородиці. Саме священне місце храму - вівтар - також прикрашене зображенням Богородиці: тут вона постає в царствено-божественному вигляді, з немовлям Христом на руках, і в оточенні колінопреклонними ангелів. Багато розписів присвячено євангельським сюжетів - повчальним філософським розповідями про народження і життя Христа, і про вчинені ним дива. Це, наприклад, фрески: «Подорож волхвів», «Поклоніння волхвів», «Зцілення кровоточивої», «Зцілення двох сліпих», «Притча про десятьох дів» і т.д. Тут можна побачити і складну композицію під назвою «Страшний суд», що зображає грішників, Пекло, Сатану і т.д.

Примітно, що настінний живопис собору Різдва Богородиці, якій виповнилося вже 500 років, - це єдине (з дійшли до наших днів) масштабне і цілісний твір Діонісія, найбільшого представника московської середньовічної школи живопису. Важливо відзначити, що фрески ці ніколи не піддавалися серйозної реставрації, їх також пощадив час. Так що збереглися вони майже в первозданному вигляді, в чому і полягає їх особлива - загальноросійська і також глобальна цінність.

Сам же монастир являє собою прекрасно збережений зразок православного монастирського комплексу XV-XVII ст., Тобто періоду, що мав величезне значення для формування російської держави та розвитку його культури.

Віддалений від центральних районів країни Ферапонтов монастир нерідко ставав місцем заслання опальних церковних діячів. В кінці XV ст. тут був на засланні київський митрополит Спиридон, а в 1666-1676 рр.. тут нудився патріарх Никон, ініціатор церковної реформи, що викликала розкол в житті російської православної церкви.

Надалі монастир почав занепадати, і в кінці XVIII ст. був закритий. На початку XX ст. він відродився, і став жіночим монастирем, але 1923 р. був закритий знову. Нині в Ферапонтовом монастирі діє Музей фресок Діонісія, який є філією Кирило-Білозерського історико-архітектурного та художнього музею-заповідника; сюди, в селище Ферапонтово, щорічно приїжджають тисячі туристів, але тут також проводиться богослужіння.

Центральний Сіхоте-Алінь

Культурні критерії: x

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2001

Цей цінний гірничо-лісовий район знаходиться на півдні російського Далекого Сходу, в Приморському краї, і має вихід до берегів Японського моря (між пунктами Пластун і Терней). В об'єкт спадщини входить, по-перше, Сіхоте-Аліньского біосферний заповідник (401, 4 тис. га, створений у 1935 р.) і, по-друге, невеликий зоологічний заказник Гораловий (4,7 тис. га), який розташовується на узбережжі моря трохи на північний схід від заповідника.

Територія об'єкта спадщини, що розташовується на східному межі помірного поясу Євразії, охоплює як східні (крутіші), так і західні (більш пологі) схили гірської системи Сіхоте-Алінь, приблизно в центральній її частині. У цьому місці гори постають у вигляді складного лабіринту одноманітних, з численними відрогами, середньовисотних хребтів, практично повністю вкритих лісами. Тут можна побачити вузькі (іноді каньонообразниє) міжгірські долини і распадкам, за якими протікають невеликі, але швидкі порожисті річки; здіймаються вгору останцеві гори (магматичні інтрузії); Куруме - кам'яні розсипи; приморські скельні обриви (з характерними зубцями-кекури), часом прямовисно йдуть в сині води Японського моря. Максимальна відмітка - 1598 м, на вершині гори Глухоманкі.

Завдяки вологому мусонного клімату, тут сформувалися густі хвойно-широколистяні ліси, де переважають такі види, як кедр корейський, ялина Аянська, ялиця білокора, дуб монгольська, ільм японський, клен мелколістний, тополя Максимовича, береза ​​(даурська, жовта, мурована). Даний тип лісу визнаний одним із самих багатих і оригінальних за видовим складом у всій Північній півкулі, причому найбільші непорушені його масиви збереглися саме на Далекому Сході Росії. Вражає флористичне багатство цього лісу: вищих судинних рослин відмічено більше 1000 видів.

Характерна риса змішаних лісів Сіхоте-Аліна, які покривають практично 99% площі заповідника, - їх багатоярусність і мозаїчність. Деревні породи зустрічаються в самих різних поєднаннях: це і чисті кедрачи, і кедрово-дубові або кедрово-смерекові ліси, або кедрачи ​​з участю дуба, липи і жовтої берези. По заплавах зустрічаються ільм і тополя, виділяється приморський пояс дубових лісів, що перемежовуються вологими луками. Високо в горах росте ялицево-ялинова тайга, ще вище - заросли кам'яної берези і кедрового стланика, які, у свою чергу, змінюються гірською тундрою. А своєю непрохідністю ліс зобов'язаний ліанам - винограду, актинідії та лимонник, а також високим папоротям і густому шірокотравью.

Найдивовижніше властивість місцевої флори і фауни - їх «синтетичний» характер: змішання субтропічних (властивих Південно-Східної Азії) і тайгових (сибірських) видів, що відбувається завдяки розташуванню регіону на давньому шляху розселення видів, що проходить з півночі на південь вздовж усього тихоокеанського узбережжя . Серед рослин до першої категорії належать, наприклад, бархат амурський, горіх маньчжурський, аралія і елеутерокок, а до другої - такі представники Охотської флори, як ялиця білокора і ялина Аянська. Серед тварин також можна навести приклади типових «південців» (тигр, гімалайський ведмідь, куниця-харза, індійська зозуля) і «сіверян» (бурий ведмідь, рись, росомаха, соболь, лось, ізюбр, кабарга, бурундук, горностай).

У цих краях відзначений цілий ряд рідкісних і зникаючих видів, а також безліч ендеміків і реліктів. Серед рослин відзначимо тис. гострий, рододедрони сіхотінскій і Форі, які занесені до Червоної книги Росії. У неї занесені і багато місцевих звірі та птиці: тигр, горал, японський і чорний журавлі, рибний пугач, орлан-білохвіст, білогрудий, або гімалайський, ведмідь, чорний лелека, лускатий крохаль, тетерев-дикуша, качка-мандаринка і ряд інших. Згадаємо і про мешканців прибережної зони - це самі різні морські птахи, тюлень-ларга та ін Загальна ж статистика по тваринному світу така: ссавців - більше 60 видів, птахів - більше 370, рептилій і амфібій - по десятку видів, риб - більше 20 .

Серед рідкісних тварин на перше місце за значимістю виходить амурський, або уссурійський, тигр - один з 5 збережених до теперішнього часу підвидів цього красивого, граціозно і могутнього хижака. Амурський підвид - найпівнічніший, самий великий і самий «хутряної». Його сучасний ареал дуже малий - південь Далекого Сходу Росії, плюс прилеглі райони Китаю і Північної Кореї. Всього тут залишилося близько 450 звірів, причому майже всі вони «проживають» на російській території, в Примор'ї, а на Сіхоте-Аліньского заповідник припадає приблизно 35-40 тигрів, що вважається найбільшою популяцією цього хижака. У Міжнародній Червоній книзі амурський тигр фігурує як звір, що знаходиться «в критичному стані».

Інша рідкісна тварина - це амурський горал, улюбленим місцем мешкання якого є недоступні скелясті береги Японського моря. Хоча він зустрічається і на території заповідника, для його охорони призначений і спеціальний заказник. Загальна кількість горала в цих місцях - 170 голів (за даними обліків на 1 січня 2003 р.). У Міжнародну Червону книгу це копитне тварина внесено з категорії «уразливий вигляд».

Убсунурська улоговина

Культурні критерії: ix, x

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини:

Убсунур (Убсу-Нур, Увс-Нуур) - це досить велике (70 х 80 км) мілководне (до 15 м) солоне озеро, розташоване на кордоні Туви і Монголії, у західній частині великої (із заходу на схід - до 600 км, з півдня на північ - 160 км) і замкнутої (тобто безстічної) міжгірської улоговини. Північна частина цієї улоговини припадає на територію Росії (Тува), а південна - на територію Монголії.

Транскордонний об'єкт спадщини складається з 12 розрізнених ділянок загальною площею 1069 тис. га. З них у Росії - сім ділянок, загальною площею 258,6 тис. га, інші п'ять знаходяться в Монголії (це чотири кластери природного резервату Увс-Нуур і заказник Тес-Хем, у сумі 810, 2 тис. га).

Російські ділянки - це сім (з дев'яти) кластерів біосферного заповідника Убсунурська улоговина, створеного в 1993 р. Дані ділянки розташовуються в різних частинах водозбірного басейну озера Убсунур, тому вони виявляються дуже відмінними один від одного за своїми природними умовами. Однак у цілому вони представляють всі основні типи ландшафтів, характерні для Центральної Азії.

Так, ділянку Монгун-Тайга розташований в самому високому місці Убсунурской улоговини (і всієї Туви): він включає однойменний високогірний масив (3970 м) з вічними снігами і невеликими льодовиками, кам'янистими розсипами, ділянками холодних гірських тундр; тут переважає сильно розчленований альпійський рельєф. На ділянці Улар (долина річки Улар) також представлені високогірні комплекси, проте умови тут вже не настільки суворі: це Лису гору, гірські тундри та альпійські луки, а також гірська тайга (паркові модринові ліси, кедрачи, ялинники). Ділянка Арисканниг - це високогірні і гірничо-тайгові комплекси (модрина з домішкою кедра, сосни, берези і тополі), розташовані в басейні однойменної річки, на південному схилі хребта Танну-Ола.

Ділянка Оруку-Шинаа - це водно-болотні угіддя, зарості очерету, дрібнолісся, а ділянка Убсунур - це північно-східний край акваторії озера, що заходить на російську територію, разом з заболочених узбережжям.

Ділянка Ямаалиг - це протягується на 10 км скелястий останець, розташований в оточенні Подгорної рівнини, зайнятої сухим степом.

Нарешті, на ділянці Цугеер-Елс можна побачити справжню пустелю, з практично не закріпленими рослинністю піщаними масивами, а також ковилового і пустельні степ зі скелястими останцово горами, що додають місцевості особливу мальовничість. Серед мізерної рослинності - карагана карликова, полин холодна, перстач бесстебельное, верболіз, колосняк житнього і т.д. Тут же, в оточенні сухих степів, лежить озеро Торі-Холь з чистою прісною водою. Таким чином, Убсунур представляє собою рідкісний випадок, коли на відносно невеликій за розмірами території зустрічаються настільки контрастні ландшафти, як, з одного боку, сувора тайга і льодовикові високогір'я, і ​​справжня піщана пустеля - з іншого. Причому пустелі Убсунура можна визначити як самі північні у всій Євразії, а гірські тундри - як самі південні.

Загальне число видів вищих рослин, які ростуть на російській частині об'єкта спадщини, - більше 1 тис., з них сім видів занесені до Червоної книги Росії, приміром, астрагал тувинська, остролодочнік монгольська, ревінь алтайський, ковила пірчаста.

У фауністичним списку заповідника Убсунурська улоговина - понад 80 видів ссавців і приблизно 350 видів птахів. При цьому в Червону книгу Росії занесені вісім видів ссавців (червоний вовк, сніговий барс, алтайський гірський баран, дзерен, лісової північний олень, тарбаган, перев'язка, манул) і 34 види птахів (чорний журавель, кучерявий пелікан, колпіца, гірський гусак, Сухонос , малий лебідь, скопа, беркут, орлан-білохвіст, кречет, сапсан та ін.) При цьому чотири види ссавців (червоний вовк, сніговий барс, алтайський гірський баран, дзерен) і 12 видів птахів (наприклад, орлан-білохвіст і чорний журавель), визнані рідкісними в глобальному масштабі, фігурують також у Міжнародній Червоній книзі.

Озеро Убсунур разом з прилеглими заболоченими луками і солончаками служить місцем концентрації великої кількості перелітних і водоплавних птахів. У певні сезону року тут можна побачити масу гусей і качок, а також лебедів, куликів, чапель, бакланів, чайок і крячків, лисуху і чомги і т. д.

Напівпустельні і степові ландшафти, які є переважаючими в низинних частинах безстічної улоговини, населені різними тваринами, серед яких найбільш широко представлені пернаті (в т.ч. монгольська жайворонок, дрохва-красуня і журавель-беладона) і гризуни (тушканчики, ховрахи, піщанки і т.д.).

У гірничо-тундрово-лісовому обрамленні Убсунурской улоговини, крім згаданих вище вкрай рідкісних ірбіса і аргалі, зустрічаються: сибірський козерог, лось, північний олень, марал, козуля, кабарга, сірий і червоний вовк, бурий ведмідь, рись, дикий кіт манул, росомаха , куниця, соболь, перев'язка, тарбаган. Це також найрізноманітніші птахи - тундряная куріпка, алтайський улар, глухар, рябчик, тетерев, кедровка, білоголовий сип, бородань, балобан, беркут, сапсан та ін

У улоговині знайдені пам'ятки культурної спадщини: давні поховання, наскельні малюнки, кам'яні статуї. Найбільшу цінність з цієї точки зору являє ділянку Ямаалиг (на захід від міста Ерзін), де концентруються древні кургани скіфських, гунно-сарматських і тюркських племен (всього близько 300 курганів), а також виявлені доісторичні наскальні малюнки епохи бронзи, нанесені по каменю червоною фарбою і відображають різних тварин (коні, бики, дикі гірські барани).

19. Цитадель, Старе місто і кріпосні споруди Дербента

Культурні критерії: iii, iv

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2003

На західному узбережжі Каспійського моря, там, де Кавказькі відроги досить близько підступають до морської акваторії, на приморських рівнинах та пагорбах розкинувся древній Дербент. У наші дні він є другим за величиною містом Республіки Дагестан, після столиці - Махачкали, що лежить в 125 км на північ.

Дербент - це один з найдавніших міст не тільки Кавказу, але і всієї Росії. Його історія, як вважають археологи, нараховує п'ять тисячоліть, - саме тоді, ще в бронзовий вік, на цьому місці виникло невелике поселення, потім здобула і міські укріплення.

Проте документально підтверджене становлення Дербента як досить великого міста пов'язують з перським царем династії Сасанідів - Єздигерда II (правив у 435-57 рр.. Н.е.), який спорудив його на північному кордоні своїх володінь, на високе і стратегічно важливому місці - між горами і морем (що і відображено в самій назві: іранське «Дербенд» означає «гірський прохід», або «гірська застава»).

Приблизно через століття, тобто в VI ст., в епоху правління іншого царя тієї ж династії (Хосров I Анушірван - правил у 531-579 рр.)., на руїнах колишніх фортифікацій споруджується укріплений Верхній (Старий) місто, центром якого є неприступна фортеця Нарин-Кала. Споруджуються і дві кам'яні кріпосні стіни (вони забезпечені потужними вежами і величними в'їзними воротами), які відходили від цитаделі і йшли паралельно один одному в бік моря. Ці стіни, нині збереглися лише частково, колись доходили до самого берега, і навіть заходили на мілководді, огороджуючи таким чином не тільки саме місто, який виявлявся як би в захищеному від ворога «простінку», але і гавань. Крім двох головних стін, раніше існувала ще одна кріпосна стіна - Даг-Бари (Гірська стіна), завтовшки 3 м і висотою до 10 м, яка відходила від південно-західного кута цитаделі і йшла в сторону Кавказьких гір на цілих 40 км! (Нині Гірська стіна практично повністю зруйнована, залишилися лише окремі фрагменти).

Згодом, завдяки вигідному географічному положенню, Дербент перетворюється в один з найбільших і розвинених середньовічних міст Сходу. Щоправда, його історія сповнена драматизму: він опиняється в епіцентрі бурхливих подій, відчуває багато штурмів і руйнувань, переживає періоди розквіту і занепаду. У 630-х рр.. Дербент захоплюють хазари, з 652 р. - він у складі Арабського халіфату, в X ст. стає центром незалежної емірату. Далі, в 1071 місто захоплюють турки-сельджуки, в XIII в. він завойовується монголами, в період з XVI до початку XVIII ст. Дербент - у складі Ірану. З 1743 - це центр Дербентського ханства, а в 1813 Дербент приєднується до Росії.

Цитадель Нарин-калу, яка непогано збереглася до нашого часу, обмежується товстими (2-4 м) і високими (10-12 м) кріпосними стінами, складеними з двох рядів добре оброблених кам'яних блоків із заповненням з уламків і вапняного розчину. На її території можна бачити руїни палацу Дербентського хана (2-а половина XVIII ст.), Це також особливу підземна конструкція - "кам'яний мішок" (льох або в'язниця для ханських в'язнів), лазні, гауптвахта. Збереглися і руїни палацових споруд більш ранніх періодів (починаючи з античного часу).

У районі, що прилягає до цитаделі, - типовий мусульманський середньовічне місто з мережею вузьких кривих вулиць, на які виходять глухі фасади 1-2-х поверхових будинків, з мечетями, фонтанами, лазнями. У цій частині міста знаходяться: комплекс Джума-мечеті, що складається з власне мечеті (VIII ст.), Медресе (XV-XIX ст.) Та 3 арочних воріт (XVII-XIX ст.), А також Кирхляр-мечеть (XVII ст. ), Мінарет-мечеть (XVIII ст., частково перебудована в XIX ст.) з єдиним у Дербенті напівзруйнованим мінаретом (XIV ст.), Чертебе-мечеть (XVII-XIX ст.), колишній ханський мавзолей (кінець XVIII ст.). Тут можна побачити і спеціальні резервуари для зберігання води - підземні цистерни (XVII-XIX ст.), Що для Дербента, як і будь-якого іншого міста-фортеці тих часів, мало чи не першорядне значення. Вода постачалася сюди з гірських джерел - по численних виявленим при розкопках кам'яним і керамічним водоводами.

З 1926 у Верхньому місті діє краєзнавчий музей, а в 1989 р. організовується державний історико-архітектурний і художній музей-заповідник "Стародавній Дербент".

20. Ансамбль Новодівичого монастиря (Москва)

Культурні критерії: i, iv, vi

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2004

Новодівочий монастир був заснований в 1524 р. князем Василем III в честь найбільшої православної святині - Смоленської ікони Божої Матері, і на відзначення звільнення Смоленська від поляків і повернення його до складу російських земель. Протягом кількох століть монастир був найтіснішим чином пов'язаний з основними подіями і персонажами політичної, релігійної та культурному житті держави російської: Іваном Грозним, Борисом Годуновим (який в 1598 р. був призваний в монастирі на царство), царем Олексієм Михайловичем. В кінці XVII ст. монастир був залучений у гостру політичну боротьбу за владу між Петром I і його сестрою Софією. У результаті Софія була насильно відправлена ​​в монастир і пострижена в черниці, де і померла в 1704 р. У Вітчизняну війну 1812 р., коли французи зайняли Москву, монастир був використаний для розміщення складів, і навіть існувала загроза вибуху всіх його будівель.

У XVI-XVII ст. монастир був однією з найбільш шанованих на Русі жіночих обителей, місцем постригу в черниці представниць царської династії, а також найбагатших боярських і дворянських родів того часу, причому ці жінки отримували потім право бути похованими на території монастиря. Некрополь, що виник тут у XVI ст., В подальшому істотно розширився, і тут почали ховати також видатних державних діячів, героїв воєн, вчених, письменників і т.д. Тут знаходяться сімейні усипальниці Волконських і Прохорових, могили історика С.М. Соловйова, героя війни 1812 р. Д.В. Давидова, письменника І. І. Лажечникова та ін На початку ХХ ст. за південною стіною монастиря виникло нове кладовище, що стало згодом місцем упокоєння для багатьох представників самої елітної частини російського суспільства. Некрополь Новодівичого монастиря - один з найдревніших і значних історичних некрополів Росії.

Архітектурний ансамбль Новодівичого монастиря, який почав складатися в першій половині XVI ст., Був в основному завершений до кінця XVII ст. До наших днів він дійшов практично в незмінному вигляді. Ансамбль відрізняє цілісність і справжність: він не піддавався перебудовам і реконструктивних втручань, тут відсутні відтворені об'єкти, ведуться тільки реставраційні та консерваційні роботи. Крім того, ансамбль має виняткову містобудівної значимістю: він був і понині є важливою містобудівної домінантою всього південно-західного району Москви.

Центр всієї композиції - п'ятиглавий Смоленський собор, найперша кам'яна споруда в монастирі (1524-1525 рр..), Складена з цегли з деталями з білого каменю. В інтер'єрі храму збереглася унікальна настінний розпис, виконана московськими майстрами наприкінці XVI ст.; Основна тема фресок - текст Акафіста, що оспівує Пресвяту Богородицю. Стиль розпису тяжіє до класичного давньоруському стилем - з його суворою канонічністю образів, ієрархічністю фігур і лаконізмом композицій, разом з тим, цей стиль виявився цілком декоративним. Повністю зберігся древній іконостас (1683-1686 рр..) - П'ятиярусний, дерев'яний, з позолоченим різьбленням, яскравий зразок споруд подібного типу.

За винятком головного собору, всі основні споруди монастирського ансамблю витримані в єдиному стилі, який отримав назву «московське бароко». Цей стиль відрізняє велика кількість декоративних деталей з білого каменю на фасадах цегляних будинків, а також симетричність і граціозність споруд в цілому. Примітно, що Новодівочий монастир є єдиним прикладом ансамблевого втілення цього чудового архітектурного напрямку.

П'ятиярусна монастирська дзвіниця, споруджена в 1683-1690 рр.., Складена з цегли, має різноманітні білокам'яні деталі, і виділяється вкрай мальовничим виглядом. Ярусу, перекриті склепіннями, з'єднані між собою внутрішньостінних сходами, при цьому перший ярус всередині розділений на два поверхи, а п'ятий - на три поверхи, пов'язаних між собою дерев'яними сходами. Збереглися дзвони XVII ст. Завдяки своїй значній висоті (73 м), точно знайденому місцю розташування, красу і пропорційності, дзвіниця завжди відігравала роль головної висотної домінанти цього району Москви.

Інші важливі елементи єдиного монастирського історико-архітектурного ансамблю - Успенська церква з трапезною палатою, Амвросіївська церква, Казначейські, Погребова, Співочі, Маріїнські, Лопухінскіе палати, палати Ірини Годунової і палати Євдокії Милославської; це також лікарня, стрілецькі караульно, училищі. В інтер'єрах цих монастирських будівель можна побачити цегляні печі, облицьовані поліхромними кахлями, склепінчасті стелі і колони, орнаменти і арочні ніші, профільовані карнизи і фільончасті двері і т.д.

Знаходиться на південно-західній околиці історичного центру Москви, у стратегічно важливою точки (брід через Москва-ріку), Новодівочий монастир був одночасно і фортецею: він входив в систему оборонного монастирського «кільця», сформованої навколо міста. Фортечні стіни з 12 вежами (з яких чотири кутових - Микільська, Напрудная, Сетуньская і Чеботарная - є круглими, решта - квадратними) були споруджені в 1680-і рр.. У плані монастирська огорожа нагадує за формою прямокутник (площею 5,3 га), одна з сторін якого звернена до ставка. Стіни і башти оснащені бійницями і внутрішніми галереями, в центрі південної і північної сторін - трипрольотні в'їзні ворота з надвратними храмами. Як і весь монастирський ансамбль, стіни та башти виконані в стилі «московського бароко» і складені з цегли з мальовничою білокам'яної обробкою, при цьому вежі прикрашені легко впізнаваними ажурними «коронами».

Монастир припинив своє існування в 1922 р., коли тут був створений музей. У 1934 р. цей музей був переданий у відання Державного Історичного музею в якості окремого філії. Нині тут функціонує цілий ряд експозицій, проводяться тематичні екскурсії. Сучасні охоронні статуси монастирського ансамблю: особливо цінний об'єкт культурної спадщини народів Російської Федерації (з 1991 р.) і пам'ятник архітектури федерального значення (з 1995 р.). У музеях зібрані цінні колекції давньоруського живопису та ікон, книг (у т. ч. рукописних), тканин, церковного начиння та інших предметів декоративно-прикладного мистецтва.

У серпні 2004 р. було урочисто відзначено 480-річчя монастиря, а також 10-річчя відновлення в ньому чернечого життя.

Природний комплекс заповідника Острів Врангеля

Культурні критерії: ix, x

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2004

Район острова Врангеля є самим північним серед всіх об'єктів Всесвітньої природної спадщини - він знаходиться приблизно в 500 км на північ від Північного полярного кола, на 71-му градусі північної широти.

В об'єкт входить: острів Врангеля (7,6 тис. кв. Км) і острів Геральд (11 кв. Км), розташований в 70 км на схід. Це також прилеглі акваторії Східно-Сибірського й Чукотського морів - в радіусі 12 морських миль від кожного острова. Загальна площа об'єкту Всесвітньої спадщини (а також заповідника) становить 2225650 га, в т.ч. 1430000 га - морська акваторія.

Острів Врангеля розташовується на стику Західного і Східного півкуль (тобто прямо на 180-му меридіані), від материка він відділений широким і мілководним протокою Лонга. Клімат острова дуже суворий (до -30 градусів і нижче), рельєф гористий (максимальна оцінка - гора Радянська, 1096 м). Тут переважають різного роду арктичні тундри (осоково-мохові, трав'яно-лишайникові, чагарниково-різнотравні), але особливий інтерес представляють реліктові тундро-степові співтовариства з великою різноманітністю квіткових рослин. Часто зустрічаються дрібні озера і болота, чагарники верболозу, в горах - невеликі леднічка і кам'янисті розсипи. Низинні береги розчленовані лагунами, відокремленими від моря піщаними косами.

Глобальна цінність об'єкта проявляється в двох наступних аспектах.

По-перше, він являє собою видатний приклад еволюційного розвитку різноманітних арктичних природних комплексів - гірських, рівнинних і прибережних.

Дійсно, острів Врангеля - це яскраво виражена автономна екосистема, яка розвивалася в умовах повної ізоляції останні 50 тис. років, тобто починаючи з того часу, коли острів став відділятися від материкової суші, частиною якої він до цього був. Примітно, що еволюцію острівної екосистеми не перервало навіть четвертинний заледеніння (воно проявилося тут у відносно невеликій мірі), і це принципово відрізняє даний район від інших територій в Арктиці, покрив в той період потужними льодовими товщами. Наявність реліктових видів епохи плейстоцену, а також цілої низки ендеміків (всього близько 40 ендемічних видів і підвидів рослин, комах, птахів і ссавців), різноманітність і мозаїка рослинного покриву, змішання типово арктичних і щодо південних (американських і азіатських) видів тварин і рослин, - все це свідчить про багату історію розвитку острівної природного комплексу.

Еволюційні процеси тривають і понині. Вони проявляються, зокрема, у незвично високої щільності та відмінних рисах поведінки місцевих лемінгів (порівняно з материковими популяціями цього гризуна); у фізичній адаптації до острівних умовам північних оленів і вівцебиків (острівні олені відрізняються від материкових великими розмірами); в специфіці місцевої популяції песця (острівні особини, в порівнянні з материковими, мають зменшені розміри черепів, а коливання їх чисельності тут не настільки різкими).

По-друге, територія володіє винятковим для Арктики біологічною різноманітністю (що особливо відноситься до рослин і птахам), і крім того - тут зустрічається цілий ряд видів, оголошених рідкісними та зникаючими, причому не тільки на державному рівні, але і на глобальному.

Так, до теперішнього часу на острові враховано понад 400 видів і різновидів судинних рослин - більше, ніж на будь-якому іншому арктичному острові; це також удвічі перевищує аналогічний показник для інших тундрових районів зони Арктики, що мають порівняльні розміри. Що стосується птахів, то на гнездовьях в районі острова Врангеля їх відмічено понад 50 видів, всього ж в сучасному списку орнітофауни заповідника, з урахуванням місцевих, перелітних і зальотних пернатих, - близько 170 видів.

У районі острова Врангеля зафіксовані: - найбільша у всій Арктиці (і у світі) концентрація родових барлогів білого ведмедя (острова Врангеля і Геральд - це головний «пологовий будинок» білого ведмедя, від чого багато в чому залежить існування даного біологічного виду, внесеного до Червоної книги Росії та Міжнародну Червону Книгу); - берегові лежбища моржа, одні з найбільших в Арктиці (особливо в районі мису Блоссом, на південному заході острова Врангеля, де можна одночасно бачити багато тисяч тварин); - найбільша й стабільна в Євразії гніздова колонія білого гусака (що на тлі його зникнення з багатьох інших районів представляється вкрай важливим); - найбільші у Східній Арктиці колонії морських птахів (чайки-моевки, чистіки, Берінг баклан, великодзьобого кайри, бургомістри і т.д.);

Починаючи з 1940-х рр.. на острів Врангеля завозяться домашні північні олені, які до теперішнього часу практично повністю здичавіли, а в 1970-х рр.. сюди завозиться рідкісний мешканець Арктики - вівцебик, чисельність якого в даний час перевищує 800 особин.

Прилегла до островів акваторія є місцем нагулу сірого кита (він мігрує сюди з боку Каліфорнії, з мексиканського резервату Ель-Віскаіно); тут зустрічаються і інші китоподібні - гренландський кит, горбань і фінвал, а також косатки та білухи. Крім моржів, тут мешкають і інші ластоногі - кільчаста нерпа лахтак, ларга, смугастий тюлень.

Острів Врангеля, відомий ще з середини XVII ст., Був згодом названий на честь відомого російського мореплавця Ф.П. Врангеля, що досліджував цей острів в 1820-і рр.. Острів Геральд був відкритий в 1849 р. англійським військовим моряком Г. Келлеттом і названий так на честь свого судна. З 1926 р. на острові Врангеля функціонує полярна станція, з 1976 р. - це природний заповідник. Його сучасна відвідуваність - приблизно 200 туристів за рік.

22. Історичний центр Ярославля

Культурні критерії: ii, iv

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2005

Місто Ярославль, центр Ярославської області, розташований у Центральному регіоні Росії, приблизно в 280 км на північний схід від Москви, при впадінні у Волгу її правої притоки - річки Которосль.

Ярославль був заснований на початку XI ст., І в 2010 р. буде відзначати своє тисячоліття. У 1218 р. він став центром феодального князівства, незабаром об'єднав значні території на півночі Росії і став видатним князівством з багатьма дрібними долями. У 1463 р. в процесі об'єднання російських земель Ярославль увійшов до складу централізованої Московської держави, ставши одним з його найбільш великих центрів.

Особливо значущий період у розвитку Ярославля припав на другу половину XVI-XVII ст., Коли він опинився на перехресті найважливіших торгових шляхів країни: водного шляху - перейшла на всьому протязі в російське володіння Волзі (зв'язок з південними країнами), і сухопутного шляху - між Москвою і узбережжям Білого моря (в ті часи це була єдина надійна зв'язок Росії із Західною Європою). У XVII ст. в Ярославлі багатими купцями і ремісниками ведеться будівництво безлічі парафіяльних церков, які змагаються між собою красою свого архітектурного вигляду і декоративного оздоблення.

Кілька втративши свою унікальну торговельну роль на початку XVIII ст., Після оволодіння Росією портами на Балтиці, Ярославль все ж залишився одним з провідних політичних, економічних, культурних та релігійних центрів Росії. У середині XVIII ст. сюди була переведена з Ростова Великого резиденція митрополита. У 1777 р. Ярославль став центром намісництва (з 1796 р. - губернії), залишаючись ним до 1920-х рр..

Починаючи з 1770-х рр.., В рамках грандіозної загальноросійської містобудівної реформи Катерини Великої, у місті реалізується проект регулярної перепланування, у результаті якої історичний центр сучасного Ярославля придбав чіткий радіально-напівкільцевий план. У XIX-початку XX ст. історичний центр інтенсивно забудовувався і упорядковувалося. У Ярославлі виникли і діяли такі унікальні в загальнонаціональному масштабі установи культури, як Демидівський Ліцей і перший стаціонарний театр Волкова.

З кінця XIX ст. в Ярославлі стала активно розвиватися промисловість. У післяреволюційний період цей процес різко прискорився, і в місті були розміщені найбільші підприємства машинобудування, хімії, нафтохімії та інших галузей. Населення міста швидко зростало і перевищило 600 тис. осіб (у 2000 р. - 616,7 тис. жит.). Інтенсивно розвивалося житлове будівництво, планувалися й забудовувалися нові райони на колишніх околицях міста.

Ярославль, як і всі інші історичні міста Росії, не уникнув у XX ст. втрат свого архітектурної спадщини в ході гонінь на релігію і кардинальної соціалістичної реконструкції. Деякі з цих втрат дуже істотні, як наприклад, злочинно знесений кафедральний Успенський собор на стрілці Волги і Которослі. І все ж у порівнянні з більшістю інших міст, в Ярославлі збереглося досить багато історичних пам'ятників. Збереглася планування історичного центру і основна частина його старої забудови житловими і громадськими будівлями.

Пам'ятники архітектури на території історичного центру Ярославля представляють всі художні стилі, що існували в Росії протягом останніх п'яти століть. На порівняно невеликій площі (об'єкт Світової спадщини займає площу 110 га) перебуває 140 пам'яток архітектури, включених до списків державної охорони, і ще приблизно стільки ж - виявлених додатково і чекають прийняття під охорону.

Важливе місце в нерухоме культурну спадщину історичного центру міста займають архітектурні ансамблі окремих вулиць, площ, набережних. Основними з них є: Волзька набережна (Митрополичі палати кінця XVII ст.), Волзька, або Арсенальна, вежа того ж часу, ансамбль губернаторського будинку 1820-х-1860-х рр.. (Кілька церков, житлові будинки в стилі класицизму та ін), Радянська площа (ансамбль, утворений при переплануванні центру міста наприкінці XVIII ст., Що включив як центр композиції більш давню церкву Св. Іллі Пророка, багату за зовнішнім виглядом і що володіє унікальним циклом внутрішніх розписів всього інтер'єру, а також фланкирующие площа корпусу присутствених місць кінця XVIII ст. та ін), Площа Волкова (на перетині головної радіальної магістралі центру і півкільця колишніх валів - нині бульварів, виходять до набережних Волги і Которослі, на ній - збережена від міських укріплень кам'яна Власьевская вежа кінця XVII ст. і будівля міського театру ім. Волкова в стилі неокласицизму, 1911 р.), Вулиця Ушинського (колишня Стрілецька - з цілою низкою характерних старих будинків, таких як трактир «Пасаж», садиба Вахромієва, будинок Шипулін - Сорокін та ін.)

Крім того, найважливішими архітектурними об'єктами центру Ярославля є: Спасо-Преображенський монастир (заснований ще в XII ст. І має зараз споруди XVI-XIX ст. - Стіни і башти, собор, дзвіниця, трапезна палата, настоятельські покої та ін), церква Богоявлення (кінець XVII ст., поруч з монастирем), Гостиний двір (початок XIX ст. - класицизм), будинок Духовного відомства (початок XX ст.). Одним з об'єктів культурної спадщини федерального значення визнано визначне місце заснування міста на стрілці двох річок, - там де розташовувався кафедральний собор. У 1993 р. пам'ятником історії і культури оголошений археологічний культурний шар центру міста.

Культурна спадщина Ярославля зберігається і використовується відповідно до російського законодавства. У 1990 р. був затверджений проект зон охорони пам'яток історії та культури міста, розроблений ярославськими фахівцями на основі комплексних історико-містобудівних досліджень. У ньому була визначена заповідна територія Ярославля, що охоплює історичну частину міста з колишніми кремлем і посадом. Історичний центр Ярославля, як об'єкт Світової спадщини, практично весь охоплюється цієї заповідною зоною охорони.

Протягом 1990-х рр.. були виконані Концепція реконструкції центральної частини міста Ярославля та Проект детальної реконструкції (регенерації) заповідної зони міста Ярославля, а при мерії міста створено Відділ реконструкції історичної забудови.

Геодезична дуга Струве

Культурні критерії: ii, iv, vi

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2005

«Дуга Струве» («Російсько-Скандинавська дуга») - це ланцюг старих тріангуляційних пунктів, що простягнулася на 2820 км по території десяти європейських країн, і представляє собою унікальний пам'ятник науки і техніки.

«Дуга», орієнтована з півночі на південь, і наступна приблизно уздовж 25-градусного меридіану східної довготи, бере початок від «Пункту Фугленес», що лежить на узбережжі Баренцевого моря, недалеко від норвезького міста Хаммерфест (70 ° північної широти), далі йде на південь - ще через вісім країн Північної та Східної Європи (проходить трохи на схід Гельсінкі, Таллінна,

Риги та Вільнюса, і істотно захід - Мінська і Києва, далі біля Кишинева), і закінчується недалеко від узбережжя Чорного моря, на крайньому південному заході України, в районі Ізмаїла - «Пункт Старо-Некрасівка» (45 ° північної широти).

Ці геодезичні точки спостережень були закладені в період 1816-1855 рр.. Роботи здійснювалися під керівництвом відомого російського астронома і геодезиста тих часів - Фрідріха Георга Вільгельма (Василя Яковича) Струве, 1793-1864 рр.., Академіка Петербурзької АН, засновника і першого директора Пулковської обсерваторії.

Безпосередньо польовими дослідженнями займався Карл Теннер, 1783-1859 рр.., - Військовий геодезист, полковник, а згодом - генерал-лейтенант. Теннера супроводжувала група, що складається з помічників, провідників і солдатів.

Таким чином, Струве провів перше достовірне вимір великого сегменту дуги земного меридіана. Це дозволило йому точно встановити розмір і форму нашої планети, що стало важливим кроком у розвитку наук про Землю і сильно просунуло вперед всю галузь топографічного картування. За підсумками своїх досліджень і після закінчення всіх розрахунків Струве написав велику працю - «Дуга меридіана в 25 ° 20 'між Дунаєм і Льодовитим морем, виміряна з 1816 по 1855 рр.."

Точність тих розрахунків виявилася просто вражаючою - сучасна супутникова «перевірка» технології, застосованої Струве понад 150 років тому, дала нікчемне розбіжність. Однак на ті часи це було не тільки найбільш точне, а й саме грандіозне градусний вимір Землі: адже за широтою покривався величезний відрізок - приблизно в 25 градусів (або 1 / 14 земної колу). Результати тих замірів ще протягом цілого століття (до появи супутникових методів в геодезії, вже в середині XX ст.) Використовувалася при розрахунках параметрів еліпсоїда Землі.

Спочатку «дуга» складалася з 258 геодезичних «трикутників» (полігонів), що примикали один до іншого, і вибудуваних з півночі на південь на своєрідну «ланцюжок», з 265 основними тріангуляційних пунктами, які розміщувалися по кутах цих «трикутників». Однак далеко не всі з початкових пунктів були виявлені в ході спеціальних пошуково-геодезичних робіт, зроблених в останні роки при активній співпраці вчених зацікавлених країн, і, крім того, багато хто з них виявилися сильно зруйнованими. Тому до складу об'єкта Всесвітньої спадщини були включені тільки найбільш добре вцілілі пункти - всього 34 (в т.ч. в Білорусії - 5 пунктів, на Україну - 4, в Росії - 2, в Молдові - 1). Обидва російських тріангуляційних пункту розташовуються на невеликому острові Гогланд у Фінській затоці - це «Пункт Мякіпяллюс» і «Точка Z».

Опорні точки цієї триангуляційної мережі були марковані на місцевості найрізноманітнішим чином, як-то: видовбані в скелях поглиблення, залізні хрести, піраміди з каменів, або спеціально встановлені обеліски. Часто такий пункт був відзначений цеглою з піщанику, закладеним на дно ями, або ж це був гранітний куб з порожниною, залитою свинцем, покладений в яму з камінням. У наші дні ця старовинна маркування оновлюється, на старих тріангуляційних пунктах встановлюються особливі знаки.

«Дуга Струве» - це справді унікальний елемент Списку Всесвітньої спадщини: по-перше, тому, що він єдиний - у всьому цьому Списку - «зачіпає інтереси» стількох держав (всього 10), по-друге - тому, що до 2005 р. об'єктів у Списку, настільки тісно пов'язаних з проблематикою геодезії і картографії, - не було.

Плато Путорана

Культурні критерії: vii, ix

Рік включення до Списку всесвітньої спадщини: 2010

Цей об'єкт збігається своїми кордонами з Путоранскім державним природним заповідником, розташованим в північній частині Центрального Сибіру, ​​в 100 км за Полярним колом. На частині цього плато, включеної до Списку всесвітньої спадщини, зберігся повний набір субарктичних і арктичних екосистем, що збереглися в умовах ізольованої гірського ланцюга, в тому числі - незаймана тайга, лісотундра, тундра і системи арктичних пустель, а також первозданне озеро з холодною водою і річкові системи. Через об'єкт пролягає основний шлях міграції оленів, що являє собою виняткове, величне і все більш рідко зустрічається явище природи.

7.Основні рекреаційні зони.

8.Державні, релігійні, народні свята і фестивалі.

Новий рік

1 січня

У Росії, з часу введення християнства, починали літочислення або з березня або з дня святої Пасхи. У 1492 році великий князь Іоанн III затвердив постанову Московського собору вважати за початок року 1 вересня.

Крім того, важливо сказати, що аж до 1700 року Росія вела рахунок років «Від створення світу». Але так тривало відносно недовго. Росія починала встановлювати зв'язки з Європою і така «різниця в часі» дуже заважала. У 7207 (від створення світу, зрозуміло) Петро I одним махом дозволив всі календарні незручності. Посилаючись на європейські народи, він видав указ відзначати Новий рік з дня Різдва Боголюдини і 1 січня замість 1 вересня. Святкувати Новий рік 1 вересня було просто заборонено.

15 грудня 1699 під барабанний бій царський дяк сповістив народу волю царя: про те, що на знак доброго починання та початку нового століття після подяки Богу й молебного співу в церкві велено було «по великих проїжджих вулицях, і знатним людям перед воротами учинити деякий прикраса від древ і гілок соснових і ялинкових ялівцевих. А людям убогим (тобто бідним) хоча по древу чи гілці над воротами поставити. І щоб то достигло до 1-го числа 1700 цього року, а стояти того прикрасі інвару (тобто січня) по 7-е число того ж року. У 1-й день, на знак веселощів, один одного поздоровляти з Новим роком, і вчинити це, коли на Красній площі вогненні потіхи почнуться, і стрільба буде ».

В указі рекомендувалося по можливості всім на своїх дворах з невеликих гарматок або дрібних рушниць «учинити тричі стрілянину і випустити декілька ракет». З 1-го по 7 січня «ночами вогні запалювати з дров, або з хмизу, або з соломи». 31 грудня в 12 годині ночі Петро І вийшов на Червону площу з факелом у руках і запустив у небо першу ракету. Треба сказати, що нові новорічні звичаї прижилися у слов'ян досить швидко, тому що раніше в ту пору був інший свято святки. І багато старі обряди - веселі карнавали, витівки ряжених, катання на санях, опівнічні ворожіння і хороводи навколо ялинки - добре вписалися в ритуал зустрічі Нового року.

Відтепер і назавжди це свято було закріплено в російському календарі. Ось так і прийшов до нас сучасний Новий рік.

Різдво Христове

7 січня

У ніч з шостого на сьоме січня православні Росії відзначають свято Різдва Христового. Як відомо, в нашій країні церква на початку 20 століття не перейшла з Юліанського календаря на новий григоріанський, внаслідок чого календар на 13 днів відрізняється від календаря, використовуваного іншими християнами. Різдво, як свято в Росії, значно відрізняється від свого аналога в іншому християнському світі.

Спочатку Різдвяні свята були пов'язані з безліччю народних звичаїв, але вони забулися, після того як у 1918 році святкування Різдва було заборонено.

Лише в 1935 році радянська влада знову дозволила ставити і наряджати ялинки - правда, вже не різдвяні, а новорічні. І зірки на верхівці ялини стали по-радянськи п'ятикутними. А раніше зірки були семіконечнимі і символізували ту саму зірку, яка, згідно з Євангелієм, призвела до щойно народженому немовляті Христу волхвів.

Приблизно те ж саме відбулося і з святами - Новим роком і Різдвом. Якщо до 1918 року Різдво зазначалося повсюдно, а Новий рік був набагато менш значущим святом, то за радянської влади вони помінялися місцями. Радянський Союз виявився єдиною країною в світі, де Новий рік ввібрав в себе різдвяні атрибути, залишаючись при цьому цілком радянським святом.

І після дроблення Радянського Союзу зворотної трансформації не відбулося - Новий рік так і залишився традиційним сімейним святом, у той час, як святкувати Різдво початку лише частина населення країни, переважно православні віруючі.

В останні роки, однак, все більше людей відвідує у Різдвяні свята церква, згадуючи релігійний зміст свята. Сьогодні більшість віруючих в Росії відзначає Різдво 7 січня , за старим юліанським календарем.

За даними ГУВС, в 2011 році більше 80 тисяч москвичів зустріли Різдво в столичних храмах, а служби пройшли майже у 300 московських церквах. На головній службі в храмі Христа Спасителя зібралися близько 5 тисяч чоловік. Головне богослужіння країни очолив патріарх Московський і всієї Русі Кирило.

11 січня

Вперше День заповідників і національних парків почав відзначатися в 1997 році за ініціативою Центру охорони дикої природи і Всесвітнього фонду дикої природи.

11 січня для цієї події обрано не випадково - у цей день в 1916 році в Росії був утворений перший державний заповідник - Баргузинський.

Хоча особливо охоронюваними природними територіями споконвіку на Русі були заповідні гаї, культові місця, заказники, призначені для полювання князів, царів, знаті. Але перший заповідник державного масштабу був створений саме 11 січня 1916 року. Його метою стало збереження популяції баргузинського соболя й інших тварин на Байкалі.

У 1986 році рішенням ЮНЕСКО Баргузинском заповіднику було надано статус біосферного, він був включений до міжнародної мережі біосферних резерватів. Сьогодні цей заповідник є складовою частиною об'єкта Всесвітньої природної спадщини « Озеро Байкал »разом з іншими заповідниками та національними парками, які входять до« заповідне намисто »(Баргузинський, Байкальський, Байкало-Ленський заповідники, Забайкальський національний парк).

У Росії налічується 100 заповідників загальною площею більше 33 мільйонів гектарів (це 1,58% від загальної території країни) і 35 національних парків загальною площею близько 7 мільйонів гектарів (0,41% від території країни). Заповідники зберігають 80% видового багатства рослинного і тваринного світу.

12 січня День працівника прокуратури Російської Федерації відзначається з 1996 року за Указом Президента Російської Федерації № 1329 від 29 грудня 1995 року «Про встановлення Дня працівника прокуратури Російської Федерації».

12 січня 1722 Указом Петра Великого при Сенаті був вперше засновано посаду генерал-прокурора. В Указі буквально значилося: «Слід бути при Сенаті Генерал-прокурору і Обер-прокуророві, а також у всякій Колегії по прокурору, які повинні будуть рапортувати Генерал-прокурору».

Також в Указі встановлювалися основні обов'язки і повноваження Генерал-прокурора по нагляду за Сенатом і керівництву підлеглими органами прокуратури. Через кілька днів при надвірних судах також були введені посади прокурорів.

Так в історії Росії був заснований і став стрімко розвиватися інститут прокуратури, однією з визначних постатей якої став Павло Іванович Ягужинський (1683 - 1736).

18 січня П. Ягужинський був призначений першим Генерал-прокурором Сенату і дуже швидко став грати одну з ключових ролей у справах Російської держави. Говорили навіть, що він став другою особою в державі після Петра I. Беручи до уваги видатні особисті якості Ягужинського, впливовість перших Генерал-прокурора також свідчить про те, наскільки важливою для Росії була діяльність прокуратури.

У всі часи прокуратура була чи не єдиним державним органом, куди громадяни можуть звернутися з будь-якими своїми бідами та проблемами: від відключення електроенергії в квартирі до обману, так званими, будівельниками фінансових пірамід.

Головне в роботі прокуратури - це її правозахисна функція. Самими важливими були і залишаються нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, захист законних інтересів держави.

Прокуратура РФ здійснює діяльність на основі Конституції РФ , Федерального закону «Про прокуратуру Російської Федерації», Цивільного процесуального кодексу РФ, Кримінально-процесуального кодексу РФ, Кримінального кодексу РФ.

Через два тижні після святкування Нового року, в ніч з 13 на 14 січня , щорічно Новий рік знову стукає до нас у двері, тільки під іншою назвою - Старий Новий рік.

Старий Новий рік - це рідкісний історичний феномен, додаткове свято, який вийшов в результаті зміни літочислення.

Це частково пов'язано з тим, що Російська православна церква продовжує зустрічати і Обрізання Господнє (до 1918 співпадає з громадянським Новим роком), і Різдво Христове, як і всі церковні свята, за юліанським календарем. При цьому сучасний Новий рік випадає на передріздвяний піст

Традиція відзначати старий Новий рік виникла після 1918 року, коли в Росії було введено нове літочислення.

У давньоруському календарі цей день був присвячений Василю Великому і називався Василів день. Цей день вважався дуже важливим з точки зору його впливу на весь наступний рік.

Нерідко під Старий новий рік відбуваються дуже дивні події, коли люди раптом відкривають у собі і оточуючих досі невідомі сторони характеру, і в них відбувається як би роздвоєння особистості.

Можливо, це обумовлено і тим, що сам Старий Новий рік - це якесь роздвоєння одного свята, а можливо, і покликом далеких предків, які саме в цю ніч зустрічали коли-то Новий рік.

13 січня в Росії відзначається День російського друку. Саме в цей день в 1703 році в Росії за указом Петра I вийшов у світ перший номер російської газети «Ведомости».

Перший номер газети носив назву «Відомості про військових та інших справах, гідних знання і пам'яті, що трапилися в Московському Державі і у інших околишніх країнах». Газета видавалася і в Москві, і в Санкт-Петербурзі, при цьому фактично не маючи постійного назви - «Ведомости», «Російські відомості», «Відомості Московські».

З 1 січня 1870 «височайшим повелінням» було дозволено «влаштувати у вигляді досвіду прийом у поштових установах передплати на періодичні видання - як російські, так і іноземні». У Росії це було перше розпорядження про проведення підписки на періодичну пресу. А вже до 1914 року в Росії виходило понад трьох тисяч періодичних видань.

Після 1917 року День російського друку був перенесений на 5 травня - день, коли вийшла у світ головна радянська газета «Правда» - і перейменований у День радянської преси.

Тільки в 1991 році Постановою Президії ВР РФ № 3043-1 від 28 грудня «Про День російського друку» дата святкування Дня російської преси була повернута до історично вірною - 13 січня.

Примітно, що 13 січня 1830 вийшов у світ перший номер «Літературної газети» .

За оцінками фахівців, на 1 січня 2005 року в Росії було зареєстровано понад 46 тисяч найменувань друкованої продукції - це більш ніж у два рази більше, ніж було зареєстровано у 2000 році. Найбільше найменувань газет - майже 26 тисяч, потім журнали - приблизно 16 з половиною тисяч, інші види друкованих періодичних видань - понад 3 тисячі найменувань.

14 січня

22 листопада 1951 Голова Ради Міністрів І. В. Сталін підписав Постанову про виготовлення дослідного зразка трубопроводу нового покоління. Військовому міністерству СРСР і Миннефтепром було доручено провести спільні випробування трубопроводу в польових умовах.

14 січня 1952 року на підставі прийнятого Постанови військовий міністр СРСР Маршал Радянського Союзу А. М. Василевський підписав директиву, в якій пропонувалося сформувати перший окремий батальйон перекачування пального. Дата підписання директиви стала днем ​​народження трубопровідних військ.

Поступово перші підрозділи трубопровідних військ перетворилися на регулярні війська, а до кінця 80-х років були проведені найкращі у світі польові збірно-розбірні магістральні трубопроводи. В даний час трубопровідні війська входять до складу Центрального управління палива та пального.

За кілька десятків років конструкторами, інженерами, воїнами-трубопровідники, робітниками були створені, розроблені і прийняті на озброєння різні комплекти польових магістральних трубопроводів, що не мають світових аналогів, машини для їх монтажу і рухомі засоби перекачування.

Трубопровідні війська активно працювали при ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС , забезпечуючи безперебійну подачу великої кількості води (до 4 тисяч кубометрів) з найближчих водойм для підтримки роботи бетонного заводу та інших об'єктів на території АЕС.

19 січня Хрещення, або Богоявлення, святкується Православною Церквою 19 січня за новим стилем. Напередодні свята, 18 січня встановлено суворий піст.

Свято Хрещення Господнього - одне з найстародавніших свят християнської Церкви. Його встановлення належить ще до часів апостолів. Стародавня назва свята - «Єпіфанія» - явище, або «Теофанія» - Богоявлення, також його називали «свято Свєтов», «Святі Свєти» або просто «Свєти». Бо Бог приходить в світ цього дня, щоб явити світу Світло Неприступний.

Усі чотири Євангелія свідчать про це.

«І було в ті дні, прийшов Ісус з Назарету Галілейського, і від Івана в Йордані. І коли виходив з води, то побачив Іван небо розкрите, і Духа, як голуба, що сходив на Нього. І голос був з небес: «Ти Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав» (Мк. 1,9-11).

Слово «крещаю», «хрещу» в перекладі з грецького означає «занурюю у воду». Не можна зрозуміти сенсу і важливості хрещення, не з'ясувавши раніше символічного і реального значення води у Старому Завіті. Вода - початок життя. Саме з води, заплідненої животворящим Духом, відбудуться всі живі істоти. Де немає води - там пустеля. Але вода ж може і руйнувати, і знищувати - як водою великого потопу Бог залив гріхи і зруйнував зло людське.

На згадку того, що Спаситель Своїм Хрещенням освятив воду, буває водосвяття; напередодні свята вода освячується у храмах, в самий ж свято Богоявлення - в річках або інших місцях, де беруть воду. Хресним ходом на Йордан називається хід для освячення природних водоймищ.

Хрещення Іванове було символічним і означало, що як тіло омивається і очищається водою, так і душа людини, що кається і повірив у Спасителя, буде очищена від усіх гріхів Христом. Сам Іван вигукував: «Йде за мною іде сильніший за мене, що я не гідний, нахилившись, розв'язати ремінь взуття Його; я хрестив вас водою, а Він буде хрестити вас Духом Святим» (Мк. 1, 7-8).

І ось до нього приходить Ісус з Назарету. Іоанн, вважаючи себе негідним хрестити Ісуса, став утримувати Його, кажучи: «Мені треба хреститися від Тебе, і чи Тобі йти до мене?» Але Ісус сказав йому у відповідь: «Залиш тепер, бо так годиться нам виповнити усю правду» (Мт . 3, 14-15).

Після Хрещення Христа хрещення для людей вже не просто символ очищення. Тут Ісус явив Себе світові як Христос, Син Божий. «Я бачив, я свідчу: Він - Обранець Божий», - підтверджує Іван Хреститель. («Месія» по-єврейськи - те ж, що по-грецьки «Христос», тобто «Помазаник Божий»). Богоявлення відкрило нам велику Божественну таємницю Святої Трійці. Тепер кожен окрещающійся долучається цієї таємниці, за словами Христа до Своїх учнів «Ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина, і Святого Духа» (Мф. 28, 19).

21 січня День інженерних військ встановлений Указом Президента Російської Федерації від 18 вересня 1996 року, враховуючи їх внесок у розвиток оборонного потенціалу країни та історичних традицій. Наказом Міністра оборони РФ від 23 вересня 1996 наказано щорічно 21 січня відзначати День інженерних військ.

Дата була обрана в зв'язку з тим, що 21 січня 1701 був виданий Указ Петра Першого про створення в Москві «Школи Пушкарский наказу», в якій готували офіцерів артилерії та військових інженерів. З 1702 року випускникам цієї школи стали комплектуватися перший мінерние підрозділи регулярної російської армії.

Особливо відзначилися воїни інженерних військ у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. За подвиги на славу Батьківщини більше 100 тисяч військовослужбовців інженерних військ були нагороджені орденами і медалями, близько 700 удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу і Героя Росії, 294 стали повними кавалерами ордена Слави.

Значну роль зіграли інженерні війська у забезпеченні бойових дій військ в Афганістані , у вирішенні конфліктів в Республіці Таджикистан, Придністровському регіоні Республіки Молдова, Абхазії, миротворчих операціях у Боснії, Герцеговині та Косово.

25 січня Так сталося, що саме в Тетянин день, 12 січня 1755 року, імператриця Єлизавета Петрівна підписала указ «Про заснування Московського університету» і 12 (25) січня стало офіційним університетським днем ​​(тоді він називався «днем заснування Московського університету»). З тих пір свята Тетяна вважається покровителькою студентів. До речі, саме стародавнє ім'я «Татіана» в перекладі з грецького означає «упорядниця».

 

Спочатку це свято відзначалось тільки в Москві, і, дуже пишно. За спогадами очевидців, щорічне святкування Тетяниного дня було для Москви справжньою подією. Воно складалося з двох частин: нетривалої офіційної церемонії в будівлі університету і галасливого народного гуляння, участь в якому брала майже вся столиця.

У XVIII - першій половині XIX століття університетським, а тому і студентським святом стали урочисті акти в ознаменування закінчення навчального року, на них була присутня публіка, роздавалися нагороди, виголошувалися промови. У той же час офіційним університетським днем, молебнем, в університетській церкві, було 12 січня. Але його називали не Тетяниним днем, а «днем заснування Московського університету».

Потім був виданий Указ Миколи I, де він розпорядився святкувати не день відкриття університету, а підписання акту про його заснування. Так волею монарха з'явилося студентське свято - Тетянин день і День студента.

Незважаючи на те, що історія свята своїм корінням сягає в далеке минуле, традиції збереглися й донині. Студентська братія як влаштовувала широкі гуляння більше ста років тому, так і в XXI столітті вважає за краще відзначити своє свято шумно і весело. До речі, цього дня квартальні навіть надзвичайно "тверезих" студентів не чіпали. А якщо і наближалися, то козиряли і довідувалися: «Не має потреби пан студент в допомозі?».

Втім, студент ніколи не упустить шанс відпочити від навчального процесу - згідно з народною мудрістю, від нескінченного торжества його відволікає лише сесійний час.Сьогодні фахівців для інженерних військ у Росії готує Військово-інженерний університет, утворений 1 вересня 1998 року на базі Військово-інженерної академії імені В. В. Куйбишева.

25 січня Раніше День штурмана ВМФ святкувався в день весняного ( 21 березня ) і день осіннього ( 23 вересня ) рівнодень. Саме в ці дні можна точно і без інструментів визначити сторони світу - Сонце в будь-якій точці сходить строго на сході, а заходить, відповідно, на заході.

Але з 1997 року, відповідно до наказу Головнокомандувача ВМФ Російської Федерації № 253 від 15 липня 1996 року «Про введення річних свят та професійних днів за фахом», День штурмана Військово-Морського Флоту відзначається 25 січня , у день заснування штурманської служби Російського флоту.

Необхідність підготовки вітчизняних капітанів і штурманів виникла з початком будівництва в Росії військового флоту. Реалізацією цієї ідеї стало створення в Москві Школи математичних і навигацких наук у Сухарева вежі. В указі Петра I від 25 січня 1701 було сказано: «Бути математичних і навигацких, тобто морехідних хітростно мистецтв вченню». Цей день і є офіційною датою заснування штурманської служби російського флоту.

Зауважимо, що імператор Петро I також видав Статут, в котрому були прописані деякі основні правила та обмеження для штурманів: «штурманів до шинків не пущать, бо вони, як нащадки хамське, не уповільнювався напиваються і дебош влаштовують» чи «штурманів під час баталії на верхню палубу не пущать, бо вони своїм мерзенним виглядом, всю баталію засмучують ».

Багато відомих флотоводці починали військову службу з посади штурмана корабля. Серед них і адмірали, які заклали основу сучасного флоту Росії, такі як С. Горшков, В. Михайлин, А. Михайловський, і багато інших. В історії великих географічних відкриттів імена штурманів стоять в одному ряду з командирами кораблів і адміралів. Лише у Приморському краї імена штурманів російського флоту увічнені в назвах 64 мисів, 12 островів, 3 півостровів, 9 бухт.

Професія корабельного та флагманського штурмана вважається особливо важкою і відповідальною, а також, як записано в Правилах організації штурманської служби на кораблях ВМФ: «робота штурмана в поході носить творчий характер». Причому, сьогодні мова йде про штурманської службі не тільки ВМФ, але і всього флоту Росії.

У 2001 році штурманська служба вітчизняного флоту відзначила своє 300-річчя. Вітаємо вас, мужні штурмани!

27 січня День військової слави Росії - День зняття блокади міста Ленінграда (1944 рік) зазначається відповідно до Федеральним законом від 13 березня 1995 року № 32-ФЗ «Про дні військової слави (переможних днях) Росії».

У 1941 році Гітлер розгорнув військові дії на підступах до Ленінграда, щоб повністю знищити місто. 8 вересня 1941 кільце навколо важливого стратегічного та політичного центру замкнулося. 18 січня 1943 блокада була прорвана, і у міста з'явився коридор сухопутного зв'язку з країною. 27 січня 1944 року радянські війська повністю зняли тривала 900 днів фашистську блокаду міста.

У результаті перемог Радянських Збройних Сил у Сталінградській і Курській битвах, під Смоленськом , на Лівобережній Україні, в Донбасі і на Дніпрі в кінці 1943 - початку 1944 року склалися сприятливі умови для проведення великої наступальної операції під Ленінградом і Новгородом .

На початок 1944 ворог створив глибоко ешелоновану оборону з залізобетонними і деревоземляная спорудами, прикритими мінними полями і дротяними загородженнями. Радянське командування організувало наступ силами військ 2-ї ударної, 42-й і 67-ї армій Ленінградського, 59-й, 8-й і 54-ї армій Волховського, 1-ї ударної і 22-ї армій 2-го Прибалтійського фронтів і Червонопрапорного Балтійського флоту. Залучалися також далека авіація, партизанські загони і бригади.

Мета операції полягала в тому, щоб розгромити флангові угруповання 18-ї армії, а потім діями на кингисеппском і Лузькому напрямках завершити розгром її головних сил і вийти на рубіж річки Луга. Надалі, діючи на Нарвському, псковському і ідріцком напрямках, завдати поразки 16-ї армії, завершити звільнення Ленінградської області та створити умови для звільнення Прибалтики.

14 січня радянські війська перейшли в наступ з Приморського плацдарму на Ропшу, а 15 січня від Ленінграда на Червоне Село. Після запеклих боїв 20 січня радянські війська з'єдналися в районі Ропши і ліквідували оточену Петергофськом-Стрельнинского угруповання ворога. Одночасно 14 січня радянські війська перейшли в наступ в районі Новгорода, а 16 січня - на Любанського напрямку, 20 січня звільнили Новгород.

В ознаменування остаточного зняття блокади 27 січня 1944 в Ленінграді був даний святковий салют.

27 січня 1945 радянські війська звільнили в'язнів одного з найжорстокіших концтаборів фашизму Освенціма. Ця дата стала пам'ятною - Днем пам'яті жертв голокосту.

«Голокост - це трагедія не лише єврейського народу, але і загальнолюдська катастрофа. Голокост показав, як легко зірвати запобіжники, які захищають нас від агресії », - заявив президент Росії Володимир Путін на міжнародному форумі, вперше пройшов у рамках пам'ятних заходів 2006 року. Російський лідер тоді зізнався, що йому соромно за прояви антисемітизму та ксенофобії в Росії.

«Зовсім недавно канцлер Німеччини сказав, що йому соромно за минуле, але це минуле, а ми повинні соромитися сьогоднішнього дня, адже навіть у Росії, яка найбільше зробила для перемоги над фашизмом, для визволення євреїв, ми сьогодні часто бачимо прояв цієї хвороби» , - підкреслив Путін.

Ці слова Президента були зустрінуті овацією. Також Путін заявив, що Росія завжди буде не тільки засуджувати будь-які прояви расової та релігійної нетерпимості, «але й боротися з ними силою закону та громадської думки».

Історичні трагедії повторюються, коли суспільство починає забувати про них. Тому ні звірства фашистів, ні жах Освенцима не повинні бути забуті, скільки б років не минуло з моменту розгрому нацистів.

Росія, відзначатися в 2005 році 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні, зіткнулася з загостренням національної теми, з активізацією націоналістичних організацій і виходом профашистських ідей на політичний рівень.

31 січня Сьогодні неофіційний, але став таким собі приємним обивателям стереотипом День народження російської горілки. Подія, що послужило причиною неформального встановлення Дня народження горілки, відбулося 31 січня 1865 року. У цей день у Петербурзі Дмитро Іванович Менделєєв захистив свою знамениту докторську дисертацію - «Про з'єднання спирту з водою» - над якою працював у 1863-64 роках. Дисертація зберігається в музеї великого вченого - у Санкт-Петербурзькому державному університеті.

Метою роботи було вивчення питомих ваг розчинів спирт + вода в залежності від концентрації цих розчинів і температури. Іншими словами, дослідження питомої ваги сумішей проводилися при різних температурах і концентраціях, починаючи від безводного спирту до розчину в 50 вагових% і далі до 0%.

 Менделєєв Дмитро Іванович

В 4 і 5 розділах дисертації, названого, відповідно, «Про найбільшому стиску, що відбувається при взаємному розчиненні безводного спирту і води» і «Про зміну питомої ваги при з'єднанні спирту

з водою », йдеться про результати дослідження водно-спиртових розчинів, у тому числі з концентрацією 33,4 вагових% або 40 об'ємних%. Цілком очевидно, що ні про фізіологічному, ні про біохімічному впливі досліджуваних систем на живий організм не говориться ні слова.

31 січня можна вважати днем ще одного внеску у світову науку, зробленого великим російським вченим Д. І. Менделєєвим. Речі, відомо, що захоплення вченого не обмежувалися науковими дослідженнями.

А як же горілка? Деякі джерела повідомляють, що біле хлібне вино привезли в Росію зі Скандинавії у 16 ​​столітті, інші - що на 100 років раніше, з Генуї. Є відомості і про те, що на Русі міцні напої вживали вже в 11-12 століттях. До речі, міцність горілки в нашій країні ніколи не була догмою. Традиційно випускали різні сорти - 38, 45 і навіть 56 градусів. Зараз, як відомо, є і більш міцні сорти.

2 лютого в Росії відзначається один з днів військової слави - ​​День розгрому радянськими військами німецько-фашистських військ у Сталінградській битві в 1943 році.

У плани німецько-фашистського командування, поставлені на літо 1942 року, входило розгромити радянські війська на півдні країни. 17 липня 1942 року почався перший етап Сталінградської битви .

Конкретно плани гітлерівців зводилися до наступного: опанувати нафтовими районами Кавказу, багатими сільськогосподарськими районами Дону і Кубані, порушити комунікації, що зв'язують центр країни з Кавказом, і створити умови для закінчення війни в свою користь. Виконання цього завдання покладалося на групи армій «А» і «Б».

Буквально через чотири місяці радянські війська дали рішучу відсіч ворогу - 19 листопада 1942 радянські війська перейшли в контр-наступ .

Здача міста тоді прирівнювалася не тільки до військового, а й до ідеологічного поразки. Бої йшли за кожний квартал, за кожний будинок, центральний вокзал міста переходив з рук в руки 13 разів. 31 січня 1943 року командувач угрупуванням німецьких військ Ф. Паулюс здався в полон.

200 героїчних днів оборони Сталінграда увійшли в історію, як найбільш кровопролитні і жорстокі. При обороні міста загинули і були поранені понад сімсот тисяч радянських солдатів і офіцерів.

6 лютого відзначається День святого Аманда (St. Amand або Amandus, бл. 584-675), одного з великих християнських апостолів, який вважається покровителем виноробів, пивоварів, торговців, а також рестораторів і барменів (bartenders).

Святий Аманд був відомий своєю діяльністю щодо євангелізації виноробних регіонів Франції, Німеччини і Фландрії.

Міжнародний день бармена (International Bartender's Day) - професійне свято, яке відзначається 6 лютого в День святого Аманда, став у багатьох країнах професійним святом барменів і рестораторів.

У Росії це свято останнім часом теж прижилося і з кожним роком стає все популярнішим. Ремесло бармена не випадково удостоїлося свого власного календарного свята.

Професія цих людей не менш важка, ніж водіїв автобусів, вчителів і пожежників. Часом бармени проводять на ногах майже цілу добу, крім цього вони відмінні психологи, і нерідко вгадують улюблений напій клієнта з першого погляду