КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

 

Тема1. ПРЕДМЕТ ФІНАНСОВОЇ НАУКИ. ФІНАНСОВІ КАТЕГОРІЇ.

1. Предмет фінансової науки.

Дисципліна "Фінанси" с базовою для підготовки спеціалістів економічного профілю, що маг на мсті надання . фундаментальних знань з функціонування фінансів та їх впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Предметом фінансової науки є сукупність фінансових відносин, що виникають на різних рівнях економічної системи між державою, юридичними та фізичними особами.

Понятійний апарат фінансової науки охоплює фінансові категорії, які в абстрактно-теоретичній формі характеризують різні сторони реальної фінансової дійсності. Через використання фінансових категорій як інструмента наукового пізнання досягається більш глибоке розкриття сутності фінансів, їх специфіки і особливостей функціонування.

Фінансові категорії мають історичний характері виступають формою теоретичного мислення, наукової абстракції, яка с зрізом реального економічного життя. З появою держави з'явились такі фінансові категорії як податки і державний кредит.

Податок - це найпростіша "фінансова клітинка" державних фінансів, в якій сфокусовані основні сутнісні ознаки і властивості фінансів. Це методологічно важливе положення вперше було висунуто й обґрунтовано Проф. В. М. Суторміною.

З розвитком держави і товарно-грошового господарства формувались групи складніших категорій - державні доходи і державні видатки, які, у свою чергу, утворюють категорію державного бюджету, а всі разом вони складають найбільш загальну абстракцію фінансової науки - категорію фінансів. Система фінансових категорій характеризується чіткою ієрархічністю і супідрядністю елементів, що забезпечує її цілісність. При ньому поява нових фінансових категорій, зокрема, таких як фінанси підприємств, фінансовий ринок, страхування тощо, їх функціонування і еволюція обумовлені розвитком усієї системи фінансових категорій.

2. Історичний характер фінансів.

Фінанси - продукт наявності держави і товарно-грошових відносин.

Фінанси виникли в умовах регулярного товарно-грошового обігу у зв'язку з розвитком держави і потреби у фінансових ресурсах.

У докапіталістичних формаціях більша частина потреб держави задовольнялась через установлення різного роду натуральних зборів, податей, повинностей, а грошове господарство було лише в армії.

Основними витратами рабовласницьких і феодальних держав були витрати на ведення війн, утримання монаршого двору, державного апарату, будівництво суспільних споруд (храмів, каналів, зрошувальних систем, доріг, водопроводів). Основними доходами були надходження від державного майна (доменів) і регалій (монопольного права монарха на окремі

промисли і торгівлю певними товарами), військова здобич, данина з покорених народів, натуральні і грошові збори, мито, позики.

З розпадом феодалізму і поступовим розвитком у його надрах капіталістичного способу виробництва все більшого значення стали набувати грошові доходи і витрати держави, а частка натуральних зборів скорочувалась.

На ранніх стадіях розвитку держави не існувало розподілу між ресурсами держави і ресурсами її глави: монархи розпоряджались коштами держави як своєю власністю. Тільки з відділенням державної казни від власності монарха (XVI-XVII ст.) виникають поняття:

державні фінанси;

державний бюджет;

державний кредит.

Фінанси, як і ціна, кредит, заробітна плата існують об'єктивно як продукт економічного розвитку суспільства.

До початку XVIII ст. під фінансами розуміли державне публічне господарство або господарство будь-якого державного утворення нижчого рівня, наприклад: земство, міська община тощо. Отже, фінанси пов'язували з переданням частини доходу громадянина в розпорядження монарха, короля або іншого правителя на його утримання та інші витрати державного змісту.

У XVIII ст. трактування поняття фінансів як державного господарства набуло подальшого розвитку. Державні утворення різного рівня стали називатися союзами публічного змісту, а фінанси - формами та методами добування коштів і їх витрачання цими союзами під час виконання покладених на них функцій. Найбільш значними для теорії фінансів були дослідження таких авторів кінця XIX ст., як В. Лєбєдєв, І. Янжул, С. Вітте, І. Озеров. Саме І. Озеров визначив фінанси як сукупність відносин, що виникають під час добування союзами публічного змісту матеріальних засобів.

З часом, крім державного господарства, до складу фінансів почали включати фінанси сфери виробництва, виконання робіт і надання послуг. Виникають фінансові ринки, набуває розвитку державний кредит та інші фінансові інститути.

Найвищого розквіту фінанси досягли у XX ст., коли функції держави набагато розширилися і вдосконалилися, а товарно-грошові відносини посіли головне місце в економічних системах. Значний розвиток отримали місцеві (регіональні) фінанси, позабюджетні спеціальні фінансові фонди, фінанси підприємницьких структур.

Оскільки виникнення фінансів пов'язано з розвитком товарно-грошових відносин, з посиленням ролі держави, розширенням її функцій, то причиною появи фінансів можна вважати потреби суб'єктів господарювання і держави у фінансових ресурсах, які забезпечують їх діяльність.

3. Сутність і відмінні ознаки фінансів.

Висхідним положенням для розкриття сутності фінансів є розуміння того, що фінанси - це одна з конкретних історичних форм економічних відносин, функціонування яких пов'язано з об'єктивною необхідністю розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту. У процесі розподілу формуються та використовуються грошові фонди, призначені для задоволення суспільних інтересів та потреб.

Однак система суспільних інтересів і потреб досить різноманітна і охоплює загальнодержавні, галузеві, відомчі, корпоративні, колективні, групові, регіональні, місцеві та особисті інтереси До цього переліку слід додати ще й міжнародні та міждержавні. Зважаючи на обмеженість фінансових ресурсів і на протистояння інтересів один одному, доволі складно досягти оптимального співвідношення в їх задоволенні у процесі вартісного розподілу. Задоволення інтересів одних за рахунок ущемлення інших загрожує суспільству негативними наслідками, пов'язаними з суто етичними міркуваннями, соціальним невдоволенням, економічними негараздами, і навіть політичними потрясіннями. Тому як на макро-, так і на мікрорівнях слід якнайбільше уваги приділяти мотивації нарощування обсягів виробництва і реалізації продукції, робіт та послуг, збільшенню обсягів фінансових ресурсів, а в ширшому розумінні - валового внутрішнього продукту та національного доходу держави, що може бути забезпечено через розвиток національного підприємництва, створення нових підприємств, розв'язання платіжної кризи, збільшення кількості робочих місць та збільшення доходів і купівельної спроможності населення.

В сучасній економічній і фінансовій літературі фінанси визначають як систему економічних відносин, що виникають з

приводу розподілу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту, а в певних умовах і національного багатства, з метою формування фінансових ресурсів у суб'єктів господарювання і держави і використання їх на розширене відтворення та задоволення інших суспільних інтересів і потреб.

Оскільки використання фінансових ресурсів відбувається в основному через фонди цільового призначення, існує також визначення фінансів як економічної категорії, що відображає створення, розподіл і використання фондів фінансових ресурсів для задоволення потреб господарської діяльності, надання різноманітних послуг населенню з боку держави, забезпечення виконання державою її функцій.

4. Функції фінансів.

Прояв сутності фінансів у реальній практичній діяльності розглядається через характеристику функцій, які притаманні даній категорії.

Вивчаючи функції фінансів, необхідно усвідомити, що функції завжди похідні від сутності, яку вони виражають, і показують як, у який спосіб реалізується суспільне призначення даної економічної категорії. Оскільки специфічне суспільне призначення фінансів - забезпечити розподіл і перерозподіл вартості валового внутрішнього продукту, вираженої в грошовій формі, між різними суб'єктами господарювання і напрямами цільового використання, сутність фінансів проявляється насамперед, через розподільну функцію. Фінанси за допомогою розподільної функції обслуговують різні етапи розподілу (первинний розподіл і перерозподіл вартості суспільного продукту), різні сфери суспільного життя - сферу матеріального виробництва, сферу обміну і споживання. Фінансовому розподілу притаманні різні види розподілу: внутрішньогосподарський, внутрішньогалузевий, міжгалузевий, міжтериторіальний.

Об'єктами дії розподільної функції фінансів є вартість валового внутрішнього продукту, а також частина національного багатства, яка набуває грошової форми (у разі перерозподілу раніше накопиченого виробничого потенціалу, покриття збитків від стихійного лиха тощо).

Суб'єктами за фінансового методу розподілу є юридичні і фізичні особи, в розпорядженні яких формуються фонди цільового призначення, а також держава.

Розподільна функція фінансів реалізується в процесі первинного розподілу і перерозподілу вартості ВВП.

Первинний розподіл - це розподіл доданої вартості й формування первинних доходів суб'єктів, які беруть участь у створенні ВВП. Первинними доходами на цій стадії є: у фізичних осіб - заробітна плата, у юридичних осіб - прибуток, у держави - прибуток державного сектора, що централізується в бюджеті, надходження від державних послуг, ресурсів, угідь, а також непрямі податки.

Перерозподіл полягає у створенні й використанні централізованих фондів. За рівнем централізації вони поділяються на загальнодержавні, регіональні, відомчі й корпоративні. Загальнодержавні включають державний бюджет і державні фонди цільового призначення, регіональні місцеві бюджети і позабюджетні фонди органів місцевого самоврядування. Відомчі - це фонди, що створюють міністерства і відомства. Корпоративні фонди передбачають централізацію частини доходів структурних підрозділів у корпоративних об'єднань.

Провідну роль у перерозподільному процесі відіграє держава. У процесі перерозподілу на загальнодержавному рівні можна виділити окремі стадії перерозподілу. Спочатку відбувається мобілізація і формування загальнодержавних фондів (державного бюджету і цільових загальнодержавних позабюджетних фондів), потім стадія використання цих фондів - направлення коштів на розвиток пріоритетних галузей народного господарства, соціально-культурні заходи, управління, оборону, виплату пенсій тощо. Звідси виникають відносини вторинного перерозподілу.

Кінцевим результатом перерозподільного циклу є те, що одна частина перерозподілених грошових ресурсів через механізм бюджетного фінансування знову переходить у сферу матеріального виробництва, щоб почати новий цикл первинного розподілу з наступним перерозподілом, інша частина перерозподілених грошових ресурсів переходить у сферу споживання (освіта, охорона здоров'я, культура, оборона, держуправління тощо).

Таким чином, беручи активну участь у розподілі і перерозподілі створеної вартості фінанси сприяють трансформації пропорцій, що виникли під час її первинного розподілу, в пропорції кінцевого використання.

Поряд з розподільною фінанси виконують контрольну функцію, сутність якої проявляється в контролі за розподілом ВВП між відповідними грошовими фондами і каналами розподілу та їх цільовим використанням.

Основу контрольної функції фінансів становить рух фінансових ресурсів, який відбувається у фондовій і нефондовій формах. Через кількісний вираз фінансових ресурсів фінанси здатні кількісно відображати вартісні пропорції, що формуються в суспільстві, і контролювати їх. Саме завдяки контрольній функції фінансів суспільство контролює повноту і своєчасність забезпечення фінансовими ресурсами різних суб'єктів господарювання, включаючи державу, економне й ефективне використання коштів. Головною контролюючою пропорцією є співвідношення між фондами нагромадження і споживання.

Контрольна функція діє не ізольовано, вона тісно пов'язана з розподільною. У практичній діяльності контрольна функція проявляється у фінансовому контролі.

Деякі економісти стверджують, що фінансам притаманні й інші функції: оперативна, регулююча, стимулююча, перерозподільна, відтворювальна, формування грошових фондів, використання грошових фондів, стабілізаційна функція, а також виробнича.

Не применшуючи значення таких підходів, можна стверджувати, що фінанси держави відіграють важливу роль у розширеному відтворенні саме завдяки розподільній функції.

Фінанси, породжені розподільним процесом, тобто економічними відносинами, пов'язані з розподілом і перерозподілом вартості суспільного продукту, використовуються на всіх стадіях його руху: виробництва, розподілу, обміну і споживання.

5. Призначення та роль фінансів.

Фінанси, як ніяка інша економічна категорія (ціна, кредит, заробітна плата тощо) дають змогу пристосувати (трансформувати) потреби виробництва до потреб споживання. Без фінансів неможливо забезпечувати індивідуальний і суспільний кругообіг виробничих фондів на розширеній основі, регулювати галузеву і територіальну структуру економіки, запроваджувати науково-технічні досягнення, стимулювати інвестиційну діяльність і задовольняти різноманітні суспільні потреби.

Виникнення фінансових відносин, як і їх відмирання, є об'єктивними процесами, що не пов'язані з діяльністю держави. Держава може лише впливати на розвиток фінансових відносин: вводити чи відміняти конкретні види платежів, змінювати форми використання фінансових ресурсів і т. п.

У повсякденній господарській діяльності важлива не сама по собі категорія фінансів, а конкретні форми прояву фінансових відносин, види яких установлюються державою. Визначаючи організаційні форми прояву категорії фінанси, держава використовує останні як активний інструмент управління економікою.

Як економічний інструмент господарювання фінанси здатні кількісно і якісно впливати на суспільне виробництво. Кількісний вплив характеризується обсягом і пропонуванням мобілізованих, розподілених і використаних фінансових ресурсів.

Якісний вплив виявляється в інтересах учасників відтворювального процесу через форми організації фінансових відносин (у який спосіб формуються фінансові ресурси, в яких

формах і на яких умовах відбувається їх рух і використання). Саме через якісний вплив відбувається перетворення фінансів в економічний стимул розвитку суспільного виробництва.

Можливо виділити три головні напрями фінансового впливу на процеси суспільного розвитку:

фінансове забезпечення потреб розширеного відтворення;

фінансове регулювання економічних і соціальних процесів;

фінансове стимулювання.

Фінансове забезпечення відтворювального процесу - це покриття затрат за рахунок фінансових ресурсів, акумульованих суб'єктами господарювання і державою.

В умовах економічної і фінансової самостійності суб'єкти господарювання формують джерела розширеного відтворення за рахунок власних фінансових ресурсів, залучених на акціонерній основі, або на пайових засадах грошових коштів інших підприємств, використання банківських кредитів, бюджетних асигнувань та ін. Додатковими джерелами фінансового забезпечення можуть бути кошти, мобілізовані на ринку цінних паперів, іноземні інвестиції.

Фінансове забезпечення розширеного відтворення може здійснюватись у таких формах:

-        бюджетне фінансування як надання коштів з бюджету на безповоротних засадах;

кредитування - це надання коштів на принципах повернення, платності, строковості і забезпеченості;

самофінансування передбачає відшкодування видатків суб'єктів господарювання з основної діяльності та її розвитку за рахунок власних джерел. Принцип самофінансування допускає залучення кредитних ресурсів;

оренда (лізинг) - це передання майна у користування за певну плату і на певний строк;

інвестування - процес вкладення грошей у ті чи інші об'єкти з розрахунком на збільшення їх вартості, а також отримання додаткового доходу.

Фінансове регулювання економічних і соціальних процесів відбувається насамперед через перерозподіл частини доходів підприємств і організацій, а також населення і спрямування цих коштів у бюджети та державі цільові фонди для задоволення державних потреб.

Є багато цікавих прикладів державного регулювання економіки через систему оподаткування. Так, у Швеції в роки піднесення стягувався особливий податок на інвестиції з метою стримування їх зростання, в періоди економічних спадів він знижувався або скасовувався для заохочення надходжень капіталів. У цій країні застосовувалася також система інвестиційних резервів: монополіям дозволялося до 40 % комерційних доходів відкладати в інвестиційні резерви, які не підлягали оподаткуванню. У періоди спадів ці резерви залучалися для розширення капіталовкладень. Щоб прискорити концентрацію капіталу в США у процесі злиття компаній, новостворена компанія звільнялася від податків протягом року, якщо хоч би одна з об'єднаних компаній була збитковою. У Франції для компаній, які злилися чи реорганізувалися, надавалося відстрочення на сплату податків, деякі види акцій звільнялися від оподаткування. Свого часу в багатьох країнах широкого розвитку набула система протекціонізму - через установлення високих митних Податків на імпорт держави підтримували високі ціни на внутрішньому ринку, розвивався демпінг як один із засобів економічної боротьби за переділ ринків.

Конкретними формами здійснення розподілу і перерозподілу створеної вартості є фінансові важелі, до яких відносять податки, обов'язкові збори, норми амортизаційних відрахувань, норми витрачання коштів у бюджетних установах, орендну плату, процент за кредит, дотації, субсидії, субвенції, штрафи, пеню, премії та ін. Особливістю фінансових важелів є те, що вони ґрунтуються на врахуванні економічних інтересів держави, підприємств, організацій, населення.

У складі фінансових стимулів розвитку виробництва і підвищення його ефективності можна виділити:

бюджетні стимули;

ефективне інвестування фінансових ресурсів;

фінансові пільги і санкції.

За образним виразом Нобелівського лауреата В. Леонтьева, щоб народногосподарський корабель набрав швидкості й не збився з курсу, потрібні вітрила приватного підприємництва і кормило загальнонаціональної економічної стратегії. Не випадково в країнах з розвиненою ринковою економікою державне фінансове регулювання широко використовується у господарській практиці.

 

Тема 2. ГЕНЕЗИС ТА ЕВОЛЮЦІЯ ФІНАНСІВ.

1. Генезис категорії фінансів

         За метою пізнання суспільних явищ і правильного розуміння їх сутності потрібно звернутися до генезису – моменту зародження і подальшого процесу розвитку, я кий зумовив певний стан, вид, вияв того чи іншого явища.

   Історичному розвиткові фінансів присвячено багато праць вітчизняних і зарубіжних учених. При цьому як у сучасній літературі, так  і у роботах учених стародавніх часів, питання розвитку фінансів розглядаються переважно в описовому аспекті. У такому разі генезис фінансів нас цікавить за тих умов, коли можна сформулювати закономірності розвитку певної категорії, встановити відому спільність в їх змісті та суттєві відмінності між закономірностями розвитку в різних суспільно економічних формаціях.

Слід зазначити важливі методологічні аспекти дослідження будь-яких суспільних явищ, у тому числі фінансів, а саме :

-         потреба історичного підходу під час вивчення явищ,

-         відображення при цьому часового зв’язку , відомої «спадкоємності» у змісті того чи іншого явища;

-         «етапність» розвиток явища, що впливає на зміст останнього.

Фінанси – історична категорії, зміст якого суттєво змінюється, якщо змінювати загальні умови суспільного устрою. Термін «фінанси» походить від лат. finis, тобто кінець, фініш. Це поняття використовувалося у грошових відносинах, що виникали між державою ( в особі монарха, судді та інших представників влади) та населення, і трактувалося як завершення грошового платежу. Після закінчення грошового розрахунку  особа, яка сплатила внесок на користь представника державної влади, отримувала документ - finе. Назва такого документа і була підставою виникнення терміна  finаnсіа.

   Термін finаnсіа виник у ХІІ – ХІІІ ст.. у торгових містах Італії, що а перекладі з лат. означав «фініш, кінець грошового платежу» , при цьому термін уже означав будь – який грошових коштів.

   Ще до виникнення поняття «фінанси» людство вже мало гроші, товарно – грошові відносини, розвиток яких відповідав особливостям державного устрою, але тільки в Середньовіччі виникли ці явище і термін, що пояснюється формуванням певних історичних передумов.

    Перша передумова. У Середньовіччі в Центральній Європі у результаті перших буржуазних революцій ще зберігалися монархічні режими, але влада монархів була значно обмеженою і, головне – голову держави ( монарха) позбавили права керувати казино. Виник загальнодержавний фонд грошових коштів – бюджет, який монарх не міг особисто розпоряджатися.

    Друга передумова. Формування та використання бюджету мало системній характер, тобто виникли законодавчо закріплені системи державних доходів та витрат із визначеними складом і структурою( особливістю бюджету було те, що основні групи витратної чистини бюджету майже не змінювалися протягом багатьох століть).

     Третя передумова. Податки у грошовій формі набули переважно характеру, тоді як доходи держави формувалися здебільшого за рахунок натуральних податей і трудових повинностей. Отже, тільки на цьому етапі розвитку державності та грошових відносин можливим був розподіл створеного продукту у вартісному вираженні.

      Історичному аналізу будь – якого явища має перебувати виділення певних його характеристик. Тому варто звернути увагу на характерні ознаки категорії «фінанси», що дають змогу зробити предметнішим  її генезис.

     Досить часто в повсякденному житті фінанси ототожнюють з грошима, але це дві різні економічні категорії з різним суспільним призначенням. Гроші – категорія, що виникла на початковому етапі розвитку людства як товар і відіграє роль загального еквівалента, визначає витрати праці виробників.

     Фінанси виникли з появою держави, для існування якої були потрібні певні ресурси – спочатку у вигляді натуральних податей і трудових повинностей, а потім - у грошовій формі. Тому фінанси – це завжди грошові відносини, а грошовий характер фінансових відносин є першою ознакою фінансів як специфічної вартісної категорії.

      Із виникненням держави розвитком торгово – грошових відносин у суспільстві з’являється об’єктивна потреба формування системи перерозподільних грошових відносин, якими є фінанси.

     Отже, фінанси – грошові відносини, одним із суб’єктів яких є держава, причому гроші відіграють роль матеріальної основи існування і функціонування фінансів. Фінанси можуть бути тільки за наявності держави.     Це друга ознака такої специфічної вартісної категорії.

   З усієї сукупності грошових відносин фінанси відрізняються ще за однією властивістю – для них характерний рух грошових коштів, що не виходить за межі розподільного процесу слід зазначити, що такий рух є не еквівалентним, за винятком придбання цінних паперів, імітованих державою. Тобто відбувається розподіл і перерозподіл вартості суспільного продукту за цільовим призначенням із суб’єктом господарюванням, при цьому кожний одержує свою частину виробленого продукту. Цей рух набуває особливої форми фінансових ресурсів, ще є матеріальними носіями фінансових відносин.

 2. Еволюція фінансів.

   Розглядаючи генезис фінансів, виділяють основні етапи їх розвитку, тобто еволюцію. З’ясуємо детальніше еволюцію форм фінансів та їх характерні ознаки у взаємозв’язку із суспільно – історичними формаціями.

Перший етап еволюційного розвитку фінансів – це нерозвинена форма; вона характеризується невиробничими характером фінансів, тобто основна частина грошових коштів витрачалась на військові цілі та майже не впливати на економіку.

    В умовах панування натуральних у найрозвинутіших державах гроші не виконували всіх функцій. Відповідно й фінанси, як система грошових відносин, не мали загального характеру.

    Спираючись на історичні довідки про господарчий устрій первісного суспільства, можна припустити, що за відсутності постійного державного апарата не було і системи формування доходів та витрат такої держави. У міру формування державного апарату і поширення його функцій, особливо у міру формування постійних військ, здійснення фортифікаційного і дорожнього будівництв, збільшується й роль фінансів.

    Основними джерелами доходів рабовласницьких держав були контрибуції, військова здобич, натуральні податки й особисті повинності. Можливо, у конкретній державі в конкретний час деякі групи населення і платили грошовий податок, але загалом для рабовласницької формації грошовий податок мав лише випадковий характер   грошові податки не могли панувати у період феодалізму з натуральною формою ведення господарства.

   Тільки на етапі розпаду цього суспільства, особливо після другого великого суспільного розподілу праці, виникають товарно – грошові відносини з надзвичайно вузькою сферою застосування.

     Властивістю другого етапу еволюції фінансів була саме вузькість, адже фінансові системи складаються з однієї ланки – бюджетної – і кількість фінансових відносин обмежувалася. Більшість цих відносин пов’язувалася із формуванням і використанням бюджету.

     З розподілом праці й виникненням товарного обміну з’явилася майнова нерівність, виникли антагоністичні класи. Була потрібна сила, здатна захистити власність, припинити відкриту ворожнечу між класами. Нею стала держава, що змінила родову общину. З метою забезпечення матеріальної основи функціонування державного апарату необхідні гроші, які можна взяти зі сфери матеріального виробництва. Отже, з виникненням держави в суспільстві з’явилися об’єктивна потреба у формуванні системи пере розподільчих відносин ( розподіл уже розподіленого), котра з розвитком товарно – грошових відносин набуває грошової, а потім і фінансової форми.

     Враховуючи той факт, що сфера фінансових відносин безпосередньо залежить від ступеня розвитку та значення товарно – грошових відносин у суспільстві, можна сформувати певні закономірності історичного розвитку фінансових відносин у рабовласницькому та феодальному суспільствах:

-         з усієї сукупності відносин, виражених фінансами, розвиток головним чином одержали податки, збори, позики;

-         фінанси стали органічно пов’язаними з доходами і витратами держави, зайняли підлегле місце щодо цих категорій;

-         фінанси тісно пов’язані з правовою діяльністю держави, підпорядкованої інтересам панівного класу;

-         фінанси почали виражати  приватноправовий принцип діяльності держави;

-         податки, збори, позики, а також грошові витрати держави мали вкрай неврегульований характер – вони, як правило, не контролювалися представницькими органами влади;

-         витрати мали, переважно, непродуктивний характер.

   Розвиток грошових відносин разом із податями і трудовими повинностями відіграв істотну роль у розпаді рабовласницького і феодального способів виробництва.

   Оскільки третій етап формування із розвитком державності й подальшим розвитком товарно - грошових відносин, - виникла потреба у нових загально державних фондах грошових коштів та відповідно нових групах грошових відносин, пов’язаних із формуванням і використанням цих фондів.

   У період первинного накопичення капіталу фінанси набувають якісно нових закономірностей, порівняно з феодалізмом:

 - це вже система грошових відносин, яку контролюють представницькі органи влади;

 - відбувається розподіл доходів і витрат держави й собистих доходів та витрат монархів;

 - відносини, пов’язані з формуванням доходів держави та їх використанням, стають вартісними відносинами;

 - в умовах усунення держави від підприємницької діяльності всі її витрати мають практично непродуктивний характер;

 - вирішальними методами формуваннями доходів держави вважаються податки й позики;

 - збільшується значення державного кредиту.

      Для ХХ ст. характерні розвиток продуктивних сил, створення монополістичних об’єднань, розширення функцій капіталістичних держав( період розвинутого капіталізму).

     Держава не тільки забезпечує обороноздатність країни охорону приватної власності на засоби виробництва, свободу підприємництва і правопорядок, але й бере участь у процесі виробництва, розподілу і використання суспільного продукту. У цей період різко зростають державні витрати, значною мірою зумовлені витрати на мілітаризацію; історично збільшується частка й абсолютні суми витрат на соціальні цілі( освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення), помітно розвиваються витрати держави на економіку; з’явилися нові держави витрати, зокрема, на охорону навколишнього середовища, подолання економічної відсталості окремих регіонів, надання субсидій і кредитів країнам, що розвиваються, тощо.

    Після другої світової війни значний розвиток  одержали місцеві фінанси, позабюджетні спеціальні урядові фонди, фінанси державних підприємств.

    Важливою сферою фінансових відносин виступають фінанси корпорацій, еволюційний розвиток яких призвів до того, що питання фінансового менеджменту набувають важливого значення.

   Якщо в докапіталістичних формаціях кредит мав характер операцій розділу держави з лихварями, то в капіталістичних - банківський і комерційний. Кредитні ресурси надаються позичальникам на певний термін на умовах поворотності та платності, фінансові - безкоштовно і без повернення. Фукціонування фінансів сприяє створенню і збільшеню обсягів кредитних ресурсів функціонування кредиту у свою чергу дає змогу формувати фінансові ресурси розпорядження суб’єктів господарювання і держави зокрема через фінансовий ринок.

    На сьогодні по всюди не залежно від політичного й економічного устроїв держави, фінанси перебувають на новій стадії розвитку( четвертому етапі). Це зумовлено розширенням структури фінансової системи, високим ступенем йх впливом на економіку різноманітністю фінансових відносин. На цій стадії фінанси є одним з найважливіших знарядь не прямого впливу на відносини суспільного відтворення матеріальних благ, робочої сили та виробничих відносин. Фінансам у розвинутій формі властиві такі закономірності:

-         вониє одним із найважливіших знарядь не прямої дії на відносини суспільного відтворення: відтворення матеріальних благ робочої сили і виробничих відносин;

-         більше частка національного доходу перерозподіляється через державний бюджет;

-         збільшується частина державного бюджету , спрямована на соціальний розвиток держави;

-         збільшується стимулювальна функція податків у сфері розвитку матеріального виробництва.

 

Тема 3. ФІНАНСОВЕ ПРАВО ТА ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА.

 

1. Діяльність фінансової системи держави як предмет фінансового права.

     Фінанси охоплюють широкий спектр обмінно – розподільних і перерозподільних відносин, що за єдиної сутності мають характерні ознаки й особливості. «Розуміння фінансів як єдиного цілісного явища дає підставі для виділення поняття «фінансова система»як певної сукупності форм і методів фінансових відносин та їх інституціонального забезпечення».

Не можна впевнено керувати фінансами не знаючи всієї сукупності цих взаємо зв’язків, їх змісту, спрямованості, взаємодії. Під час прийняття рішення з окремих питань управління фінансами( регулювання діяльності підприємницьких структур , функціонування банківської системи, фінансового ринку тощо) потрібно враховувати якими будуть наслідки для інших складових фінансової системи. Тобто, для ефективного управління фінансами слід мати чітке уявлення про об’єкт управління, розуміти проблеми формування та функціонування фінансової системи країни .

Питання що до сутності та складу фінансової системи не менш дискусійне у фінансовій науці, ніж стосовно власне фінансів та їх функцій.

     Ґрунтовне дослідження  теоретико –методологічних аспектів розбудові фінансової системи України здійснив В.М. Опарін, який детально вивчив проблематику фінансової системи, визначив різні підходи щодо трактування фінансової системи у фінансовій науці.

Фінансова система – «непросто сукупність певних форм і методів фінансових відносин. Це відповідно організована система».

       Заслуговують на увагу та підтримку й інші визначення фінансової системи. На думку О.Р. Романеска. «Це сукупність відокремлених, але взуємо пов’язаних між собою сфер фінансових відносин, що мають особливості мобілізації та використання фінансових ресурсів, відповідний апарат управління та правове забезпечення». Вона характеризує фінансову систему в двох аспектах:

1)    за внутрішньою стуктурою – як сукупність відокремлених але взаємо пов’язаних сфер і ланок фінансових відносин, що відображають специфічні форми та методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту;

2)    за організаційною структурою – як сукупність державних органів та установ, котрі здійснюють фінансову діяльність.

Узагальнюючи різні підходи до структуризації фінансової системи, слід зазначити, що загалом позиції авторів багато в чому збігаються, хоча вони використовують різні терміни. Майже всі автори зауважують, що до фінансової системи належать різні ланки державних фінансів, фінанси підприємницьких структур, фінансовий ринок, але є розбіжності стосовно включення до фінансової системи фінансів домогосподарств і міжнародних фінансів.

     Зважаючи за сказане вище, у структурі фінансової системи вирізняють такі сфери( підсистеми) :

1)    централізовані фінанси, основу яких становлять державні фінанси;

2)    децентралізовані фінанси, до котрих належать фінанси суб’єктів господарювання (підприємств) та фінанси домогосподарств.

2. Правове регулювання фінансової діяльності держави.

      Правове регулювання фінансової діяльності – провідна форма державного керівництва економікою. Система правових норм, що регулюють фінансову діяльність держави, становить фінансове право.

     Фінансове право – сукупність правових норм, що регулюють економічні відносини у сфері мобілізації, розподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів держави й органів місцевого самоврядування, необхідних для їх безперервного функціонування.

     Велика кількість фінансово – правових норм, із яких складається фінансове право, утворює складну систему, всередині якої ці норми групуються у різні підрозділи відповідно до сфер і ланок фінансової системи держави. Отже, у фінансовому праві норми інтегруються у самостійні підгрупи – фінансові інститути, що регулюють однорідні фінансові відносини в галузі бюджету, державного кредиту, державних позабюджетних цільових фондів тощо. Правові норми фінансового права включаються в акти різних правових форм: закони, укази, інструкції, рішення та ін..

     Головне значення у правовому регулювання фінансової діяльності держави має Конституція України, якій містяться основоположні принципи ( на них ґрунтується галузь фінансового права); вона визначає вихідні положення нормативної регламентації фінансових відношень, є базою для фінансового законодавства.

     За статтями Основного Закону встановлюються повноваження у сфері фінансів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Рахункової палати. У Конституції визначення також повноваження  в галузі фінансів Автономної Республіки Крим (ст.. 138), органів місцевого самоврядування(ст.. 141 – 143)

     Істотну роль у правовій регламентації фінансової діяльності держави відіграють закони України  з фінансових питань. Насамперед до них належать ті, які за п. 1ч. 2 ст. 92 Конституції України встановлюють:

-         державний бюджет України

-         бюджетну системи України;

-         податки та збори;

-         принципи створення і функціонування  фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;

-         статус національної валюти, статус іноземних валют на території України;

-         порядок утворення то погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргів;

-         порядок випуску й зберігання державних цінних паперів, їх види і типи.

У фінансове законодавство включається велика кількість підзаконних актів, яким є нормативні укази Президента з фінансових питань, Постанови Уряду України, накази й інструкції міністерств і відомств, а також органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій.

      Нормативно – правові акти Кабінету Міністрів України у сфері фінансів розробляються на основі законів.

      У спеціальному фінансовому законодавстві держави чітко розмежовується публічної влади, і фінансова діяльність.

            3. Фінансова політика та фінансовий механізм.

      Системи державних заходів у сфері фінансової діяльності, спрямованих на мобілізації фінансових ресурсів, їх розподіл і використання, з метою виконання її функцій, - фінансова політика держави.

      Фінансова політика, як і фінансове законодавство, відображає суб’єктивні дії певних верств суспільства або окремих груп людей. Вони пов’язані з процесом прийняття рішень галузі політики, економіки, фінансів і соціальній сфери.

       Головні завдання фінансової політики полягають у забезпеченні безперервного відтворювального процесу ( насамперед продуктивних сил) та зростання суспільного багатства.

     Важливим пріоритетом фінансової політики України є звершення переходу до ринкової економіки.

       За допомогою фінансів та фінансової політики здійснюється багатоаспектний регулювальний вплив на ринкові відносини й процес розширеного відтворення, а саме: фінанси та фінансова політика активно використовуються з метою сприяння процесові нагромадження капіталу, який визначає темпи економічного зростання; за допомогою фінансів держава впливає на процес реалізації сукупного суспільного продукту в цілому та додаткової вартості зокрема; фінанси відіграють важливу роль у процесі відтворення робочої сили.

     Отже, фінансова політика є складовою економічної політики держави. У ній конкретизуються головні напрями розвитку народного господарства, визначається загальний обсяг фінансових ресурсів, їх джерела та напрями використання, розробляється механізм регулювання і стимулювання соціально –економічних процесів фінансовими методами. Водночас фінансова політика – відносно самостійна сфера діяльності у будь-якій сфері суспільної діяльності.

     Головна мета фінансової політики полягає в оптимальному розподілі ВВП між галузями народного господарства, соціальним  групами населення та територіями. На цій основі мають забезпечуватися стійко зростання економіки, удосконалення її структури, поліпшення добробуту населення.

     Головне призначення фінансової політики – забезпечення відповідними фінансовими ресурсами реалізації тієї чи іншої державної програми соціально – економічного розвитку, зовнішньоекономічної діяльності. Фінансова політика держави як макроекономічний механізм управління включає в себе стратегію й тактику управління.

     Фінансова стратегія – дії держави щодо стратегічного розвитку її фінансової системи; загальний напрям і методи досягнення поставленої мети; спрямована на вироблення цільових програм реалізації яких потрібні час і великі фінансові ресурси. Це політика, розрахована на довготермінову перспективу і вирішення глобальних завдань соціально – економічного розвитку країни.

    Фінансова практика – поточна політика, спрямована на розв’язання конкретних завдань відповідного періоду, що впливають із розробленої фінансової стратегії. Вона включає конкретні методи та засоби досягнення поставленої мети за конкретних умов, що дають змогу зосередити зусилля на варіантах рішення, котрі не суперечать прийнятій стратегії.

  З погляду основних напрямів впливу фінансів на економіку країни до складу фінансової політики держави входить: бюджетна, податкова, грошово – кредитна, інвестиційна, валютна, страхова, амортизаційна, митна, з управління фінансами та фінансовий контроль.

   Бюджетна політика – це сукупність юридичних, економічних, організаційних заходів під час складання бюджетів, регулювання бюджетного процесу, управління бюджетним дефіцитом, організації бюджетного контролю. Вона виявляється у формах і методах мобілізації бюджетних коштів та їх витрачанні на різні потреби держави.

   Податкова політика – найтісніше пов’язана з бюджетною політикою, становить систему заходів держави у галузі оподаткування.

   Бюджетно – податкова ( або фіксальна) політика має створювати сприятливі умови для виробничої та фінансової діяльності суб’єктів господарювання. Слід зауважити, що в розвинутих країнах світу через державний бюджет відбувається перерозподіл від 30 до 50 % ВВП. Найчастіше таку політику ототожнюють з фіскальною. Фіскальна політика має дві основні форми: дискреційна та автоматична.

Дискреційна (активна) фіскальна політика – свідоме маніпулювання податками та державними видатками з боку органів законодавчої та виконавчої влади з метою змінення реального обсягу національного виробництва і зайнятості, контролю над інфляцією, прискорення темпів економічного зростання.

Автоматична (пасивна) фіскальна політика – проводиться за допомогою «вбудованих стабілізаторів» ( податків і державних витрат, трансфертів). Необхідні змінення в рівні державних видатків і податків вводяться автоматично. Це так звана автоматична або вбудована стабільність.

     Вбудовані стабілізатори – будь – який захід, що має тенденцію збільшити дефіцит державного бюджету в період економічного зростання та інфляції без спеціальних активних заходів з боку уряду та законодавчої влади.

   Державний бюджет завдяки фінансовій політиці в період економічного зростання й інфляції повинен мати рестриктивний (стримувальний)  вплив, а в період економічного спаду та безробіття – експансивний (стримувальний).

   За допомогою будованих стабілізаторів амортизується економічний спад та обмежується зростання.

   Грошово – кредитна ( монетарна) політика – сукупність дій та заходів держави у сфері грошових на управління рухом кредитного капіталу. Дії     грошово – кредитної політики спрямовані на регулювання грошового обігу, що здійснює держава через центральний банк, вони охоплюють ринки грошей, капіталів, цінних паперів. НБУ проводить грошово – кредитну політику з метою впливу на грошову масу обігу, обсяги кредитування, темпи інфляції, стан платіжного балансу.

    Об’єктами монетарної політики є такі змінні грошового ринку, як пропозиція (маса) грошей, ставка відсотка, валютний курс, швидкість обігу грошей та ін.

 4. Державне управління фінансами в Україні.

     Ефективне функціонування фінансової системи держави, здійснення цілеспрямованої фінансової політики з допомогою фінансового механізму залежить від організації управління фінансами держави.

    Управління фінансами відбувається через систему державних органів та інститутів за допомогою форм і методів організації управлінської діяльності. Така діяльність зумовлена історичними, економічними та політичними умовами розвитку держави, воно підпорядковується фінансовій політиці держави.

    В управлінні фінансами вирізняють об’єкти і суб’єкти управління.

Об’єктами управління є різні форми та методи фінансових відносин. Суб’єктами – ті організації структури, які здійснюють управління (фінансові державні органи і т.п.)

   Основне завдання органів управління фінансовою системою в державі полягає в забезпеченні злагодженості функціонування окремих сфер і ланок фінансових відносин. Це досягається шляхом чіткого розподілу функцій і повноважень між фінансовими органами й інституціями.

   В управлінні фінансовими розрізняють декілька функціональних складових: планування стратегічне й оперативне управління та контроль.

Планування посідає важливе місце в системі управління фінансами. Його об’єктом є фінансова діяльність держави та суб’єктів господарювання, а результатом – складання фінансових планів. В процесі планування держава та суб’єкти господарювання оцінюють стан своїх фінансів , виявляють можливість збільшення фінансових ресурсів, розробляють напрями їх ефективного використання.

   У системі органів управління фінансами доцільно виокремлювати органи стратегічного й оперативного управління фінансами.

 Стратегічне управління – це загальне управління фінансами, що включає дії, розраховані на довгострокову перспективу і вирішення глобальних завдань розвитку фінансової системи країни.

    Стратегічне управління виявляється у визначенні фінансових ресурсів шляхом прогнозування на майбутнє, встановлення обсягів фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм; здійснення вищими органами державної влади та управління ( Президентом України, Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України). До сфери безпосереднього державного управління належать лише державні фінанси.

    У сфері управління фінансами до повноваження Верховної Ради України належить: розгляд проекту та затвердження закону про Державний бюджет  України, контроль за виконанням Державного бюджету, ухвалення рішення щодо звіту про його виконання. Розгляд і затвердження усіх законодавчих актів, котрі стосуються фінансової системи та фінансової політики в країні, контроль за їх виконанням, використанням позик.

5. Організація фінансового контролю в державі.

    У країнах із ринковою економікою сфера державного фінансового контролю забезпечує реалізацію фінансової політики держави.

   Фактично фінансовий контроль завершальною стадією управлінського процесу, що складається з трьох взаємопов’язаних елементів: прогнозування або планування, регулювання та контролю. Оскільки фінансовий контроль – складова фінансових відносин, він відіграє специфічну роль індикатора розподільних відносин, дія якого втілюється в контрольній функції фінансів.

   Формально об’єктами фінансового контролю вважають фінансові показники діяльності всіх суб’єктів економічних відносин: дохід, прибуток, собівартість, витрати обігу, рентабельність, податкові платежі. Водночас фактичним об’єктом фінансового контролю є сукупний процес фінансово - господарської діяльності.

    Суб’єктами фінансового контролює, з одного боку, як державні, так і недержавні структури контролю, з іншого боку – підприємства всіх форм власності та фізичні особи.

      Фінансовий контроль – специфічний вид діяльності, що здійснюється всіма ланками державної влади й управління, а також недержавними структурами стосовно забезпечення на основі законності відповідального рівня фінансової дисципліни.

     Фінансовий контроль, як економічна категорія, поділяється на види за певними критеріями. Залежно від суб’єктів , які виконують фінансовий контроль, вирізняють державний, внутрішньогосподарський, аудиторський (незалежний), громадський, фінансовий контроль.

     Функції державного контролю розподіляються між вищим органами влади разом із функціями управління фінансовою системою. Державний контроль охоплює загально державний і відомчий контроль.

Загальнодержавний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України, Кабінетів

      Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державна податкова адміністрація України, спеціальні органи державного фінансового контролю, до яких належить Рахункова палата Державна контрольно – ревізійна служба України.

    Особливе місце у системі органів державного фінансового контролю посідає Рахункова палата України – постійно діючий орган контролю, утворений Верховною Радою України, він здійснює діяльність самостійно, незалежно від інших органів влади, звітує перед Верховною Радою України. До головних функцій та повноважень Рахункової палати належить:

-         контроль за виконанням законів України, виконанням Державного бюджету та державних цільових позабюджетних фондів;

-         здійснення за дорученням Верховної Ради України контролю за виконанням бюджету за поквартальним розподілом доходів і видатків, видатків з обслуговування внутрішнього та зовнішнього боргів України, витрачанням коштів цільових фондів;

-         контроль за ефективністю управління коштами Державного бюджету Державним казначейством України, законність і своєчасність руху коштів бюджету, загальнодержавних цільових фондів у Національному банкові України, уповноважених банках і кредитних установах;

-         контроль органів місцевого самоврядування, підприємств, банків, організацій стосовно виконання ними бюджетних коштів.

Тема 4. ПОДАТКИ . ПОДАТКОВА СИСТЕМА.

1. Сутність і функції податків

В умовах ринкової економіки фінансова політика держави базується на системі фінансових регуляторів. Такими фінансовими регуляторами є насамперед податки, які забезпечують вилучення і перерозподіл створеного валового внутрішнього продукту і формування централізованих фондів грошових ресурсів держави.

Податки існують у людському суспільстві майже 1000 років. Запровадження податків мало надзвичайно прогресивне значення для розвитку людського суспільства, їх порівнюють із винаходом колеса чи парової машини. Водночас непосильні податки були причиною багатьох соціальних конфліктів і кровопролитних воєн. Первісно податки називались "апхіЬіа" (допомога) і мали тимчасовий характер. Вважалося, що податки суперечать недоторканності приватної власності, і їх введення допускалося лише в надзвичайних випадках як екстраординарне джерело державних доходів. Ще в першій половині XVII ст. англійський парламент не визнавав постійних податків на загальнодержавні потреби, і король не міг ввести податки без його згоди. З часом податки перетворились із тимчасового в постійне джерело державних доходів. Податки стають настільки звичним джерелом державних коштів, що відомий політичний діяч Північної Америки Б. Франклін (1706-1790) зміг сказати, що "платити податки і вмерти повинен кожен".

Сьогодні ми не можемо уявити собі державу без податків. Об'єктивною реальністю є те, що, з одного боку, податки - це фінансове підґрунтя існування держави, а з іншого, податки - це знаряддя перерозподілу доходів юридичних і фізичних осіб, найефективніший інструмент впливу держави на суспільне виробництво.

Характеристику податку слід розглядати в таких аспектах:

-  за економічною сутністю;

-  за формою прояву;

-  з організаційно-правової сторони .

Економічна сутність податків виявляється в грошових відносинах, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами з приводу примусового вилучення частини створеної вартості і формування фонду фінансових ресурсів держави.  Процес  примусового  відчуження  частки доходів юридичних осіб і громадян на загальносуспільні потреби характеризує односторонній рух вартості (від платника податку до держави) без еквівалентного обміну.

Матеріальною основою податків є реальна сума грошових коштів, що мобілізуються державою.

Конкретними формами прояву категорії податку є види податкових платежів, які встановлюються законодавчими органами влади.

З організаційно-правової сторони податок - це обов'язковий платіж, який надходить у бюджетний фонд у визначених законом розмірах і встановлені строки.

Податковим відносинам притаманні свої відмітні особливості, що дають змогу виділити їх із загальної сукупності фінансових відносин. Зокрема, це обов'язковий характер податків та їх відносна безповоротність.

2. Розвиток наукової теорії податків.

Теорія оподаткування почала формуватись в останню третину XVIII ст.

Чи не вперше науково обґрунтовану характеристику податків дали представники англійської класичної політекономії Адам Сміт та Давид Рікардо. А. Сміта часто називають фундатором наукової теорії податків. Він одним із перших у своїй праці "Багатство націй" ("Дослідження про природу і причинах багатства народів" (1776 р.) чітко сформулював основні принципи оподаткування. Суть цих принципів полягає у такому:

1. Піддані держави мусять брати участь у її підтримці відповідно до своєї платіжної спроможності, тобто пропорційно доходу, яким вони користуються під заступництвом держави.

2.     Податок, який кожний платник платить, має бути чітко визначеним, а не довільним.

3.     Податки повинні стягуватись у найвигідніший час і найвигіднішим способом для особи, що його сплачує.

4.     Кожний податок має бути так побудований, щоб він брав із кишень населення якомога менше понад те, що він приносить до скарбниці держави.

Ці "чотири правила Адама Сміта" стали класичними. їх глибинність і обґрунтованість і досі ніхто не оскаржує.

На думку Д.Рікардо, "податки становлять ту частину продукту землі та праці країни, яка надходить у розпорядження уряду: вони завжди сплачуються або з капіталу, або з доходу країни".¹ Він визначив особливості і завдання податків і довів, що податкове регулювання повинно заохочувати нагромадження та розширення виробництва.

Д.Рікардо, як і А.Сміт, доводив необхідність звільнення капіталу від оподаткування і виступав проти непрямих податків як таких, що збільшують витрати виробництва, зменшують прибуток і скорочують споживання.

Досить вагомий внесок у розвиток природи податків зробив А. Вагнер. Він один із перших до суто фіскального призначення податків додає і регулятивну спрямованість цих платежів, заявивши, що податки стягуються державою частково для покриття державних видатків, частково - для змін у розподіленні суспільного продукту.

У першій половині XIX ст. послідовник А.Сміта швейцарський економіст Ж.Сімонд де Сісмонді (1773-1842) формулює теорію податку як плату за "насолоди": суспільний порядок, правосуддя, захист власності, охорона здоров'я, освіта, охорона території, зовнішня безпека. Отже, у Ж.Сісмонді в обґрунтування податку покладена теорія обміну між державою та фізичною або юридичною особою. Цю точку зору поділяв і соціаліст-економіст П.Прудон (1809-1865), який заявляв, що податок є обміном.

Досить детально розробив "податкову теорію послуг" англійський вчений Джон Стюарт Мілль (1806-1873), згідно з якою кожна людина повинна віддати державі частину свого доходу за отримувану від неї підтримку. Тобто, сплачуючи податки, громадяни натомість отримують від держави безплатні блага та послуги. Дж. С.Мілль пов'язав податки з державними витратами, наголошуючи на суворій залежності між ними.

Ця теорія набула подальшого розвитку у працях шведських економістів К.Вікселя та його учня Е.Ліндаля. К.Віксель (1851-1926) свою податкову концепцію будує на принципах теорії добробуту. Він вважав, що головними принципами справедливого оподаткування є принцип корисності й принцип рівності між вилученою вартістю та її еквівалентом. Останній означає, що кошти населення, вилучені у формі податку, повинні йому повертатись у вигляді певних державних послуг, що може бути досягнуто автоматично за допомогою парламентських податкових законів. Е. Ліндаль так само, як і К. Віксель, розглядав податки як своєрідну плату за державні суспільні послуги. Він вважав, що головною проблемою оподаткування є досягнення справедливості.

Теорія податків, долучена до концепції добробуту та справедливості, найповніше розкривається у працях англійського економіста А.С.Пігу. На його думку, справляння податків проходить поза ринковими відносинами і в оподаткуванні не можна використовувати поняття граничної корисності.

З'ясовуючи сутність податків, слід відзначити внесок у теорію податків основоположника російської фінансової науки І.Х.Озерова. У своїй фундаментальній праці "Основи фінансової науки" він зазначає, що "податки - це обов'язкові платежі, які сплачуються підданими держави для виконання покладених на неї функцій".

Подальшого розвитку теорія податків набула в поглядах представників кейнсіанської школи. Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) розробив принципово нову теорію податків, спрямовану на державне регулювання економіки за умов ринкових відносин. Податки Дж. Кейнс розглядає як "вбудовані механізми гнучкості", що амортизують кризові явища і рівномірно розподіляють податковий тягар залежно від доходів³. Ідеї Дж. Кейнса дали початок новим методам теоретичного дослідження, що вписувались у концепцію "ефективного попиту". Це дало змогу вмонтувати рух податків у рух макроекономічних показників. Його погляди значно вплинули на подальший розвиток західної фінансової науки, про що докладно йдеться в книзі В.М.Федосова "Сучасний капіталізм і податки" (див.: Федосов В.М. Современньїй капитализм и налоги. - К.: Вища школа., 1987. - С. 116-121).

У 70-ті роки XX ст. розвиток виробничих відносин і процесу розширеного відтворення в країнах з ринковою економікою характеризується різким підвищенням нестабільності, сповільненням темпів економічного зростання, збільшенням резервної армії праці, зростанням бюджетного дефіциту та державного боргу. У зв'язку з цими явищами практичні рекомендації державного втручання набувають нового змісту. На зміну кейнсіанським методам регулювання приходить неокласична теорія і практика державного втручання. Особливо авторитетним стає один із неокласичних напрямів - неоконсерватизм. Розбіжності у поглядах кейнсіанців та неоконсерваторів на податки випливають із відмінностей у їхніх загальних теоріях. Кейнсіанська податкова теорія розвивалась з умов "попиту", забезпечення інвестицій достатніми заощадженнями. Неокласики ж виходять із забезпечення пропонування ресурсів і достатності заощаджень, звідси вимога значного зниження загального рівня податків.

Теорії неокласиків стали основою податкової політики США та Великобританії, а потім і більшості країн із розвинутою ринковою економікою. Головний аргумент неокласичної школи стосовно податкової сфери - податки на прибуток підривають можливості нагромадження заощаджень та інвестицій, тобто негативно впливають на економічне зростання.

Досить популярною в США стала податкова концепція економіста А.Лаффера. Він обґрунтував пряму залежність між прогресивністю оподаткування, доходами бюджету й оподатковуваною частиною національного виробництва. Податкові реформи у США наприкінці 70-х і протягом 80-х років були здійснені на основі концепції А. Лаффера. Графік, складений А. Лаффером ("Крива Лаффера"), показує , що підвищення податків до певного рівня сприяє зростанню доходів бюджету, оскільки воно не підриває стимулів до економічної діяльності та інвестиційної активності приватного сектору. За цією межею починається так звана заборонна зона шкали оподаткування. Податки, що стягуються на основі високих ставок цієї шкали, пригнічують підприємницьку ініціативу, призводять до скорочення нагромадження та інвестицій, знижується випуск продукції і, як наслідок, звужується податкова база. Звідси висновок - шкала податкових ставок має бути розроблена у такий спосіб, щоб не підривати податкової бази. На думку А. Лаффера, зниження податкових ставок може сприяти ліквідації бюджетного дефіциту, зменшенню державного боргу.

Отже,  визначення  економічної природи  й  суті  податків пройшло  в  фінансовій  науці  досить складний  шлях.  Так, спочатку податки розглядались як подарунок урядові, потім були формою виконання прохання уряду, надання допомоги, пожертвою, потім вже як виконання обов'язку і насамкінець обов'язковим внеском, визначеним урядом чи встановленим парламентом за допомогою відповідного закону.

Однією із перших теорій, яка містить ідею примусового характеру податку, була теорія "жертви". Ще на початку XIX ст. у теорії податку Ж. Сісмонді плата за послуги, що купуються у держави, отримує визначення жертви.

Протягом ХІХ-ХХ ст. цю теорію розвивали Ж.Б.Сей, Д.Мілль, К.Віксель, Ф.Нітті, П.Самуельсон й інші представники економічної науки. Французький економіст початку XIX ст. Ж.Б.Сей усі податки розглядав як неминуче зло.

У другій половині XIX ст. значного поширення набуває теорія податку як бюджетної необхідності. Заперечуючи відповідність між шкодою, якої завдає податок платникові, і отриманим еквівалентом, дана теорія стверджує, що законодавець, визначаючи податок, ставить собі за мету цілі виключно фінансового характеру. Стосовно ж приватного господарства податкова політика повинна керуватися лише одним завданням - якомога менше його обтяжувати.

Російський економіст М.І.Тургенєв, вивчаючи природу податків, також вважав їх жертвою на загальну користь. Ідея примусового характеру податку, встановленого державою без будь-якої залежності від волі платника, набула подальшого розвитку в теорії колективних потреб.

Розроблена і сформульована неокласиками, ця теорія була повністю прийнята кейнсіанцями і неокейнсіанцями з поправкою на "суспільні потреби" замість "колективних". Податки визначаються як примусові внески окремих господарств або приватних осіб для покриття суспільних витрат держави. При цьому наголошується на тому, що податками слід вважати примусові збори на користь держави або общини без будь-якого еквівалента з боку держави.

У радянській Росії 20-х років такі представники фінансової науки, як А.А.Буковецький, А.Соколов, П.В.Мікеладзе, дотримувалися теорії колективних потреб. Цю теорію як основу визначення податку західна економічна наука використовує і наприкінці XX ст., внісши відповідні корективи. Лауреат Нобелівської премії в галузі неокласичного синтезу П. Самуельсон у підручнику "Економіка" підтверджує примусовий характер оподаткування і відсутність прямого зв'язку між вигодою громадянина і податками, які він сплачує.

Сучасне визначення податку знаходимо в одному із найбільш популярних в американських коледжах і університетах підручнику К.Р.Макконнелла, С.Л.Брю "Економікс": "Податок - примусова виплата урядові домогосподарством або фірмою грошей (або передання товарів і послуг), в обмін на які домогосподарство або фірма безпосередньо не отримують товарів або послуг, причому така виплата не є штрафом, накладеним судом за незаконні дії"".

Розвиток західної податкової теорії свідчить про тісне взаємопроникнення та взаємодоповнення неокласичних і кейнсіанських ідей. Прикладом може бути постановлення питання про необхідність тісного поєднання бюджетної, податкової та монетарно-кредитної політики. Більшість сучасних учених-теоретиків, у тому числі і представники української фінансової школи Андрущенко В.Л., Василик О.Д., Суторміна В.М., Федосов В.М. та інші, стверджують, що податки є обов'язковими платежами юридичних і фізичних осіб, які запроваджуються для утримання державних структур та фінансового забезпечення виконання ними функцій держави. Податок - це плата суспільства за виконання державою її функцій, це відрахування частини вартості валового національного продукту (ВНП) на загальносуспільні потреби, без задоволення яких суспільство існувати не може . Але не всі обов'язкові платежі, які надходять до централізованих грошових фондів держави, називаються податками⁵.

У сучасній фінансовій науці та податковому законодавстві використовується три основних терміни, якими позначаються платежі державі - плата, відрахування, податок. Розглянемо відмінності між ними.

Плата передбачає певну еквівалентність відносин платника з державою. Прикладами плати є державне мито, збори за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього середовища, рентні платежі, плата за торговельний патент на деякі різновиди підприємницької діяльності. Значною мірою частина їх має відшкодувальний характер: вони є платою за послуги, які надаються державою, платою за отримання дозволу на якусь діяльність тощо. Плата вноситься за рахунок як собівартості, так і прибутку, що визначається механізмом її вилучення.

Відрахування передбачає цільове призначення платежів. Воно може бути або частковим, тобто встановленим згідно з економічним змістом платежів, або повним, коли використання коштів у повному обсязі здійснюється лише за цільовим призначенням. Наприклад, часткове цільове призначення має збір за геологорозвідувальні роботи, оскільки вноситься до держбюджету і в загальній сумі бюджетних доходів його цільове призначення втрачається. При цьому суми фінансування геологорозвідувальних робіт можуть бути як більші, так і менші за відрахування. Коли фінансування менше за надходження, то цільове призначення не зберігається. Прикладами повного цільового призначення відрахувань є збори до державних цільових фондів. Загалом, відрахування відносять до затрат виробництва та включають у собівартість. Отже, за своєю сутністю плата та інший обов'язковий платіж - це обов'язковий, безповоротний платіж до бюджетів відповідного рівня, який має відплатний, компенсаційний характер і вноситься регулярно або у зв'язку з наданням державою платникові певної послуги чи певних прав.

Податки насамперед - це сукупність фінансових відносин, що складаються в процесі перерозподілу ВВП з метою створення централізованого державного фонду для фінансування суспільних функцій. Найбільш лаконічним і правильним з теоретичних позицій є, на наш погляд, таке визначення: "Податки - імперативні грошові відносини, у процесі яких створюється бюджетний фонд, без надання суб'єктові податку якого-небудь еквівалента". Як розвиток цього визначення можна додати, що податок - це індивідуально безвідплатний, безповоротний, нецільовий платіж, що вноситься платником податку до бюджету відповідного рівня в порядку, розмірах та у строки, встановлені законодавством.

Характерними ознаками податків, які дають змогу вирізнити їх серед  інших платежів,  є те,  що податки не мають ні елементів повного еквівалентного обміну, ні конкретного цільового призначення. Також необхідно зазначити, що якщо плата та відрахування можуть сплачуватися як державі, так і іншим юридичним особам, то податки - це атрибут лише держави. Імперативність - це перша сутнісна ознака податку. Вона передбачає відносини влади і підлеглості.

Розкриття сутності і суспільного призначення податків неможливе без визначення функцій цієї категорії. Стосовно функцій податків у фінансовій літературі існують різні точки зору. О.Д.Василик у своєму підручнику "Теорія фінансів" стверджує, що податки виконують фіскальну і стимулювальну функції (Василик О. Д. Теорія фінансів: Підручник. - К.: НІОС, 2000. - С. 206). Автори підручника "Податкова система України" за редакцією В.М.Федосова висловлюють думку, що в сучасних умовах податкам притаманні дві функції - фіскальна і регулювальна (Податкова система України: Підручник / За ред. В.М.Федосова. - К.: Либідь, 1994. - С. 14-15). Така ж точка зору і в авторів підручника "Фінанси" за редакцією Л.А.Дробозіної (М: ЮНИТИ, 1999, - С. 156). Деякі економісти наділяють податки такими ж функціями, які виконують фінанси, тобто розподільною і контрольною (Теория финансов: Учеб. пособие / Под общ. ред. Н.Е.Заяц, М.К.Фисенко. - Минск: Вьішзйшая школа, 1997. - С. 299).

Фіскальна функція є досить важливою у характеристиці сутності податків, вона визначає їх суспільне призначення. З огляду на роль даної функції у формуванні бюджетного фонду, тобто матеріальних умов для функціонування держави, податкові надходження мають бути постійними, стабільними, рівномірно розподілятися в регіональному розрізі. На думку прихильників розподільної функції, за її допомогою здійснюється формування дохідної частини бюджету з подальшим направленням цих доходів на фінансування різноманітних заходів, пов'язаних з реалізацією державою своїх функцій. З допомогою контрольної функції оцінюється ефективність кожного податку і податкової системи в цілому.

Через стимулюючу функцію податків держава впливає на процес відтворення, стимулюючи його розвиток, посилюючи нагромадження капіталу, розширюючи платоспроможний попит населення, створюючи додаткові стимули для ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримуючи рівень зайнятості. У процесі реалізації цієї функції стимулюючий вплив на суспільне виробництво забезпечується через диференціацію податкових ставок і встановлення різних пільг, преференцій і ін. Податкові пільги передбачають повне або часткове звільнення від сплати податків. Вони можуть бути згруповані наступним чином:

-  звільнення (повне або часткове) від сплати податку окремих осіб або категорій платників;

-  повне або часткове звільнення об'єкта або податкової бази від оподаткування і використання неоподатковуваного мінімуму;

-  зменшення належної до сплати за розрахунковий період суми податку і використання податкового кредиту;

-  зменшення ставки податку.

Таким чином, податкові пільги надаються з метою соціальної підтримки малозабезпечених верств населення або підтримки пріоритетних галузей народного господарства та окремих категорій платників.

У законодавчих актах України передбачені такі види податкових пільг: неоподатковуваний мінімум об'єкта; вилучення із оподаткування певних елементів об'єкта; звільнення від сплати податків окремих осіб або категорій платників; зниження податкових ставок; цільові податкові пільги, включаючи податкові кредити (відстрочення справляння податку) та інші.

Преференції встановлюються у вигляді інвестиційного податкового кредиту і цільової податкової пільги для фінансування інвестиційних та інноваційних затрат. Податковий кредит, як і будь-який інший кредит, надається на умовах повернення і платності, оформляється відповідним договором між підприємством і податковим органом. Цільова податкова пільга на відміну від інвестиційного податкового кредиту може надаватися будь-якому підприємству місцевими органами виконавчої влади, але в межах суми податкових платежів в місцевий бюджет. Порядок і умови надання ті самі, що й у податкового кредиту. У багатьох країнах широко практикується диференціація ставок податку на прибуток корпорацій залежно від галузі економіки.

Сутність регулювальної функції полягає у впливі податків на різні сторони діяльності їх платників. Наприклад, відомо, що  більшість  цілей   економічної  політики  досягається  в економічно розвинутих країнах цілеспрямованим стимулюванням капіталовкладень. Саме від масштабів оновлення і розширення основного капіталу залежать в основному темпи зростання виробництва, стан кон'юнктури ринку, зайнятість, попит, національна конкурентоспромож­ність. Провідною формою забезпечення інвестиційних потреб суб'єктів господарювання протягом останніх років є самофінансування, частка якого в капіталовкладеннях коливається від 55 до 85 %. Такі масштаби самофінансування стали можливими лише завдяки державній податковій політиці і, зокрема, прискореному амортизаційному списанню основного капіталу. Надаючи право прискореної амортизації держава тимчасово втрачає доходи, проте у підприємства накопичуються ресурси для модернізації та технічного переоснащення виробництва, що в кінцевому підсумку забезпечує його розширення, збільшення прибутків і, відповідно, доходів бюджету.

Досить широко застосовується диференціація оподаткування прибутку, коли прибуток поділяється на капіталізований (залишається на підприємстві для розширення господарської діяльності) і розподілений (розподіляється серед засновників). Так, у ФРН нерозподілений прибуток оподатковується за ставкою 55 %, а прибуток, що розподіляється, - за ставкою 30 %. Такий підхід стимулює до збільшення доходів акціонерів. У деяких країнах набула поширення практика звільнення від оподаткування прибутку, який відраховується до резервних фондів. Зокрема, законом про акціонерні товариства у ФРН правлінням на власний розсуд дозволяється формувати резервні фонди для покриття непередбачуваних витрат і збитків, фінансових зобов'язань.

Використання податку як фінансового регулятора дуже складна справа, оскільки регулювальна функція податків є обов'язковим явищем, а міра впливу податків залежить від податкової політики, що є явищем досить суб'єктивним. На наш погляд, податкові відносини поєднують у собі водночас фіскальні та розподільно-стимулюючі ознаки. Тому специфічне суспільне призначення податків визначається не існуванням кожної функції окремо, а лише завдяки їх єдності.

3. Елементи системи оподаткування

Оволодіння основами податкової теорії вимагає чіткого й точного розуміння податкової термінології, тобто понять, які заведено називати елементами податку. До таких понять належать: об'єкт податку, або податкова база, суб'єкт (платник) податку, джерело податку, одиниця оподаткування, ставка податку, податкова квота.

Об'єкт податку вказує на те, що саме оподатковується (дохід, земля, транспортний засіб тощо). Назва податку майже завжди походить від об'єкта оподаткування. У фіскальній термінології об'єкт оподаткування ще називають податковою

базою.

Суб'єкти оподаткування - це особи (юридичні або фізичні), на яких покладено обов'язки сплачувати, утримувати та перераховувати податки до бюджету. Платника податку треба відрізняти від справжнього носія податку (кінцевого споживача) - особи, на яку податок припадає наприкінці усіх процесів перекладання.

Джерелом податку називають дохід, з якого платник сплачує податок. Джерело сплати може бути безпосередньо пов'язане з об'єктом оподаткування (коли оподатковується сам дохід або майно, що приносить дохід), а може і не мати стосунку до об'єкта оподаткування (наприклад, податки на майно і землю, які перебувають в особистому користуванні і не приносять доходу їх власникам). Податок може сплачуватись із доходу (незалежно від джерел його отримання), або капіталу (майна), коли для покриття податку доводиться витрачати його

частку.

Одиницею оподаткування (або масштабом вимірювання) є одиниця виміру (фізичного чи грошового) об'єкта оподаткування. Фізичний вимір точніше відображає об'єкт оподаткування (площа земельної ділянки в га або м², обсяг циліндра двигуна транспортного засобу в м³). Грошовий вимір може бути безпосереднім - у разі оцінки доходів і опосередкованим - якщо оцінюється земельна ділянка, майно

тощо.

Ставка податку - це законодавчо встановлена величина податку на одиницю виміру бази оподаткування. Існують два підходи до встановлення податкових ставок: універсальний і диференційований. За універсального встановлюється єдина для всіх платників ставка, за диференційованого - кілька. Диференціація ставок може відбуватися у двох напрямах. Перший - у розрізі платників, коли для більшості платників виділяється основна ставка, а також знижені й підвищені ставки для окремих платників. Другий - у розрізі різних характеристик і оцінок об'єкта оподаткування. За способом побудови ставки податку поділяються на тверді та процентні. Тверді ставки встановлюються у грошовому вимірі на одиницю оподаткування в натуральному обчисленні. Процентні ставки встановлюються щодо об'єкта оподаткування, який має грошовий вимір. Процентні ставки можуть бути пропорційними, прогресивними, регресивними і змішаними. Пропорційні - це єдині ставки, що не залежать від розміру об'єкта оподаткування. Прогресивні - це такі ставки, розмір яких зростає в міру збільшення обсягів об'єкта оподаткування. Регресивні ставки на відміну від прогресивних зменшуються в міру зростання об'єкта оподаткування. У практиці оподаткування прогресивні і регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і в поєднанні - у вигляді прогресивно-регресивної і регресивно-прогресивної шкали ставок.

Податкова квота - частка податку в доході платника. Вона характеризує рівень оподаткування і може бути як в абсолютному, так і у відносному вимірах. У податковій справі податкові квоти законодавчо не встановлюються.

 

Тема 5. БЮДЖЕТ. БЮДЖЕТНА СИСТЕМА.

1. Економічна природа і функції бюджету.Бюджет держави є досить складним і багатогранним явищем у суспільстві. Розкриваючи поняття "бюджет", доцільно розглянути такі його найважливіші характеристики:

-  за сутністю економічної категорії;

-  за правовим характером;

-  за формою;

-  за матеріальним змістом.

Передусім слід підкреслити, що бюджет є самостійною економічною категорією: ця категорія, будучи частиною фінансів, характеризується тими самими ознаками, які притаманні фінансам у цілому, але одночасно має свої

особливості, які відрізняють її від інших сфер і ланок фінансових відносин. До цих особливостей відносять:

1)      бюджет є особливою економічною формою перерозподільних відносин, пов'язаних з відокремленням частини ВВП у руках держави і використанням її з метою задоволення потреб усього суспільства й окремих адміністративно-територіальних формувань;

2)    за допомогою бюджету відбувається перерозподіл валового внутрішнього продукту, рідше-національного багатства, між окремими галузями економіки, адміністративно-територіальними формуваннями, сферами суспільної діяльності;

3)     пропорції бюджетного перерозподілу вартості більшою мірою, ніж в інших ланках фінансової системи, визначаються потребами розширеного відтворення в цілому і завданнями, які стоять перед суспільством на кожному історичному етапі його розвитку;

4)   сфера бюджетного розподілу посідає центральне місце у складі державних фінансів, що зумовлено ключовим положенням бюджету порівняно з іншими ланками.

   Звідси можна зробити висновки про специфічне суспільне призначення бюджету - забезпечити розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту між галузями економіки, верствами населення й територіями з метою підвищення ефективності економіки та добробуту громадян.

  Як економічна категорія бюджет являє собою економічні відносини між: державою, з одного боку, і юридичними та фізичними особами, з іншого боку, з приводу розподілу і перерозподілу ВВП (частково і національного багатства) з метою формування і використання бюджетного фонду, призначеного для забезпечення виконання державою її функцій. Фінансові відносини, які складаються у держави з юридичними і фізичними особами називаються бюджетними. Централізація частини ВВП у бюджеті є платою суспільства за виконання державою її функцій, таких як управління суспільством, оборона країни, економічна і соціальна.

   Крім того, держава, виступаючи власником засобів виробництва у державному секторі, здійснює підприємницьку діяльність і відповідно є одним із суб'єктів створення і розподілу ВВП. Як доводить світовий досвід, роль держави у розподільних процесах із розвитком ринкових відносин має зростати, і бюджет у цьому аспекті є найдосконалішим засобом для здійснення перерозподілу фінансових ресурсів зокрема і національного багатства в цілому.

  Аналіз моделі економіки, яка формується в Україні, дає підстави стверджувати, що в наступні роки через бюджет повинно перерозподілятися не менш як ЗО % ВВП. Таке співвідношення буде найоптимальнішим і зумовлене соціальною спрямованістю обраної моделі економіки, необхідністю структурної перебудови значної частини галузей господарства.

  У країнах середнього рівня розвитку частка ВВП, що перерозподіляється через бюджетну систему, становить 35-37 %, а у високорозвинутих - 45 % і більше. Наприклад, у Німеччині цей показник сягнув 60 %.

         Сконцентровані у бюджеті кошти призначаються для здійснення державної соціально-економічної політики, забезпечення оборони та безпеки держави. За допомогою бюджету виконуються державні та місцеві програми з розвитку й успішного функціонування галузей економіки, освіти, охорони здоров'я, зміцнення науково-технічного потенціалу й культури, поліпшення матеріального становища населення, підтримки соціально-економічного розвитку регіонів.

         Акумуляція у бюджетній системі значних грошових фондів створює можливість для забезпечення рівномірного розвитку економіки і соціальної сфери на всій території країни через маневрування у розподілі коштів, нівелюючи наслідки нерівномірного розміщення продуктивних сил та соціальні наслідки розшарування громадян за їхніми матеріальними статками.

Значення державного бюджету обумовлено не лише обсягом коштів, які зосереджені в ньому. У безпосередньому зв'язку з бюджетом і під його впливом функціонують усі інші ланки фінансової системи. Відтак, бюджет є могутнім інструментом державного управління.

         Сутність бюджету як економічної категорії реалізується через розподільну (перерозподільну) і контрольну функції. Зміст цих функцій, сфера і об'єкт їх дії характеризують специфіку бюджету як економічної категорії. Завдяки розподільній функції відбувається концентрація грошових коштів у руках держави і їх використання з метою задоволення загальносуспільних потреб.

Зміст розподільної функції бюджету визначається процесами перерозподілу фінансових ресурсів між різними підрозділами суспільного виробництва. Бюджет в основному відображає вторинний перерозподіл, тобто після первинного розподілу валового внутрішнього продукту на основні його складові здійснюється вторинний перерозподіл за допомогою податків і надання за рахунок бюджету громадянам суспільних благ і послуг. До таких благ належать оборона країни, національна безпека й правопорядок, благоустрій, захист довкілля, освіта, охорона здоров'я, наука, культура тощо. Жодна інша ланка фінансової системи не здійснює такого різноманітного і багаторівневого перерозподілу коштів, як бюджет. Сфера дії розподільної функції бюджету визначається тим, що у відносини з бюджетом вступають майже всі учасники суспільного виробництва.

      Контрольна функція дає змогу дізнатися, наскільки своєчасно і повно фінансові ресурси надходять у розпорядження держави, як фактично складаються пропорції в розподілі бюджетних коштів, чи ефективно вони використовуються. Основу контрольної функції становить рух бюджетних ресурсів, який відображається у відповідних показниках бюджетних надходжень і видатків.

Специфіка контрольної функції бюджету полягає в тому, що бюджет об'єктивно - через формування і використання фонду грошових коштів держави - відображає економічні процеси, які відбуваються в структурних ланках економіки.

Правова характеристика бюджету пов'язана із його законодавчим регулюванням. Бюджет виступає документом (фінансовим планом), в якому подається розпис доходів і видатків держави та органів місцевого самоврядування на бюджетний період. Державний бюджет України затверджується у формі закону.

       Бюджет як фінансовий план відіграє дуже важливу роль у діяльності держави. Він спрямовує фінансову діяльність держави, визначає її фінансові можливості та пріоритети.

За матеріальним змістом бюджет - це фонд фінансових ресурсів, який перебуває у розпорядженні органів виконавчої влади певного рівня й використовується для виконання покладених на них функцій, передбачених Конституцією.

Бюджет як централізований грошовий фонд перебуває у постійному русі: практично щоденно до нього надходять кошти і проводиться фінансування видатків. У зв'язку з цим необхідна чітко налагоджена система управління бюджетом, яка реалізується через бюджетний механізм, що створює держава.

Бюджетний механізм - це сукупність конкретних форм бюджетних відносин, методів мобілізації і витрачання бюджетних коштів. Через бюджетний механізм держава регулює економіку, стимулює виробничі та соціальні процеси.

До бюджетних методів регулювання економічних і соціальних процесів відносять:

1)    податки, які впливають на розвиток виробництва товарів, попит на них та їх пропонування;

2) бюджетне фінансування загальнодержавних програм, що забезпечують розширення виробництва й удосконалення його структури, розвиток соціальної сфери, соціальний захист громадян;

3)    фінансова підтримка окремих галузей і підприємств для вирівнювання економічних умов їх функціонування або прискореного розвитку (через субвенції, пільгові безпроцентнікредити та ін.);

4)        створення за рахунок бюджетних коштів спеціальних фондів, резервів для попередження диспропорцій у розвитку економіки.

Бюджетний механізм є активним інструментом реалізації бюджетної політики. Тому перехід на ринкові відносини, зміни, які відбуваються в пріоритетах бюджетної політики, потребують радикальних змін і в бюджетному механізмі.

2.     Бюджетна система України.

Державні органи на всіх рівнях управління для виконання покладених на них функцій повинні мати у своєму розпорядженні відповідні фінансові ресурси. З цією метою в державі створюється розгалужена мережа бюджетів, що забезпечують акумуляцію грошових коштів для фінансування господарства, соціальної сфери, благоустрою, утримання органів законодавчої і виконавчої влади і ін.

Сукупність різних видів бюджетів, побудована з урахуванням    економічних відносин, державного і адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права являє собою бюджетну систему держави

Структура бюджетної системи, принципи її побудови та організація функціонування визначаються бюджетним устроєм, що грунтується на адміністративно-територіальному поділі держави. Як правило, в унітарних державах існує дворівнева бюджетна система, яка включає державний та місцеві бюджети. У державах із федеративним устроєм бюджетна система має три й більше рівнів - федеральний бюджет, бюджети адміністративних одиниць, що входять до складу федерації, та місцеві бюджети.Складовими бюджетної системи України є державний бюджет та місцеві бюджети. Відповідно до Бюджетного кодексу України, ухваленого Верховною Радою України 22 березня 2001 р., місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування (бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань).

Бюджетна система України грунтується на таких принципах:

1)  принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних  відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2)      принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3)             принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4)      принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5)             принцип  обгрунтованості -  бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;

6)               принцип ефективності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнути запланованих цілей, залучаючи мінімальний обсяг бюджетних коштів, і максимального результату, використовуючи визначений бюджетом обсяг коштів;

7)                    принцип субсидіарності - розподіл видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8)            принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9)     принцип справедливості і неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;

10)                  принцип публічності та прозорості ~ Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною  Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11)                  принцип  відповідальності учасників  бюджетного процесу - кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Зокрема, у Бюджетному кодексі України визначено перелік формальних ознак, які свідчать про те, що уряд недостатньо відповідально поставився до вимог Бюджетної резолюції. Разом з тим підвищено відповідальність Верховної Ради за дотримання бюджетної політики, визначеної нею ж у Бюджетній резолюції, керівників фінансових органів на рівні області, міста обласного значення та району.

    3. Бюджетний процес в Україні

Бюджетний процес - це регламентована нормами права діяльність, пов'язана зі складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про виконання бюджетів, що становлять бюджетну систему України. Учасниками бюджетного процесу є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, Державне казначейство, Національний банк України, Рахункова палата, головні розпорядники і розпорядники бюджетних коштів та інші органи, на які законодавством України покладені бюджетні, податкові та інші повноваження.

Можна виділити такі стадії бюджетного процесу:

1)           складання проектів бюджетів;

2)               розгляд та прийняття  закону  про державний  бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3)               виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4)       підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

Основою бюджетного процесу є бюджетне планування, оскільки виконується такий бюджет, який ухвалено. Завдання бюджетного планування:

-        достовірне визначення обсягу та джерел формування доходів бюджету;

-        оптимальний розподіл видатків за окремими групами і галузями;

-     збалансування бюджету.

Процедура бюджетного планування (послідовність заходів і дій зі складання і розгляду проекту бюджету) визначена Бюджетним кодексом України і на державному рівні включає такі етапи та стадії.

А. Визначення Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період.

-           До 1 червня Кабінет Міністрів України подає до Верховної Ради України проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період, що грунтується на прогнозних макропоказниках  економічного і соціального розвитку України із зазначенням показників обсягу валовогоn внутрішнього продукту, індексів споживчих цін, прогнозованого офіційного обмінного курсу гривні у середньому за рік та на кінець року, прогнозованого рівня безробіття.

За результатами парламентських слухань Верховна Рада приймає постанову про схвалення або взяття до  відома Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період Бюджетна резолюція). Б. Підготовка й аналіз бюджетних запитів

-  Для підготовки пропозицій проекту Державного бюджету України Міністерство фінансів розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкцію щодо
підготовки бюджетних запитів.

-  Головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів, що містять пропозиції з відповідним обгрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних розпорядникові для забезпечення його діяльності на наступний бюджетний період, та подання їх Міністерству фінансів.

-  На основі аналізу бюджетних запитів Міністерство фінансів України готує пропозиції проекту  Державного бюджету України та проекту закону про Державний бюджет. В період підготовки пропозицій Міністерство фінансів вживає заходів щодо усунення розбіжностей з головними розпорядниками бюджетних коштів.

В. Схвалення Кабінетом Міністрів України проекту Державного бюджету та проекту закону про Державний бюджет та подання їх Верховній Раді України (не пізніше 15 вересня року, що передує плановому).

Г. Розгляд та прийняття Державного бюджету України Верховною Радою України.

-  Розгляд проекту закону про Державний бюджет України народними   депутатами   України,   а   також у комітетах, депутатських групах та фракціях Верховної Ради України.

-  Розгляд Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету спільно з уповноваженими представниками Кабінету Міністрів України пропозицій до проекту закону про Державний бюджет України і підготовка Висновків та пропозицій до нього, а також підготовка таблиці пропозицій суб'єктів законодавчої ініціативи.

-  Обговорення проекту Державного бюджету на пленарному засіданні Верховної Ради:

-  перше читання - розгляд висновків та пропозицій до проекту закону  про Державний бюджет України.  У разі схвалення вони набувають  статусу Бюджетних висновків Верховної Ради України;

- друге читання  -  передбачає затвердження  загального обсягу дефіциту (профіциту), доходів і видатків державного бюджету України на наступний бюджетний період, обсягу міжбюджетних трансфертів та інших положень, необхідних для формування місцевих бюджетів;

- третє читання - голосування щодо статей бюджету, що не були прийняті у другому читанні, та по проекту закону про Державний бюджет України в цілому.

Закон про Державний бюджет України повинен бути прийнятий Верховною Радою України до 1 грудня року, що передує плановому.

Виконання бюджету полягає у мобілізації запланованих доходів і фінансуванні передбачених видатків. Забезпечення виконання бюджету покладено на Кабінет Міністрів, а загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету здійснює Міністерство фінансів. Бюджет виконується за розписом, затвердженим Міністром фінансів. Цей документ складається у місячний термін після затвердження бюджету в розрізі підрозділів бюджетної класифікації, яка дає повну деталізацію видів доходів і напрямів видатків. Розпис доходів і видатків складається з поквартальною розбивкою, що дає змогу збалансувати бюджет на різні періоди.

Касове виконання бюджету (зарахування коштів на рахунки бюджету та перерахування з них) може здійснюватись за двома системами: банківською і казначейською. За банківської системи рахунки бюджету відкриваються в установах банківської системи, за казначейської - створюється спеціальна структура - Державне казначейство, яке веде рахунки бюджету, мобілізує кошти і фінансує видатки.

В Україні застосовується казначейська форма обслуговування Державного і місцевих бюджетів, яка передбачає здійснення Державним казначейством через єдиний казначейський рахунок:

-  операцій з коштами державного і місцевих бюджетів;

-  розрахунково-касового обслуговування розпорядників бюджетних коштів;

-  контролю   бюджетних   повноважень   при   зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів;

-  бухгалтерського обліку та складання звітності про виконання бюджету.

Запровадження казначейської системи виконання бюджетів і функціонування єдиного казначейського рахунку, відкритого в Національному банку, дає змогу уряду мати вичерпну щоденну інформацію про стан державних фінансів. Система електронних платежів (СЕП) Національного банку поряд із входженням Державного казначейства у мережу "Клієнт банку - банк" дозволяє провадити платежі у лічені хвилини замість двох або більше днів. Крім того, казначейський принцип оплати рахунків через реєстраційні рахунки відкриті в рамках єдиного казначейського рахунку значно скорочує можливості порушення фінансово-бюджетної дисципліни.

Після закінчення бюджетного року Міністерство фінансів складає Звіт про виконання Державного бюджету, який подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України не пізніше 1-го травня року, наступного за звітним.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів.

Тривалість стадій бюджетного процесу різна в окремих країнах, але в більшості випадків весь процес триває у середньому близько двох років.

Бюджет складається на рік. Цей період має назву бюджетного періоду, він в Україні співпадає з календарним роком. Проте с ряд держав, у яких бюджетний рік не збігається з календарним. Наприклад, у США бюджетний рік триває з 1 -го жовтня по 30-те вересня, у Швеції - з 1-го липня по 30-те червня, в Японії - з 1-го квітня по 31-ше березня.

4. Бюджетні права державних та місцевих органів влади і управління.

Учасники бюджетного процесу наділені законодавством відповідними правами й обов'язками, що становлять їх бюджетні повноваження.

Бюджетні права державних і місцевих органів влади й управління визначаються у відповідності до розподілу між ними економічних і управлінських функцій.

Бюджетне право являє собою сукупність юридичних норм, на яких базується і діє бюджетна система держави, визначається компетенція центральних і місцевих органів державної влади і державного управління щодо складання, розгляду, затвердження і виконання бюджету.

Бюджетні права розподілені між законодавчою і виконавчою владою загальнодержавного і місцевого рівня. Законодавче закріплення бюджетної самостійності кожного рівня влади має поставити перепону в прийнятті необгрунтованих рішень із боку як центральної виконавчої влади, так і місцевих органів управління.

Основний зміст бюджетних повноважень полягає в праві отримувати доходи, розподіляти бюджетні кошти, використовувати їх за цільовим призначенням.

Під час визначення бюджетних повноважень постає досить важливе питання: влада якого рівня повинна забезпечувати виконання різного роду державних функцій із фінансування видатків і надання послуг.

Розв'язуючи цю проблему, ми можемо спиратись на світовий довід бюджетного федералізму.

Бюджетний федералізм реалізується через єдину соціально-економічну і бюджетно-фінансову політику держави. Це дає змогу в умовах самостійності, відносної автономії кожного бюджету поєднувати фіскальні, соціальні й економічні інтереси центру з інтересами адміністративно-територіальних утворень та органів місцевого самоврядування.

Проблема бюджетного федералізму є досить складною, її розв'язання віками шукали багато народів і держав. Кожна держава шукає і знаходить тут свої рішення. Так, механізм бюджетного федералізму у США формувався багато десятиріч у суперечливих умовах. І лише в останні десятиріччя XX століття склалася стабільна система фінансової взаємодії федерального уряду, штатів і територій. Водночас перенесення знайдених іншими країнами рішень в інші умови може дати зовсім небажані наслідки. Використовуючи багатий світовий досвід, нам треба знайти власне вирішення цього питання. Певні кроки у цьому напрямі вже зроблені.

Із прийняттям Конституції України, закону "Про місцеве самоврядування в Україні", затвердженням Бюджетного кодексу України передбачено чіткий розподіл повноважень органів місцевої влади на власні й делеговані і відповідно до них видатків бюджету. Так, критерієм поділу повноважень між обласним рівнем, районним та міст обласного рівня є такий: районні ради та територіальні громади міст обласного значення відповідають за виконання програм надання соціальних послуг, потреба в яких існує для всіх жителів України. На обласному ж рівні виконуються окремі програми та надаються, соціально важливі послуги для окремих категорій населення. Наприклад, загальноосвітні школи, лікарні широкого профілю повинні утримуватися з міських та районних бюджетів, тоді як школи-інтернати, спеціалізовані лікарняні заклади фінансуватимуться з обласного бюджету.

5. Міжбюджетні відносини і їх регулювання.

Під час передання державою права на здійснення видатків виникають міжбюджетні відносини.

Міжбюджетні відносини - це відносини між державою, Автономною Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.

За напрямами взаємовідносини між бюджетами поділяються на вертикальні - між бюджетами різних рівнів, і горизонтальні - між бюджетами одного рівня (в Україні тільки вертикальні).

Види взаємовідносин: регламентовані законодавчими та інструктивними документами; договірні - на підставі угоди між відповідними органами влади чи управління.

З метою забезпечення відповідності між повноваженнями на фінансування видатків, закріплених законодавчими актами України за відповідними бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень, здійснюється регулювання міжбюджетних відносин.

Механізм регулювання міжбюджетних відносин базується на використанні фінансових нормативів бюджетної забезпеченості, як певного рівня соціальних послуг у розрахунку на душу населення, надання яких гарантується державою виходячи з наявних фінансових ресурсів та визначеного обсягу міжбюджетних трансфертів.

Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості розраховується шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг. Отриманий показник коригується коефіцієнтами, що враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від:

1) кількості населення та споживачів соціальних послуг;

2)соціально-економічних, демографічних, кліматичних, екологічних та інших особливостей адміністративно-територіальних одиниць.

Коригувальні коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Якщо прогнозні доходи відповідного бюджету будуть недостатніми для фінансування розрахункового обсягу видатків, обчисленого із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригувальних коефіцієнтів, такому бюджету передбачається надання міжбюджетних трансфертів.

Існують такі види міжбюджетних трансфертів:

-  дотація вирівнювання;

-  субвенція;

-  кошти, що передаються до Державного бюджету України та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів;

-  інші дотації.

У Державному бюджеті затверджується обсяг дотації вирівнювання та субвенцій окремо для бюджету Автономної Республіки Крим, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення Автономної Республіки Крим, міст обласного значення та районних бюджетів. Окремо затверджуються обсяги коштів, що передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів. Субвенції виділяються для використання на певну мету в порядку, визначеному тим органом, який прийняв рішення про надання субвенції. Субвенції можуть надаватись на здійснення програм соціального розвитку, виконання інвестиційних проектів, на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, встановлених державою, на утримання об'єктів спільного користування та інші.

 

Тема 6. СТРАХУВАННЯ. СТРАХОВИЙ РИНОК

 

1.Сутність, принципи, види, та роль страхування.

         В умових ринков відносин у зв”язку з ускладненням відносин суб”єктів господарювання, збільшенням масштабів і посиленням концентрації виробництва ступінь ризикованості в суспільстві зростає.У результаті, виникає обьективна потреба у страхуванні як ефективному засобі забнзпечення економічної безпеки суб‘єктів госпадарювання і життєдіяльності людей шляхом відшкодування збитків від ризикових обставин,зумовленних  природними явищами (стихійними лихами)та нещасними випалками,що загрожують життю,здоровью та майну людини.

           У Законі України „Про страхування” від 4 жовтня 2001р. № 2745-III зазначено,що страхування-це вид цивільно-правових відносин із захисту майнових інтересів громадян(фізичних) і юредичнихосіб під час настання страхового випадку,визначеного договором страхування або чинним законодавством  за рахунок грошових фондів,що формуються шляхом сплати страховиками страхових платежів(внесків,страхових премій).

            Сутність і зміст страхової діяльності розглядають через її функції:ризикову(відшкодування),тобто матеріальну відповідальність страхових компаній (СК) за наслідки ризику; заощадження засобів (накопичувальну), застосовуване за окремими видами особистого страхування (життя, пенсій, ренти) з урахуванням інвестиційного доходу протягом терміну дії договору; попереджувальну (превентивну), тобто фінансуваня заходів з метою зменшення наслідків страхових подій; контрольну(державний нагляд і внутрішній аудит); ціноутворення(тарифікація).

Принципи, на яких грунтується здійснення страхової діяльності, такі:

  -вільний вибір страхувальником страховика, а страховиком-виду страхування;

  -страховий ризик-потенційна можливість збитку або втрати доходу при настанні визначних подій;

  -страховий інтерес страхувальника і страховика як законна вимога відшкодувати майновий збиток, пов‘язаний із правом власності, володіння, розповсядження і використання об‘єкта страхування та права вимоги від страховика дотримання умов договору;

  -максимальна сумлінність,тобто довіра між сторогами,надання повної інформції з предмета укладеного договору страхувння як на етапі його укладання,так і на етапі використання;

  -страхове відшкодування на рівні збитку, тобто виплати не мають приносити страхувальнику прибуток, страхове відшкодування має лише відновити його майнове становище до того рівня, що був безпосередньо перед страховим випадком, який трапився;

  -застереження, тобто включення до договору страхування особливих клаузул. Наприклад, франшиза-позначена в договорі незначна частина збитку, яка при настанні страхової події не відшкодовується страховиком;

  -суброгація (зустрічний регресний позов) означає можливий позов до третьої (винної) особи в збитку з метою компенсації матеріальних витрат страховика в обсязі виплаченого ним страхового відшкодування;

  -диверсифікованість, тобто законодавча можливість розширення ділової активності за межами основної діяльності;

  -контрибуція або спільне покриття фактичного ризику страховиками пропорційно страховим сумам договорів за страхуванням одного об‘єкта;

  -перестрахування та співстрахування як особливі види страхових відносин, що дають змогу підвищити гарантію виконання страхових зобов‘язань перед страхувальниками.

Відповідно до цих критеріїв (якісних ознак) класифікацію страхування розглядають за такими ознаками, як:

  -історичні, що передбачає виділення етапів еволюції розвитку потреб у страхуванні та пропозиції страхових послуг згідно із законодавством із страхування:

   а) 1991-1992 рр.-формування систем Укрдержстраху;

   б)1993-1996 рр.-початок функціонування національної системи страхування незалежної України в умовах різноманітних організаційних форм страхування (від прийняття Декрету Кабінету Міністрів України ‘‘Про страхування” у 1993 р.);

   в) із 1996 р. І понині- зміцнення фінансових основ діяльності страхових компаній (після затвердження Закону України ‘‘Про страхування”);

  -економічні:

   а) залежно від спеціалізації страховика (страхування життя і ризикове страхування);

   б) за об‘єктами страхування (особисте та майнове страхування, страхування відповідальності);

   в) за видом майна (автотранспортне, морське, авіаційне, космічне, кредитне, вогневі ризики та ін.);

   г) за статусом страхувальника (захист інтересів громадян – фізичних осіб і суб‘єктів підприємницької діяльності – юридичних осіб);

   д) за статусом страховика (державне, взаємне, комерційне);

  -юридичні:

   а) за ліцензованими видами страхування;

   б) за формами здійснення страхування (добровільне й обов‘язкове).

2. Галузі страхування

Особисте страхування – це стахуваня майнових інтересів, пов‘язаних із життям, здоров‘ям, працездатністю і додатковими пенсіями страхувальника або застрахованої особи.

У межах особистого страхування здійснюються страхування життя та пенсій, страхування від нещасних випадків і медичне страхування.

Принциповими особливостями страхування життя і пенсій та відмінністю цієї галузі особистого страхування від інших видів ризикового страхування є:

  -ощадний характер договору страхування, тобто передбачаєтьс повне повернення засобів страхувальнику з нарахованими відсотками ще до закінчення терміну дії договору;

  -термін дії договору – довготерміновий;

  -страхові премії сплачуються одноразово або періодично з таким розрахунком, щоб загальна сума цих внесків дорівнювала страховій сумі.

Страховими випадками страхування життя вважаються смерть, дожиття та додаткові випадки, пов‘язані зі шкодою для здоров‘я в період договору.

До видів страхування життя і пенсій належать змішане страхування життя, страхування дітей, шлюбне страхування та страхування додаткових пенсій.У світовій практиці страхування життя передбачено страхування капіталу і ренти.

Страховими випадками під час страхування від нещасних випадків є смерть (загибель) застрахованої  особи та одержання трамви або порушення здоров‘я.Цей вид страхування охоплює державних службовців, пасажирів і працівників транспорту та людей, котрі виконують небезпечні роботи.

Перелік послуг за зразком ‘‘стандарт” при медичному страхуванні передбачає медичне обслуговування, щоденне обслуговування та медичний контроль, медичну евакуацію, репатріацію тіла, виплати компенсацій спадкоємцям і надання додаткових послуг.

Об‘єкти масового страхування – будівлі, споруди, передатні пристрої, силові, робочі машини, транспортні засоби, устаткування, об‘єкти незавершеного будівництва, інвентар, готова продукція, сировина, матеріали тощо.

Підприємство має право здійснити вибіркове страхування (за повною вартістю частини майна). Окремо від власного майна страхують основні фонди, передані в аренду. Не страхують готівкою гроші, цінні папери, рукописи, креслення, бухгалтерські та інші документи, дорогоцінні метали, технічні носії інформації; майно, що є застрахованому приміщенні, які не належать страхувальнику; майно в аварійному стані або таке, що перебуває в зоні стихійного лиха.

У процесі здійснення майнового страхування не підлягають відшкодуванню збитки, що виникають у результаті процесів, яких не можна уникнути; якщо не вжити відповідних заходів для по рятунку майна; у разі крадіжки майна (якщо цей факт не підтверджений відповідними правоохоронними органами).

У майновому страхуванні вирізняють також страхування технічних ризиків, що передбачає страхування машин, електронних пристроїв, монтажних ризиків та всіх ризиків будівельних підприємств.

Страхування відповідальності- це галузь страхування, в якій об‘єктом страхових відносин є відповідальність перед третіми фізичними й юридичними особами, котрі можуть зазнати збитків унаслідок яких-небудь дій або бездіяльності страхувальника.Потреба упровадження такого страхування зумовлена інтересами з боку суспільства, страхової компанії, інтересами страхувальника та потерпілих (третіх осіб).

Особливості страхування відповідальності полягатють у тому, що: третьою стороною є будь-які не визначені попередньо особи; попередньо не встановлююються страхові суми. У цій галузі страхування розрізняють відповідальність власників транспортних засобів, професійну відповідальність, адміністративну відповідальність.

Страховими випадками під час страхування відповідальності є неуважність, недбалість, некваліфіковане виконання обов‘язків; навмисні дії, що встановлюються тільки судом.

3. Страховий ринок

          Страховий ринок – це особливе соціально-економічне середовище, частина фінансового ринку, де об‘єктом купівлі-продажу є страховий захист (страхова послуга) і формуються попит та пропозиція на неї, а також інфраструктури й конкуренція.

Загальновизнаною в західній практиці страхового менеджменту є модель ‘‘4Р” (4МІКС), що складається з чотирьох рівнів управління:

  -страхувальники – збільшення їхньої чисельності вважається метою зусиль маркетингу страховика;

  -страхові послуги – перелік видів договорів страхування, за якими страховик має ліцензію;

  -ціна страхового обслуговування – тарифна ставка щодо конкретного виду страхування, що є виличиною, яка визначається страховим ризиком, витратами страховника й іншими чинниками;

  -ринок – фізична й юридична можливість придбання страхової послуги конкретним страхувальником в умовах розвиненої інфраструктури, страхового сервісу, інформаційного обслуговування.

Об‘єктивна необхідність виникнення і розвитку страхового ринку зумовлена суспільними потребами у страхових послугах і наявністю страховиків, здатних їх забезпечити.

Головна функція страхового ринку полягає в акумуляції та розподіл і страхового фонду з метою страхового захисту суспільства (громадян) і суб‘єктів господарювання.

Страхові компанії становлять основну інституційної та територіальної структури страхового ринку.

Не особливу увагу заслуговує розгляд питань щодо створення, функціонування, реорганації та ліквідації страхової компанії в Україні.

4.   Вторинний страховий ринок

          (перестрахування і співстрахування)

Перестрахування- система економічних відносин, у  процесі  яких страхувальник (цедент,перестрахувльник) з метою створення збалансованого портфеля договорів страхування ,забезпечення фінансової стійкості й рентабельності страхових операцій,беручи на страхування ризики,певну частку відновідальності за них(з урахуванням фінансових можливостей) передає на народжених умовах їншим страхувальникам(перестраховикам)у частині ,що перевищуе розмір власного утримання.Цендент продовжує нести перед своїм страхувальником відповідальність у повному обсязі договору страхування.

Співстрахування-особливий вид спільної діяльності страховиків за угодою про співстрахквання приймають на страхування великі страхові ризики одного страхувальника з дотриманням принципу пропорційної відповідальності.Кожен із цих страховиків відповідає за свою частину страхових забов‘язень безпосередньо перед страхувальником.За наявності відновідної угоди між страховиками страхувальниками один із страховиків може представляти всіх інших у взаемовідносинах зі страхувальником,залишаючись відпвідальним перед ним у розмірі власної частки.

Однією з форм перестрахування є факультативне перестрахування – індивідуальна угода, що стосується тільки одного ризику. Цей договір дає сторонам, які підписали його, повну незалежність: цеденту- у вирішенні питання, яку частину ризику залишити собі (власне утримання) і на яких  умовах  передавати іншу частину ризику; перестраховику(цесіонарію)- у розв‘ язанні проблеми про взяття ризику в повному обсязі.

На відміну від факультативного перестрахування договірні відносини мають обов‘язковий, тобто облігаторний характер.

Облігаторне перестрахування зобов‘язуе цедента передати перестраховнику в межах певної частини всі ризики одного виду.

Якщо участь перестрахування в кожному переданому йому ризику визначається заздалегіть і зумовлена часткою участі цедента в цих ризиках, то таке перестрахування називають пропорційним. У практиці пропорційного перестрахування розрізняють квотні, ексцедентні й квотно-ексцедентні договори.

Непропорційне перестрахування використовується за договорами страхуваня цивільної відповідальності власників транспортних коштів за збитки, завдані третім особам, а також в усіх видах страхування, якщо немає верхньої межі відповідальності перестрахувальника. Різновидами договорів є ексцедент збитку й ексцедент збитковості, тобто покриття поширюється на абсолютний та відносний рівні збитків як недоотримання доходів.

5. Доходи та витрати страховика

Доходи страховика-кошти,що створюють необхідний страховий фонд.

Доходи поділяються на:

-доходи від страхової діяльності-всі премії зі страхування і перестрахування;

-доходи від розміщення тимчасово вільних коштів як власних,так страхових резервів;

Розміщення коштів(доходи від інвестиційное діяльності)є відсотки за депозитами коштів,розміщених на розрахункових рахунках у банку;відсотки від облігацій і акцій;участь у прибутку перестрахувальника;доходи від реалізаціі корпоративних прав;відсотки за довготерміновими інвестиціями.

До доходів від інвестиційної діяльності належать власні кошти у вигляді статутного фонду і резервнихз фондів;вільні резерви спеціального призначення;нерозподілений прибуток.

За економічною сутністю витрати страховика складаються із таких груп:

-витрати щодо страхових операцій(собівартість страхової послуги);

-витрати на перестрахування.

Витрати залежать від обсягу збитку і страхових сцм,а також наданих наданих пільг.У складі витрат на ведення справи розрізняють:

-аквізиційні витрати,пов’язані із залученням нових страхувальників,актуарними розрахунками;

-комісійні винагороди посередникам,оплата послуг фахівця,ведення страхової документації;

-витрати на рекламу;

-витарти,пов’язані з обслуговуванням обігу страхових премій,оплатою праці,банківських послуг;

-ліквідаційні витрати на регулювання збитків:збирання інформації,поштово-телеграфні витрати,відрахування від резерв-збитків.

 

Тема 7. ФІНАНСОВИЙ РИНОК.

1.Сутність і функції фінансового ринку

В умовах ринкової економіки постійно відбуваються процеси акумуляції тимчасово вільних коштів різних об’єктів ринку,їх подальший розподіл,перерозподіл та спрямування у вигляді позикового та інвестиційного капіталів у різні сфери економіки з метою її розвитку.Ці процеси здійснюються на фінансовому ринку,де відбувається рух грошей як капіталу.

Фінансовий ринок-осблива сфера фінансової системи,складова її інфраструктури.де здійснюється рух тимчасово вільного капіталу,формуються і функціонують обмінно-перерозподільні відносини,пов’язані з процесами купівлі-продажу вільних фінансових ресурсів,їх трансформація в позиковий та інвестиційний капітал фінінсово-кредитні інститути на основі попиту та пропозиції,формується ціна на різноманітні фінансові інструменти.

Фінансовий ринок-це складова ринку ресурсів.

Головною передумовою існування фінансового ринку є незбігання потреб у фінансових ресурсах того чи іншого суб’єкта ринкових відносин із наявністю джере задоволення таких потреб.

В економіці постійно відбувається кругообіг фінансових ресурсів,суб’єктами якого є домашні господарства,підприємс-

тва,держава і різні фінансові інститути-фінансові посередники.

У процесі господарювання в одних суб’єктів виникає потреба в одаткових коштах з метою розширення діяльності,а в інших-нагромаджуються заощадження.

Фінансовий ринок допомагає зустрітися продавцям і покупцям особливого товару-фінансових зобов’язань,він займає важливе місце на ринку ресурсів,адже сприяє обміну грошей майбутніх на гроші нинішні.

Головними суб’єктами фінансового ринку є домашні господарства,в яких у більшості випадків доходи перевищують видатки на величину заощаджень.Через фінансові інститути(банки,страхові компанії,інвестиційні фонди та ін.)заощадження домашніх господарств перетворюються в інвестиції для підприємств,що дає їм змогу розширити діяльність.Значення фінансового ринку в системі ринкових відносин полягає у можливості відкласти нинішнє споживання,нагромадити заощадження і спрямувати їх у сферу підприємництва.

Фінансовий ринок-це підсистема фінансових відносин,що має структуру та визначені функції.

Фінансовий ринок виконує такі функції:

-обслуговує товарний обіг за допомогою кредиту;

-акумулює грошові заощадження та нагромадження населення,підприємств,держави;

-трансформує акумульовані грошові кошти в позиковий та інвестиційний капітали;

-реалізовує вартість,втілену у фінансових активах,та організовує процес доведення активів до споживачів(покупців,вкладників);

-перерозподіляє на взаємовигідних умовах грошові кошти підпрємств з метою їх ефективнішого використання;

-впливає на грошовий обіг та прискорення концентрації й централізації капіталу,обороту капіталу,що сприяє активізації економічних процесів;

-формує ринкові ціни на окремі види фінансових активів;

-здійснює страхову діяльність і створює умови з метою мінімізації фінансових та комерційних ризиків;

-кредитує уряд,місцеві органи самоврядування шляхом розміщення урядових та муніципальних цінних паперів;

-обслуговує населення під час кредитування споживчих видатків.

2.Суб’єкти фінансового ринку,їх класифікація та функції.

Усіх суб’єктів фінансового ринку можна розглядати за економічними,юридичною та функціональною ознаками.

1.З економічного погляду основними суб’єктами є:

-домашнє господарства(населення);

-суб’єкти господарювання різних форм власності;

-держава та місцеві органи влади;

- фінансові посередники;

Через систему фінансових посередників на фінансовому ринку(банки,спеціалізовані небанківскі фінансово-кредитні установи:кредитні спілки,ломбарди,страхові компанії,пенсійні фонди,інвестиційні та фінансові фонди,лізинговані транстові компанії та ін.)заощадження населення і домашніх господарств,нагромадження фірм та підприємств перетворюються на кредити й інвестиції для інших суб’єктів господарювання,що дає їм змогу задовольнити потребу в додаткових коштах з метою розширення діяльності.

2.С правової позиції роль суб’єктів фнансового ринку відіграють індивідуальні,інституціональни учасники й органи державного регулювання.

Індивідуальні учасники-це фізичні особи,які мають певні права та зобов’язання на фінансовому ринку згідно з чинним законодавством.Ними можуть бути громадяни певної держави,без громадянства та іноземні громадяни.

Інституціональні учасники-це юридичні особи,котрі не є органами державного регулювання.До них належать підпрємства,організації,товариства,компанії,фонди тощо.Ці учасники мають відокремлене майно,певні права та обов’язки,розрахункові рахунки в банку характеризуються організаційною єдністю,мають зиогу виступати від свого імені.та ін.

Особливе місце займають на фінансовому ринку органи державного регулювання,-органи законодівчої,виконавчої та судової влади,а також інші державні органи.

3.Залежно від функцій, які виконують суб’єкти фінансового ринку, їх можна поділити на такі групи:

-основні або прямі учасники фінансового ринку-продавці і покупці фінансових активів (інструменті,послуг);

-інфрастуктурні – фінансові посередники (фінансові інститути);

-професійні учасники фінансового ринку-суб’єкти,котрі виконують допоміжні функції (функції обслуговування основних учасників або окремих операцій на фінансовому ринку тощо.Вони входяться до складу інфрастуктури фінансового ринку,але виконують допоміжні,обслуговувальні функції,на відміну від фінансових інституційних посередників.

    Головні учасники своїми діями створюють фінансовий ринок,підтримують рух іфнансових інструментів та забезпечують безперервність і постійність взаємодії на ньому.

    Інфрастуктурні та професійні учасники фінансового ринку мають допомагати та прискорювати взаємодії між основними суб’єктами фінансового ринку,сприяти підвищенню ефективності та якості проведення операцій на ному.

    Розглянемо головні види учасників фінансового ринку стосовно основних їх груп.

    Основні або прямі учасники фінансового ринку-продавці та покупці фінансовіх активів (інструментів,послуг), які здійснюють головні функції у проведенні фінансових операцій на фінансовому ринку. Такі учасники мають певні відмінності та особливості залежно від того сегмента фінансового ринку,на якому вони виконують функції.

    На ринку позикових капіталів основними видами прямих учасників фінансових операцій є:

    -кредитори,котрі характеризують суб’єктів фінансового ринку,що надають позику в тимчасове користування під певний відсоток.Головня функція кредиторів полягає у продажу грошових активів (як власних,так і залучених) для задоволення різноманітних потреб позичальників у фінансових ресурсах.Кредиторами на фінансовому ринку можуть бути: держава (здійснюючи цільове кредитування підприємств за рахунок загальнодержавного та місцевих бюджетів,а також державних цільових позабюджетних фондів); комерційні банки які здійснюють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій; кредитні спілкі та інші небанківські кредитно-фінансові установи;

     -позичальники.Вони характеризують суб’єктів фінансового ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату в формі відсотка.Основними позичальниками грошових активів на фінансовому ринку вважається: держава(отримуючи кредити від міжнародних фінансових організацій і банків( державні позики); комерційні банки( одержуючи кредити на міжбанківському кредитному ринкові);підприємства( для задоволення потреб у грошових активах з метою поповнення оборотних коштів і формування інвестиційних ресурсів); населення( у формі споживчого фінансового кредиту).

    На ринку цінних паперів головними видами прямих учасників фінансових операцій є:

     -емітенти,котрі залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок випуску (емісії) цінних паперів.На фінансовому ринку емітенти відіграють виключно ролі продавців цінних паперів із зобов’язанням виконувати всі вимоги,щовипливають з умов їх випуску.Емітентами цінних паперів є держава,органи місцевого самоврядування,а також різні юридичні особи,створені,як правило,у формі акціонерних товариств.Окрім того,на національному фінансовому ринку можуть обертатисьцінні папери емітовані нерезидентами;

     -інвестори, що характеризують суб’єктів ринку,які вкладають грошові кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу.Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами відсотків,дивідендів і приросту курсової вартості цінних паперів.Інвестори,які здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку,класифікуються за такими ознаками:

     1) за статусом вони поділяються на індивідуальних (окремі підприємства,фізичні особи) й інституціональних інвесторів( представлені різними фінансово-інвестиційними інститутами);

     2) залежно від цілі інвестування розрізняють стратегічні ( купують контрольний пакет акцій для здійснення стратегічного управління підприємством) і портфельних інвесторів ( купують окремі види цінних паперів включно з метою отримання.

3. Інститути інфраструктури та професійні учасники як суб’єкти фінансового ринку.

Другу функціональну групу суб’єктів фінансового ринку становлять інфраструктурні суб’єкти, до яких належать фінансові посередники (фінансові інститути)

Фінансові інститути – це посередники, що забезпечують зустріч позивальника та кредитора, емітента й інвестора, тобто безпосередніх учасників фінансових операцій на фінансовому ринку. Вони забезпечують трансформацію тимчасово вільних грошових коштів у позиковий та інвестиційний капітал. Фінансові інститути сприяють зменшенню витрат обігу для продавців і покупців фінансових активів (інструментів, послуг), беруть на себе фінансові ризики, підвищують ефективність фінансових угод. Фінансові посередники є водночас інститутами інфраструктури фінансового ринку.

Інфраструктура фінансового ринку – це сукупність установ, організацій, підприємств, інших суб’єктів та елементів, що забезпечують необхідні організаційно-економічні умови для функціонування усіх учасників фінансового ринку з метою координації їх дій, підвищення ефективності фінансових операцій та всього ринкового механізму.

До складу інфраструктури фінансового ринку виходу конституціональні фінансові посередники, а також обслуговуючі (допоміжні) суб’єкти :

-         посередницькі фінансові інститути – банківські установи (емісійні, комерційні, інвестиційні, іпотечні, ощадні та зовнішньоторговельні) та спеціалізовані не банківські фінансово-кредитні установи (страхові й інвестиційні компанії, фінансові, пенсійні фонді, кредитні спілки, ощадні інститути, ломбарди, лізингові, факторингові, трастові компанії та інші.) ;

-         професійні учасники – торговці цінними паперами й іншими інструментами фінансового ринку, андерайтери,

-         організатори торгівлі – фондові та валютні біржі, позабіржові фондові торговельні системи (ПФТС) ;

-         посередники в торговельних угодах – брокери та дилери;

-         національна депозитна система, депозитарії, клірингові депозитарії;

-         зберігачі та реєстри цінних паперів;

-         розрахунково-клірингові банки й інші установи;

-         інформаційно-аналітичні інститути, консультаційні центри;

-         само регулятивні організації ринку фінансових послуг (СРО)

Банківські інститути на ринку фінансових послуг здійснюють широкий спектр банківських операцій та послуг, зокрема, розрахунково-касове обслуговування клієнтів, створення депозитів, кредитування клієнтів, створення депозитів, кредитування клієнтів, торгівля та збереження цінних паперів, вкладення вільних банківських коштів в інвестиційні проекти та ін.

— iнструменти грошового ринку та ринку позикових капiталiв, до яких належать грошi, грошовi сурогати, розрахунковi документи, цiннi папери;     '

— iнструменти ринку цiнних паперiв — рiзноманiтнi цiннi папери, що обертаються на цьому ринку (склад цiнних паперiв за ix видами, особливостями eмicii й обiгу затверджуеться у вiдповiдних нормативно-правових актах);

— iнструменти валютного ринку, серед яких вирiзняють іноземну валюту, розрахунковіi валютнi документи, а також окремі види цiнних паперiв, що обслуговують цей ринок;

— інструменти страхового ринку — стряховi послуги, котрі пропонуються на продаж (страхові продукти), а також розрахункові документи й окремі види цiнних пяперiв, що об- слуговують цей ринок;

— iнструменти ринку золота (срiбла, платини) та дрогоцінного камiння. До них належать зазначенi види цiнних металiв та каменiв, якi купують з метою формування фiнансових резервiв i тезаврацii, а також розрахунковi документи й цiннi папери, що обслуговують цей ринок;

— iнструменти ринку нерухомостi — цiннi папери та документи, що засвiдчують право власностi на той чи iнший вид нерухомостi.

За термінами обігу вирізняють :

— короткостроковіi фiнансовi iнструменrnи з періодом o6iry до одного року). цей вид фінансових iнструментiв багато-чисельний i має обслуговувати операцiє на ринку грошей;

—довгостроковіi фiнансовi iнструменти (з перiодом o6iry понад один рiк). До яких належать так званi "безтермiновi фiнансовi iнструмеити", кiнцевий термiн погашення котрих не встановлено (наприклад, акцi), Вони обслуговують операцiє на ринку капiталу. .

За характером фінансових зобов'язань фінансові інструменти подiляються на:

—      інструменти, наступні фінансові забов’язання за якими не виникають (iнструменти беэ наступних фінансових забов'язань). Вони, як правило, є предметом власне фiнансовоi операцii, та у процесi iх передачi покупцю не несуть додаткових фiнансових зобов'язань з боку продавця (наприклад, валютнi цiнностi, золото тощо);

—          боргові фінансові інструменти, які, характеризуючи кредитні відносини між їх покупцем і продавцем, забов’язують боржника погасити в передбачені терміни їх номінальну вартість і заплатити додаткову винагороду у формі відсотка (якщо  він не входить до складу номінальної вартості боргового фінансового інструмента, який погашається). Прикладом боргових фінансових інструментів є  облігації, векселі, чеки тощо.

Облігація – боргове зобов’язання позичальника перед кредитором, яке оформляться не кредитною угодою, а продажем купівлею спеціального цінного папера. Це такий цінний папір, що засвідчує внесення його власником грошових коштів та підтверджує  зобов’язання  позичальника відшкодувати кредитору номінальну вартість у визначений термін з виплатою доходу у вигляді відсотка або дисконту. Є різні види облігацій залежно від емітента, способу виплати доходу, термінів, на які вони випускаються, умов обігу та надійності;

— пайові фінансові інструменти. Вони підтверджують право їх власника на частку (пай у статусному фонді їх емітента) і на отримання відповідного доходу ( у формі дивіденду, відсотка та ін.) Такими інструментами вважається, як правило, цінні папери відповідних видів (акції , інвестиційні сертифікати тощо).

Акція – документ, що засвідчує право на певну частину власності у статусному капіталі акціонерного товариства і дає право на одержання доходу від неї у вигляді дивідендів. Є різні види акцій, які визначають права їх власників: прості й привілейовані; іменні та на  пред‘явника; паперові і електронні; номінальні та без номіналу; платні та преміальні; з вільним та обмеженим обігом. Використання різних видів акцій пов‘язане  з різноманітними цілями, якими керуються засновники акціонерних товариств.

4. Класифікація та характеристика основних інструментів фінансового ринку.

         Об’єктами фінансового ринку є різні інструменти ринку (фінансові активи – грошові кошти, цінні папери, позикові угоди, валютні цінності), в яких відображаються тимчасово вільні кошти (фінансові ресурси) суб’єктів ринку фінансових послуг.

Здійснюючи операції на фінансовому ринку, його учасники обирають відповідні фінансові інструменти їх проведення.

Фінансовій інструмент – різноманітні фінансові документи, що обертаються на ринку, мають грошову вартість і за допомогою яких здійснюється операції на фінансовому ринку.

З економічного погляду фінансові інструменти – це особливі товари фінансового ринку, що мають фінансове походження та є об’єктом копівлі-продажу на відповідних сегментах фінансового ринку. Товарами фінансового ринку, насамперед, вважаються грошові кошти та цінні папери.

Гроші з економічної позиції – усі ліквідні активи, які можуть бути порівняно швидко та без великих втрат переведені в готівку. Гроші є формою вияву мінової вартості як купівельний, платіжний засіб та засіб нагромадження.

Цінні папери – основний товар фінансового ринку, предмет його купівлі-продажу. Цінні папери, як інструменти фінансового ринку, документи-свідоцтва про боргове зобов’язання або право власності. Цінні папери є значною складовою своєрідного ”товару товарів” – грошей.

Фінансові інструменти, що обираються на окремих сегментах фінансового ринку, характеризуються на сучасному етапі великою різноманітністю. Їх класифікують за такими теріями.  

5. Структура фінансового ринку.

Єдиного методу структуризації фінансового ринку немає. У практиці розвинутих країн оптимальна структура ринку фінансових послуг визначаеться двома головними ознаками: часовою й інституційною.

1. Відповідно до часової ознаки, тобто терміну дії фінансових інструментів, фінансовий ринок поділяєтся на дві основні сфери:

1) грошовий ринок – це ринок короткотермінових депозитно-кредитних операцій, фінансових інструментів (з терміном обігу від одного дня до одного року), що обслуговують рух обороту капіталу від підприємств та організацій, короткострокових ресурсів банків, небанківськіх установ, держави та населення;

2) ринок капіталів – ринок середньо- та довгострокових капіталів (з терміном дії понад один рік), що представляють інвестиційний чинник у розвитку економіки. Уньому розрізняють ринок цінних паперів (середньо- та довгострокових) і ринок середньо-та довгострокових банківськіх кредитів.

Якщо грошовий ринок, насамперед підтримує ліквідність на фінансовому ринку, то ринок капіталів є найважливішим джерелом середньо- та довгострокових інвестиційних ресурсів для різних суб’єктів ринку.

2. Структура ринку фінансових послугв інституційному розумінні складається з таких секторів:

-сфери дії фінансових посередників (фінансових інститутів – банківських і небанківських фінансово-кредитних установ), щао належать да „каналів” непрямого, опосеридкованого переміщень коштів від власників заощаджень до позичальників на фінансовому ринку;

-ринку цінних паперів, що входить до складу „каналів” безпосереднього фінансування і, в свою чергу, поділяєтся на первинний( нові емісії цінних паперів) і вторинний ринки (де відбувается купівля-продаж раніше випущених цінних паперів), в якому розрізняють біржовий (фонд біржі) та позабіржовий („вуличний”) ринки цінних паперів.

Як зазначалося, грошовий ринок- частина фінансового ринку , де в обігу перебувають короткострокові фінансові інструменти (з терміном дії до одного року), готівкові гроші та валюта, здійснюються короткострокові депозитно-кредитні операції (на термін до одного року).

Грошовий ринок складається з таких рівнів:

обліковий – частина грошового ринку, де короткострокові грошові кошти перерозподіляются між прямими суб’єктами ринку, фінансово-кредитними інститутами шляхом купівлі-продажу високоліквідних активів (векселів, чеків та інших цінних паперів) із термінами погошеня до одного року. Головними операціями на обліковому ринку є облікові та переоблікові операції комерційних банків.

6. Кредитний ринок і ринок цінних паперів як основні складові фінансового ринку.

За інституціональною ознакою та організацією торгівлі фінансовими ресурсами фінансовий ринок поділяєтся на кредитний і ринок цінних паперів

Кредитний ринок охоплює ту частину фінансового ринку, яка функціонує на основі укладення кредитних угод; він має договірний характер.

Такий ринок є основною складовою фінансового ринку. По-перше, він забезпечує найшвидший доступ до фінансових ресурсів. По-друге, переваги кредитногоо ринку випливають із функціонального оптенціалу основних суб’єктів цього ринку – комерційних банків, що не тільки опосередковують рух фінансових ресурсів, а й певною мірою продукують їх. Кредитний ринок дає змогу здійснити нагромадження, розподіл, перерозподіл та рух позикового капіталу між сферами економіки, суб’єктами фінансового ринку.

Позиковий капітал – це кошти, віддані в позику за певний відсоток, платності та добровільності. Формою руху позикового капіталу є кредит.

Кредит – суспільні економічні відносини, що виникають між економічними суб’єктами у зв’язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності.

Об’єктом кредиту є та вартість, яка передаєтся в позику одним суб’єктом іншому. Позичена вартість може бути в грошовій формі, або у формі товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Форми та види кредиту класифікуються за різними критеріями.

Ринок цінних паперів – особлива форма торгівлі фінансовими ресурсами, що опосередковується випуском та обігом цінних паперів. Він є найактивнішою частиною сучасного фінансового ринку і дає змогу реалізовувати різноманітні інтереси емітентів, інвесторів та посередників. До основних функцій ринку цінних паперів належать: облікова, функція контролю, збалансування попиту і пропозиції, стимулювальна, перерозподільна, регулювальна.

Механізм функціонування ринку цінних паперів залежить від складових ціього ринку, тобто його структури.

Первинний ринок – ринок перших і повторних випусків 9емісій) цінних паперів, на якому відбувається їх первинне розміщеня (андерайтинг). Первинне розміщення здійснюється шляхом безпосереднього зверненя емітента до покупця, або передачі всієї емісії чи її частки посередникові (інституцій).

 

Тема 8. ФІНАНСИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

1. Фінансові відносини суб'єктів господарювання.

Фінанси господарських суб'єктів - базова відносне самостійна сфера фінансових відносин, яка має свою специфіку організації та реалізації притаманних фінансам функцій.

Фінанси господарюючих суб'єктів функціонують у сфер суспільного виробництва, де створюється валовий внутрішній продукт, матеріальні та нематеріальні блага. Саме тому від стану фінансів підприємств залежить можливість задоволення суспільних потреб, фінансова стійкість країни. На макроекономічному рівні фінанси підприємств забезпечують формування фінансових ресурсів держави через бюджет та позабюджетні фонди. Специфіка фінансів підприємств та організацій полягає в тому, що через них мобілізуються кошти й створюються фонди фінансових ресурсів не для подальшого перерозподілу, як це має місце у сфері державних фінансів, а для обслуговування процесу виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг.

Фінанси господарських суб'єктів беручи участь у вартісному розподілі створеного внутрішнього валового продукту, забезпечуючи формування та використання доходів і грошових фондів на мікрорівні, безпосередньо пов'язані з іншими економічними категоріями та інструментами господарського механізму: комерційним розрахунком, ціною, кредитом. Саме тому фінанси підприємств можуть бути важливим інструментом економічного стимулювання, контролю за станом економіки країни та управління нею.

Оскільки фінанси підприємств безпосередньо пов'язані з рухом грошових коштів, то досить часто поняття "фінанси підприємств" ототожнюється з поняттями "грошові кошти" та "фінансові ресурси". Однак самі кошти чи фінансові ресурси не розкривають поняття "фінанси", якщо не з'ясувати суті економічної природи останніх. Такими суттєвими загальними властивостями, які лежать в основі фінансів, є закономірності відтворювального процесу та грошові відносини, що виникають між учасниками суспільного виробництва на всіх стадіях процесу відтворення. Однак не всі грошові відносини належать до фінансових. Грошові відносини перетворюються на фінансові, коли рух грошових коштів стає відносно самостійним. Таке відбувається в процесі формування, розподілу, використання грошових доходів та фондів згідно з цільовим призначенням у формі фінансових ресурсів. Отже, фінанси господарських суб'єктів - це економічні відносини, що пов'язані з рухом грошових потоків, формуванням, розподілом і використанням фінансових ресурсів на мікроекономічному рівні в процесі відтворення.

Фінансовими є грошові відносини:

1) між засновниками підприємства у процесі формування статутного капіталу, що є першоджерелом створення виробничих фондів, придбання нематеріальних активів;

2) між суб'єктами господарювання під час розрахунків з постачальниками і покупцями, надання комерційних кредитів, здійснення інвестиційної діяльності, організації спільних виробництв, розрахунків за штрафами, оренді і лізингу. Від ефективної організації цих відносин значною мірою залежить кінцевий фінансовий результат комерційної діяльності;

3)   між підприємством і його підрозділами (філіями, відділеннями, цехами) з приводу фінансування витрат, розподілу і використання прибутку, оборотних коштів. Ця група відносин впливає на організацію і ритмічність виробництва;

4) між підприємством і його працівниками - у процесі розподілу і використання доходів, випуску і розміщення акцій та облігацій підприємства, виплати процентів за облігаціями і дивідендів за акціями, утримання штрафів і компенсацій за спричинений матеріальний збиток. Від організації цих відносин залежить ефективність використання трудових ресурсів;

5)   між підприємством та інституціями фінансового ринку: розміщення власних цінних паперів та інвестування тимчасово вільних коштів. Від того, наскільки ефективною є організація цих відносин, залежать можливості залучення додаткових джерел фінансування підприємницької діяльності;

6)   між підприємством і галузевими та корпоративними органами (всередині фінансово-промислових груп, холдингів, корпорацій, спілок, асоціацій, концернів, галузевих міністерств і відомств), куди входить підприємство. Фінансові відносини виникають під час формування, розподілу і використання централізованих цільових фондів і резервів, фінансування цільових галузевих програм, проведенні маркетингових досліджень, науково-дослідних робіт, проведення виставок, надання фінансової допомоги на поворотній основі для здійснення інвестиційних проектів і поповнення оборотних коштів. Ця група фінансових відносин пов'язана, як правило, із внутрішньогалузевим (внутрішньокорпоративним) перерозподілом грошових коштів і спрямована на підтримання і розвиток підприємств;

7) між підприємством і фінансовою системою держави - під час сплати податків й інших платежів до бюджету, формування державних цільових фондів, надання підприємствам податкових     пільг,     застосування     штрафних     санкцій, фінансуванні  з  бюджету,  надходженні   коштів   із  цільових державних фондів;

8)       між підприємством і банківською системою - у разі відкриття та ведення рахунків, зберігання коштів на депозитах, отримання і погашення кредитів, отримання і сплати відсотків, купівлі і продажу валюти, надання інших банківських послуг;

9)       між підприємством і страховими компаніями - під час страхування майна, окремих категорій працівників, комерційних і підприємницьких ризиків;

10)          між підприємством та інвестиційними інституціями - під
час розміщення інвестицій, приватизації тощо.

Кожна із зазначених груп фінансових відносин має свої особливості і сферу застосування, але матеріальною основою усіх їх є рух грошових коштів. Саме рухом грошових коштів супроводжується формування статутного капіталу підприємства, починається і завершується кругообіг виробничих фондів, формування і використання грошових фондів і резервів. Звідси можна зробити висновок, що зазначені грошові відносини визначають сутність і зміст фінансів господарських суб'єктів.

З точки зору зарубіжних вчених, фінанси на мікрорівні (тобто фінанси підприємств) є лише безпосередньою реакцією суб'єктів господарювання на рівень свого достатку і на ту частку, яку присвоює держава у формі податків. Таку ринкову концепцію фінансів суб'єктів господарювання найкраще характеризує визначення, дане Е. Нікбахтом і А. Гропеллі: "Фінанси - це застосування різноманітних економічних прийомів та методів для досягнення максимального достатку фірми або загальної вартості капіталу, вкладеного у справу".

Як економічна категорія фінанси господарських суб'єктів проявляються та виражають свою сутність, свою внутрішню властивість через такі функції:

-  формування, розподіл та використання фінансових ресурсів для забезпечення операційної виробничої та інвестиційної діяльності, для виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом, банками, іншими суб'єктами господарювання;

- контроль за формуванням та використанням фінансових
ресурсів у процесі відтворення.

Формування фінансових ресурсів на підприємствах, як уже зазначалося, відбувається під час створення статутного фонду, а також у процесі розподілу грошових надходжень у результаті повернення авансованих коштів в основні та оборотні фонди, використання доходів на формування резервного та інших фондів. У зв'язку з цим поняття "формування" та "розподіл" доцільно розглядати як єдиний процес у суспільному виробництві. Утворення грошових фондів завжди передбачає розподіл валових доходів.

Грошові фонди - це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. До грошових фондів належать: статутний фонд, фонд оплати праці, амортизаційний фонд (на державних підприємствах), резервний фонд та ін.

Кошти підприємства використовують не тільки у фондовій формі. Так, використання підприємством коштів для виконання фінансових зобов'язань перед бюджетом та позабюджетними фондами, банками, страховими організаціями здійснюється в нефондовій формі. У цій формі підприємства також одержують дотації та субсидії, спонсорські внески.

Рух грошових потоків кількісно відображає всі стадії процесу відтворення через формування, розподіл та використання грошових доходів, цільових фондів. Відтак фінанси є безвідмовним індикатором виникнення вартісних диспропорцій: дефіциту грошових коштів, неплатежів, нецільового використання коштів, збитків та інших негативних явищ у процесі фінансово-господарської діяльності підприємств. Тобто фінансам властива потенційна можливість контролювати фінансово-господарську діяльність підприємств. Завдання фінансових служб підприємств полягає в якнайповнішому використанні цих властивостей фінансів для організації дійового фінансового контролю.

Контроль за формуванням та використанням фінансових ресурсів випливає з притаманної фінансам здатності об'єктивно відображати вартісні кількісні пропорції виробництва та реалізації продукції, робіт, послуг. Зокрема, напрямки використання фінансових ресурсів пов'язані з виконанням зобов'язань підприємств перед фінансово-кредитною системою та суб'єктами господарювання. Грошовий контроль взаємовідносин між підприємствами та організаціями в процесі оплати поставлених товарів, наданих послуг, виконаних робіт дає змогу негайно встановити, чи дотримано умови господарських угод.

 

2. Фінанси комерційних підприємств.

Організація та функціонування фінансів суб'єктів підприємницької діяльності базується на засадах комерційного розрахунку, який передбачає:

-  отримання максимального прибутку при мінімальних витратах;

-  повну самостійність суб'єктів господарювання;

-  невтручання держави у внутрішні справи підприємств;

-  реальну відповідальність за результати роботи, своєчасне виконання зобов'язань, сплату податків.

За ринкової економіки фінансовий механізм саморозвитку базується на самоокупності та самофінансуванні - це принцип господарювання, згідно якого підприємство за рахунок доходів від реалізації відшкодовує затрати, пов'язані з основною діяльністю. Найнижча межа самоокупності - беззбитковість, тобто ситуація, коли доходи дорівнюють видаткам і прибутку немає.

Самофінансування включає можливість підприємства не тільки відшкодовувати затрати, а й здійснювати за рахунок отриманого прибутку матеріальне стимулювання працюючих, вирішувати питання соціального розвитку і, головне, здійснювати розширене відтворення та розвиток підприємства.

Суб'єкт господарювання має право самостійно вирішувати, як розпорядитися чистим прибутком, які фінансові ресурси формувати та як їх використовувати. Ясна річ, що підприємства можуть приймати рішення самостійно тільки в рамках чинних законів.

Фінансова діяльність підприємства регламентується державою через податкову, амортизаційну, валютну, митну політику. Суб'єкт господарювання несе реальну економічну відповідальність за результати діяльності та своєчасне виконання своїх зобов'язань перед постачальниками, споживачами, державою, банками. За своїми зобов'язаннями підприємство відповідає власним майном і доходами. Свої втрати та збитки підприємство покриває за рахунок фінансових резервів, системи страхування та за рахунок власного прибутку.

Грошові кошти підприємницьких структур формуються уже на стадії утворення статутного капіталу підприємства, який з економічної точки зору являє собою майно суб'єкта господарювання на дату його створення. Джерела утворення статутного капіталу залежать від форми власності:

приватна    —>   власний капітал підприємця;

акціонерна —>акціонерний капітал;

 державна   —>   асигнування з бюджету та централізованих фондів;

 колективна (спільна) —> внески засновників

Внески у статутний капітал можуть бути зроблені в будь-якій формі, але завжди вони повинні мати вартісну оцінку. Такі внески можуть бути здійснені у вигляді будинків, споруд, транспортних засобів, предметів праці, цінних паперів, прав на користування природними ресурсами, прав інтелектуальної власності, грошових коштів. Тобто внески можуть здійснюватися у формі матеріальних і нематеріальних активів.

Держава законодавчо регулює розміри статутних капіталів окремих суб'єктів господарювання. Так, встановлені мінімальні розміри статутних капіталів для акціонерних товариств (не менше 1250 мінімальних заробітних плат), для товариств з обмеженою відповідальністю (не менше 100 мінімальних заробітних плат), для інвестиційних компаній (не менше 2000 мінімальних заробітних плат), для страхових компаній (не менше 1 500 000 євро).

Кошти, спрямовані в основні та оборотні засоби при формуванні статутного капіталу, являють собою початкові фінансові ресурси підприємства.

На час придбання основних фондів і прийняття їх на баланс підприємства залишкова вартість збігається з їхньою початковою балансовою вартістю. Надалі, в міру участі основних фондів у виробничому процесі, їхня вартість роздвоюється: одна її частка, що дорівнює зношуванню, переноситься на готову продукцію, інша - виражає залишкову вартість наявних основних фондів. Зношена частка вартості основних фондів, перенесена на готову продукцію, в міру реалізації останньої поступово нагромаджується в грошовій формі в амортизаційному фонді. Цей фонд поповнюється за рахунок щорічних амортизаційних відрахувань і використовується для простого та частково для розширеного відтворення основних фондів.

Обсяг амортизаційного фонду розраховується шляхом множення балансової вартості основних фондів на норму амортизації.   Економічно  обґрунтовані   норми  амортизації мають велике значення. З точки зору комерційного розрахунку однаково погано як заниження норм амортизації (бо воно може призвести до нестачі фінансових ресурсів, необхідних для простого відтворення основних фондів), так і їхнє необґрунтоване завищення, що викликає штучне подорожчання продукції та зниження рентабельності.

У практиці господарювання застосовуються різні способи нарахування амортизації: лінійний, регресивний, прискореної амортизації. При цьому норми амортизації встановлюються або у відсотках до балансової вартості основних фондів, або в твердих сумах на одиницю виробленої продукції. Іноді вони залежать від обсягу виконаних робіт.

З метою • подальшого вдосконалення амортизаційної політики як важливого чинника активізації інвестиційної діяльності в Україні прийнята Концепція амортизаційної політики, яка спрямована на підвищення фінансової заінтересованості суб'єктів господарювання у здійсненні інвестицій в основний капітал за рахунок коштів власних амортизаційних фондів. Передбачається обмеження державного регулювання у сфері амортизаційної політики, відмова від суцільного примусового нарахування амортизаційних відрахувань за єдиним методом та надання суб'єктам господарювання права вибору конкретного методу нарахування амортизації, а також права самостійно встановлювати конкретні строки служби основного капіталу у визначених законом межах. Підвищується податкова роль амортизації шляхом зменшення оподатковуваного прибутку на суму амортизаційних відрахувань та одержання податкової знижки у разі документального підтвердження інвестиційного використання коштів амортизаційного фонду.

Оскільки розширене відтворення передбачає оновлення основних фондів у розмірах, які перевищують нараховану суму зносу, для фінансування капітальних вкладень, крім амортизації, залучаються також інші джерела фінансових ресурсів: прибуток, що залишається у розпорядженні підприємства; фінансові ресурси, залучені від розміщення акцій; пайовий капітал; довгострокові кредити комерційних банків; придбання основних фондів на основі фінансового лізингу; інвестиційний податковий кредит; цільові субсидії; в особливих випадках, обумовлених рішеннями уряду бюджетні асигнування та кошти державних цільових фондів. Кошти іноземних інвесторів використовуються при створенні на території України спільних підприємств із залученням іноземного капіталу. Однак обсяги іноземних інвестицій в Україні поки що незначні.

Для виробництва продукції підприємству, поряд із основними фондами, потрібні й оборотні кошти. Частина оборотних коштів авансується у сферу виробництва і формує оборотні виробничі фонди, інша частина перебуває в обігу і формує фонди обігу. На час введення підприємства в експлуатацію воно потребує такого обсягу грошових коштів у складі статутного фонду, який забезпечив би йому придбання матеріальних оборотних фондів і був би достатнім для обслуговування процесу виробництва та реалізації продукції.

Грошові кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу, становлять обігові кошти підприємства. Від забезпечення обіговими коштами залежать ритмічність, злагодженість і висока результативність роботи підприємства. Оптимальна потреба підприємства в обігових коштах визначається шляхом їхнього нормування.

Фінансові відносини в сфері функціонування обігових коштів виникають у наступних випадках:

- при    створенні    статутного    фонду    підприємницьких

структур;

-у    процесі    використання    фінансових    ресурсів    для збільшення власних обігових коштів;

- при інвестуванні залишку обігових коштів у цінні папери.

 

Для нарощування обігових коштів підприємство використовує як власні, так і позикові ресурси.

 

3. Фінансові ресурси підприємств, їх склад і джерела формування.

Матеріальним утіленням фінансових відносин на рівні господарських суб'єктів є фінансові ресурси. Під фінансовими ресурсами слід розуміти акумульовані підприємством грошові кошти з різних джерел, які надходять у господарський обіг і призначені для покриття його потреб. До фінансових ресурсів належать усі грошові фонди й та частина грошових коштів, яка використовується в нефондовій формі.

Загальна сума фінансових ресурсів кожного підприємства складається з таких елементів: статутний фонд; резервний фонд; амортизаційний фонд; спеціальні фонди; нерозподілений (тимчасово не використаний) прибуток; кредиторська заборгованість усіх видів, включаючи заборгованість з бюджетних платежів, із відрахувань на соціальне страхування, з оплати праці; короткострокові і довгострокові кредити комерційних банків; кошти для фінансування капітальних вкладень та інші кошти, відображені в пасиві бухгалтерського балансу підприємства.

Залежно   від   джерел   формування   фінансові   ресурси підприємства поділяються на:

 - створені  за рахунок власних  і  прирівняних до  власних грошових надходжень;

-  мобілізовані на фінансовому ринку;

-  ресурси, що надходять у порядку перерозподілу.

За правом власності фінансові ресурси поділяють на:

-  власні кошти підприємницької структури;

-  залучені кошти;

-  позикові фінансові ресурси.

Первісне формування фінансових ресурсів відбувається під час створення господарських суб'єктів. На функціонуючих підприємствах фінансові ресурси формуються здебільшого за рахунок прибутку (від основної та інших видів діяльності) та амортизаційних відрахувань.

У процесі своєї діяльності підприємство може додатково залучати фінансові ресурси через випуск і розміщення акцій і облігацій, з бюджету чи державних фондів цільового призначення, з централізованих корпоративних фондів, через отримання страхових сум за умови настання відповідного страхового випадку.Залучені фінансові ресурси за характером використання подібні власним, оскільки після їх надходження вони переходять у розпорядження підприємства. Разом з тим існують певні обмеження у їх використанні, адже такі кошти мають здебільшого цільовий характер.

Бюджетні асигнування можуть надаватися підприємствам (як правило, державним) у таких формах:

-  бюджетні інвестиції;

-  державні дотації;

-  державні субсидії.

Бюджетні інвестиції являють собою виділення коштів державного або місцевого бюджетів на розвиток виробництва, насамперед у вигляді капітальних вкладень. Вони спрямовуються у пріоритетні галузі й проекти, які визначають розвиток економіки країни в цілому.

Державні дотації - це виділення коштів з бюджету на покриття збитків підприємства, як правило, у разі, коли збитковість є наслідком певної політики держави, наприклад цінової.

Державні субсидії - це виділення коштів з бюджету суб'єктам підприємницької діяльності на вирішення певних завдань у рамках різного роду державних програм.

Надходження з державних цільових фондів за своїм змістом ідентичні бюджетним асигнуванням. Вони здійснюються у формі державних інвестицій і субсидій. Ці надані ресурси мають цільовий характер, що випливає із сутності даних фондів.

До позикових фінансових ресурсів відносять:

1)       банківський кредит. Його необхідність визначається характером кругообігу основних і оборотних засобів. Наприклад, підприємство виробило якусь готову продукцію, тобто певна частина його виробничих запасів перейшла у товарну форму, але ще до реалізації цієї продукції, тобто до набуття нею грошової форми, у підприємства є необхідність вкласти кошти у купівлю сировини, матеріалів, що означає авансування в новий кругообіг. З'являється потреба в позикових коштах, які залучаються на певний час і на поворотній основі. Те саме спостерігається, якщо підприємству необхідні додаткові кошти для збільшення обсягу виробництва, а також для подолання тимчасових порушень процесу виробництва та реалізації продукції.

2)   бюджетний кредит, який діє на тих самих принципах, що й банківський.

3) комерційний кредит - це придбання товарів чи отримання послуг з відстроченням оплати. Подібна угода оформляється спеціальним борговим зобов'язанням - комерційним векселем.

Кредитування на відміну від бюджетних асигнувань здійснюється з дотриманням принципів поворотності, строковості, платності, забезпеченості.

Перехід на ринкові умови господарювання, запровадження комерційних засад у діяльність підприємств, приватизація державних підприємств потребують нових підходів до формування фінансових ресурсів. Так, нині важливе місце в джерелах фінансових ресурсів належить пайовим та іншим внескам фізичних та юридичних осіб, членів трудового колективу. Водночас значно скорочуються обсяги фінансових ресурсів, які надходять від галузевих структур, обсяги бюджетних субсидій від органів державної влади. Збільшується значення прибутку, амортизаційних відрахувань та позикових коштів у формуванні фінансових ресурсів підприємств.

У процесі формування фінансових ресурсів підприємств велике значення має структура їхніх джерел. Підвищення питомої ваги власних коштів позитивно впливає на фінансову діяльність підприємств. Висока питома вага залучених та позикових коштів ускладнює фінансову діяльність підприємства та потребує додаткових витрат на сплату відсотків за банківські кредити, дивідендів на акції, доходів на облігації, зменшує ліквідність балансу підприємства, підвищує фінансовий ризик. Тому в кожному конкретному випадку необхідно детально продумати доцільність залучення додаткових фінансових ресурсів.

4. Особливості фінансів підприємств різних форм власності та видів діяльності.

   Ринкова економіка характеризується багатоукладністю господарювання. Тут репрезентовано різні форми власності: державну, колективну, приватну. Створюються також підприємства різних організаційно-правових форм господарювання: орендні, акціонерні, кооперативні, колективні, спільні, індивідуальні та інші. Наявність різних форм власності та організаційно-правових форм господарювання    впливає    на   організацію   фінансів.    Це проявляється в процесі формування капіталу (статутного фонду), розподілу прибутку, утворення грошових фондів, внутрішньовідомчого розподілу коштів, у взаємовідносинах з бюджетом тощо.

В процесі створення та організації діяльності державних підприємств та установ за участю держави .остання може виступити в якості: засновника, співзасновника та власника пакету акцій. Відповідно до форми участі держави, її органи здійснюють пряме управління підприємствами і установами та управління державними корпоративними правами.

При прямому управлінні підприємствами державні органи безпосередньо затверджують і вносять зміни до статуту підприємства призначають і звільняють його керівника, визначають порядок використання одержаних доходів. В ході управління державними корпоративними правами держава діє як акціонер або власник частки капіталу господарського товариства.

Управління державними підприємствами з боку державних органів управління передбачає також використання непрямих фінансових важелів: оподаткування, надання державних кредитів, передача майна в оренду, залучення до виконання державних програм та ін.

На казенних підприємствах (державних підприємствах, які не підлягають приватизації) органи державного управління затверджують фінансові плани та визначають порядок використання чистого прибутку (шляхом встановлення обов'язкових нормативів його розподілу), визначають умови та величину оплати праці. Казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями коштами та іншим майном, що є в його розпорядженні, крім основних фондів. При недостатності таких коштів та майна відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства несе власник.

Майно державних підприємств є державною власністю і використовується за рішенням органів державного управління. Особливістю управління майном, яке закріплене за державним підприємством, є порядок відчуження засобів виробництва.

Згідно з законодавством вони можуть бути продані іншим суб'єктам господарювання виключно на конкурентних засадах. Такі операції можуть здійснюватись через біржі, за конкурсом та на аукціонах. Порядок проведення продажу основних засобів визначає Фонд державного майна України. Одержані в результаті проведення таких операцій кошти повинні бути направлені виключно на інвестиції.

До джерел формування майна державних підприємств відносяться:

-  грошові та матеріальні внески засновника;

-  доходи, одержані від господарської діяльності;

-  кошти, що надходять від продажу цінних паперів;

-  кредити банків та інших кредиторів;

-  капітальні вкладення та дотації з бюджетів;

-  безоплатні та благодійні внески, пожертвування. Організація   фінансів   підприємств   недержавної   форми

власності характеризується ширшими можливостями щодо формування і використання фінансових ресурсів. У господарський оборот цих підприємств залучаються кошти засновників, акціонерний капітал, пайові внески, спонсорські кошти, фінансова допомога як держави, так і недержавних фінансових інституцій.

Вищими органами управління на підприємствах недержавної форми власності є (залежно від типу підприємства) загальні збори членів трудового колективу або акціонерів; рада директорів, засновників або інше правочинне представництво. їм належить право розпоряджатися власністю (продавати, обмінювати, здавати в оренду, передавати безплатно), затверджувати доходи і видатки підприємства, розподіл прибутку, розмір оплати праці й вирішувати інші фінансові питання. Ділові ризики і конкуренція диктують необхідність створення резервних, страхових фондів.

Досить актуальним є питання про фінансову підтримку розвитку підприємництва з боку держави, зокрема малого бізнесу. Це може бути пільгове оподаткування або система вибіркових пільг, які встановлюються залежно від галузевої і територіальної належності підприємства, його значення для економіки держави.

На організацію фінансів підприємств впливає також галузева специфіка виробництва, сфера і характер діяльності суб'єкта господарювання. Особливості фінансів обумовлені
характером виробництва, тобто технологічними особливостями виробництва, тривалістю виробничого циклу, залежністю виробництва від природних і кліматичних умов тощо. Ці галузеві фактори зумовлюють відмінності у швидкості обігу фінансових ресурсів,   складі  і структурі грошових фондів, що обслуговують виробничий процес, у взаємовідносинах підприємницьких структур із бюджетом і централізованими цільовими державними фондами.

Неоднакова фондомісткість і матеріаломісткість деяких видів виробництва визначає структуру затрат на виробництво й реалізацію продукції, співвідношення основних фондів і обігових коштів, а це, у свою чергу, визначає різну потребу у фінансових ресурсах. Так, наприклад, у легкій і харчовій промисловості високою буде питома вага ресурсів, сконцентрованих в обігових коштах, оскільки в цих галузях у собівартості продукції значними є затрати сировини і матеріалів. На підприємствах із тривалим виробничим циклом (суднобудування, літакобудування), а також із сезонним характером виробництва (сільське господарство, цукрова промисловість) виникає потреба у додаткових фінансових ресурсах, що зумовлює залучення коштів у формі банківського кредиту. Специфікою торгівлі є поєднання операцій виробничого характеру (сортування, розфасовування, пакування, перероблення і зберігання сільськогосподарської продукції та ін.) з операціями, пов'язаними зі зміною форми вартості, тобто безпосередньо з реалізацією продукції. Оскільки торговельне підприємство закуповує уже вироблені товари, здійснюючи затрати лише на доведення їх до споживачів, то у складі і структурі оборотних коштів переважають ресурси, вкладені у товарні запаси. Особливістю галузевої структури основних фондів є поєднання власних і орендованих основних фондів. Усі ці особливості враховуються під час формування фінансових ресурсів та їх використання.

Дещо інший характер мають фінанси установ і організацій соціальної сфери. Установи, які фінансуються з бюджету (школи, лікарні, поліклініки, установи культури, дитячі дошкільні установи, державні органи влади й управління тощо), називаються бюджетними. їх фінансова діяльність пов'язана з кошторисним фінансуванням, що полягає у забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Як метод організації фінансової діяльності кошторисне фінансування застосовується у тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. В окремих випадках у межах одного підприємства чи організації може застосовуватись   одночасно    кошторисне   фінансування і комерційна діяльність. Наприклад, у державних вищих навчальних закладах освіти навчання студентів здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань і на платній основі, причому ці напрями діяльності чітко розмежовуються.

 

Тема 10. ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

 

1. Сутність, функції та політика фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент – це процес управління формуванням, розподілом і використання фінансових ресурсів суб’єкта господарювання та оптимізації обігу його грошових коштів.

         Матеріальна основа фінансового менеджменту – реальний грошовий обіг, тобто економічний процес, який зумовлює рух вартості, що супроводжується певним потоком грошових платежів та розрахунків.

         Головна мета фінансового менеджменту полягає в забезпеченні максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періодах, раціонального використання ресурсів з метою створення ринкової здатності, здатної покрити всі витрати, пов’язані з використанням ресурсів, і забезпечити прийнятий рівень доходів на умовах, адекватних ризиків вкладників капіталу.

         Фінансовий менеджмент реалізує головну мету і основні завдання шляхом здійснення таких функцій: створення доходів (накопичення капіталів), здійснення витрат (розподільна), контроль ефективності.

          Створення доходів виявляється в роботі фінансового менеджера за допомогою своєчасної та повної концентрації фінансових ресурсів у фондах грошових коштів. Розподільна функція виявляється в масштабі підприємства через розподіл і перерозподіл усіх грошових надходжень, насамперед виручки від реалізації продукції, або послуг. Розподільна діяльність потребує від фінансового менеджера перманентних інвестиційних рішень;він має сполучати всі тимчасово вільні ресурси та спрямовувати їх, авансувати  в пріоритетні чи найефективніші вкладення.

             Контрольна функція фінансів тісно пов’язана з попередніми, вона виявляється шляхом аналізом фінансових показників, за допомогою заходів фінансового впливу – головні рішення фінансового менеджеру.

              Основною умовою використання зазначених функцій є розробка фінансової стратегії діяльності підприємства. Під поняттям фінансової стратегії розуміють формування системи довгострокових цілей фінансової діяльності й вибір ефективніших шляхів їх досягнення.

         Фінансова стратегія є частиною загальної стратегії підприємства.

         До основних етапів процесу формування фінансової стратегії підприємства належить:

1)    Визначення загального періоду формування фінансової стратегії;

2)    Дослідження факторів зовнішнього фінансового середовища та кон’юнктури фінансового ринку;

3)    Формування стратегічних цілей фінансової діяльності;

4)    Конкретизація цільових показників фінансової стратегії за періодами її реалізації;

5)    Розробка фінансової політики за окремими аспектами фінансової діяльності. Це етап формування фінансової стратегії найвідповідальніший.

Фінансова політика – форма реалізації фінансово ідеології та фінансової стратегії підприємства за найбільш важливими аспектами фінансової діяльності на окремих етапах її здійснення. На відміну від фінансової стратегії в цілому, фінансова політика формується лише з конкретними напрямками фінансової діяльності підприємства, що потребує забезпечення найефективнішого управління з метою досягнення головної стратегічної мети цієї діяльності;

6)    Оцінка ефективності розробленої фінансової стратегії. Цей процес є завершальним етапом розробки фінансової стратегії підприємства і здійснюється за такими основними параметрами;

        Узгодженість фінансової стратегії підприємства з передбаченими змінами зовнішнього фінансового середовища;                                                                      Внутрішня збалансованість фінансової стратегії;

-       Реалізованість фінансової стратегії;

-       Прийнятність рівня ризиків, пов’язаних із реалізацією фінансової стратегії;

-       Результативність розробленої фінансової стратегії.

Розробка фінансової стратегії та фінансової політики за найважливішими аспектами фінансової діяльності дає змогу ухвалювати ефективні управлінські рішення, пов’язані з фінансовим розвитком підприємства.

2. Управління беззбитковістю діяльності підприємства в умовах впливу фінансових ризиків .

       В умовах ринкової економіки чистий прибуток є основою економічного та соціального розвитку підприємства. Постійне збільшення чистого прибутку-стале джерело фінансування  розвитку виробництва(реінвестування прибутку),виплати дивідендів, створення резервних фондів, задоволення соціальних і матеріальних проблем працівників підприємства, благодійної діяльності.

        Чистий прибуток-найважливіший показник для оцінювання виробничої та фінансової діяльності підприємств, оскільки відображає ступінь його активності та фінансового благополуччя, а також ефективність менеджменту. За чистим прибутком  визначається прийнятний для інвестора рівень дохідності активів підприємства з метою порівняння з альтернативними варіантами напряму інвестування(за умови порівняного ризику). Чистий прибуток є одним із основних джерел збільшення капіталу підприємства, що відображено у формі №4 »Звіт про власний капітал» фінансової звітності. Постійне збільшення прибутку за умов припустимого ризику, тобто  в разі залучення додаткових позикових коштів або додаткового розміщення  акцій, зміцнює конкурентні позиції підприємства на ринку капіталу.

          Аналіз беззбитковості є однією з найважливіших характеристик взаємозв’язку  затрат, обсягу виробництва  і прибутку.

           Поріг рентабельності (точка беззбитковості, мертва точка, точка критичного обсягу реалізації, точка самоокупності) - виручка від реалізації, за якої забезпечується беззбиткова діяльність підприємства за умови неотримання прибутку. Підприємство не має ні прибутку, ні збитків.

3. Основи управління активами підприємства та їх структури.

         Активи це ресурси контрольовані підприємством використання яких зумовлює збільшення економічних вигід у майбутньому.  До їх складу входять усі матеріальні цінності, нематеріальні активи та кошти, що належать підприємству на певну дату, а також їх розміщення та використання.

         Оборотні активи – грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використані, а також інші активи, призначені для реалізації або споживання протягом операційного циклу, чи протягом 12 місяців з дати балансу.

         Операційний цикл – проміжок запасів для здійснення господарської діяльності й отримання коштів від реалізації виробленої з них продуктів або товарів і послуг.

         У балансі активи підприємства розміщені у трьох розділах:

1)    Необоротні активи;

2)    Оборотні активи;

3)    Витрати майбутніх періодів.

До необоротні активи належать: нематеріальні активи, незавершене будівництво, основні засоби, дострокові фінансові інвестиції; довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи й інші необоротні активи.

     Головні завдання управління оборотними активами полягають у: забезпечені безперервності процесу виробництва, пришвидшенні обіговості оборотних активів, поліпшені рентабельності оборотних активів, мінімізація ризиків і витрат, пов’язаних із формуванням та використанням оборотних активів.

     З метою забезпечення безперервності процесу виробництва слід сформувати активні види активів відповідно до обсягів господарсько діяльності підприємства і тривалості його операційного циклу.

     У процесі управління оборотними активами в межах операційного циклу розрізняють виробничий і фінансові цикли.

     Тривалість виробничого циклу включає: період обертання середнього запасу речовин, матеріалів, напівфабрикатів період обертання середнього обсягу незавершеного виробництва; період обертання середнього запасу готового продукту.

     Фінансовий цикл підприємства – період обертання грошових коштів, інвестованих в оборотні активи, починаючи з моменту погашення кредиторської заборгованості за сировину, матеріали і закінчуючи інкасацією дебіторської заборгованості за відвантажену готову продукцію.

     Формування оптимальних виробничих матеріальних запасів є однією з головних складових комерційної діяльності підприємства.

     Заниження величини оборотних активів призводить до нестійкого фінансового положення підприємства, перебоїв у виробничому процесі, і як наслідок до зменшення розділу кладення щодо розширення виробництва. оборотних активів знижує можливості підприємства здійснювати капітальні в

     Дебіторська заборгованість розділяється на такі види: дебіторська заборгованість за товари, термін сплати яких не настав;  дебіторська заборгованість за товари, термін сплати яких минув; дебіторська заборгованість за рахунками з бюджетом; дебіторська заборгованість за розрахунками з персоналом та інші види дебіторська заборгованість.

     Найбільшу частку займає дебіторська заборгованість. За відвантажувальну продукцію (понад 80% загальної суми). Тому управління дебіторською заборгованістю на підприємстві пов’язано з оптимізацією дебіторської заборгованості за реалізовану продукцію.

     Управління грошовими коштами або залишком грошових коштів, що постійно перебувають у розпорядженні підприємства є невід’ємною частиною управління оборотними активами.

      Величина залишку грошових коштів на поточному валютному рахунку в касі підприємства визначає рівень його абсолютної платоспроможності, тобто готовність підприємства негайно розрахуватися за невідкладними фінансовими зобов’язаннями (термін виконання до одного місяця); впливає на тривалість виробничого циклу, а також, і на розмір фінансових коштів, інвестованих в оборотні активи. Управління грошовими коштами має здійснюватися на таких засадах:

-       Підтримка мінімального залишку грошових коштів для безперебійного виконання поточних розрахунків;

-       Створення резерву вільних грошових коштів на випадок можливого розширення обсягів виробництва;

-       Формування резерву грошових коштів на випадку з метою компенсації передбачених витрат і можливих витрат у процесі фінансово-господарської діяльності;

-       Своєчасна трансформація вільних грошових коштів у високоліквідні фінансові інструменти та їх зворотна конвертація для поповнення залишку грошових коштів.

– Мінімальна величина залишків грошових коштів  розраховується з огляду на плановий обсяг платіжного обороту та швидкість грошових коштів, що складається на підприємстві з урахуванням особливостей його діяльності.

 

 

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНА ЛІТЕРАТУРА З ДИСЦИПЛІНИ

 

Нормативна література

1. Конституція України. — К.: Преса України, 1997.

2. Бюджетний кодекс України: Ухвалений Верховною Радою України 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 37—38.

3. Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 1. — С. 173—188.

4. Закон України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 1. — С. 191—201.

5. Закон України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 2. — С .189—212.

6. Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 1. — С .333—336.

7. Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 3. — С .132—136.

8. Закон України "Про заставу" від 2 жовтня 1992 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 4. — С. 55—70.

9. Закон України "Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні" від 26 січня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 13.

10. Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — №23.

11. Закон України "Про страхування" від 7 березня 1996 р. № 85/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №18.

12. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від 30 жовтня 1996 р. // Закони України: В 12 т. — Т. 11. — С 177—188.

13. Закон України "Про лізинг" від 16 грудня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 9—10.

14. Закон України "Про систему оподаткування" від 18 лютого 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — №8.

15. Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 22 травня 1997 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 29.

16. Закон України "Про податок на додану вартість" від З квітня 1997 р. № 168/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 51.

17. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24.

18. Закон України "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" від 26 червня 1997 р. № 400/97-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 37.

19. Закон України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу паперів в Україні" від 10 грудня 1998 р. // Урядовий кур'єр. — 1997. — 12 грудня. — С 6—10.

20. Закон України "Про державну податкову службу в Україні" від 5 лютого 1998 р. № 83/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 29.

21. Закон України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 29.

 22. Закон України "Про Національний банк України" // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 29.

23. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 23 вересня 1999 p. № 1105-XIV // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 46—47.

24. Закон України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996 р. № 315/96-ВР // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 43.

25. Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" від 2 березня 2000 р. № 1533-ПІ // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 22.

26. Закон України "Про державну підтримку малого підприємництва" від 19 жовтня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 51—52.

27. Закон України "Про національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні" від 21 грудня 2000 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 7.

28. Закон України "Про банки і банківську діяльність" від 17 січня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001.— №5—6.

29. Закон України "Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" від 22 лютого 2001 р. № 2272-ІП // Офіційний вісник України. — 2001. — № 12.

30. Закон України "Про обов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням" від 18     січня 2001 р. №2 2240-111 // Урядовий кур'єр. — 2001. —

№38.

31. Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12 липня 2001 р. //Урядовий кур'єр. — 2001. — № 154. — С 6—12.

32. Закон України "Про платіжні системи та переказ грошей в Україні" // Урядовий кур'єр. — 2001. — № 84. — С 6—10.

 33. Закон України "Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування" від 1 листопада 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2001. —№4.

34. Закон України "Про Державний бюджет України на поточний рік" // Урядовий кур'єр. — 2006. — № 29. — С 2—10.

35. Закон України "Про господарський кодекс України" // Голос України. — 2003. — № 49—50.

36. Закон Украины "О налогообложении прибыли предприятий" (с изм. 24 декабря 2002 г. № 349-IV "О внесении изменений в Закон Украины "О налогообложении прибыли предприятий") // Налоги и бухгалтерский учет. — 2003. — 27 января.

37. Закон України "Про іпотеку" // Урядовий кур'єр. — 2003. — № 183. — С. 1—12.

38. Закон України "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати" // Урядовий кур'єр. — 2003. — № 154. — С 1—12.

39. Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб" від 22 травня 2003 р. № 889-IV // Голос України. — 2003. — 22 липня.

40. Закон України "Про цінні папери та фондовий ринок" від 23 лютого 2006 р. // Урядовий кур'єр. — 2006. — № 37.

41. Указ Президента України "Про Державне казначейство України" від 26 квітня 1995 р. № 335/95 // Діло. — 1995. — №43.

42. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження порядку формування та використання коштів резерву Пенсійного фонду" від 6 травня 2001 р. № 435 // Офіційний вісник України. — 2001. — № 20.

43. Постанова Кабінету Міністрів України "Про впровадження казначейської системи виконання державного бюджету" від 14 січня 1997 р. № 13 // Зібрання законодавства України. — 1997. — №1. — Ст. 10.

44. Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України від 4 квітня 2003 р. // Урядовий кур'єр.— 2003.— №71.

45. Указ Президента України "Про утворення Державної податкової адміністрації України та місцевих державних адміністрацій" від 22 серпня 1996 р. № 760/96 // Бухгалтер. — 1996. — №5. — С. 4.

46. Указ Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" від 3 липня 1998 р. № 727/98 // Урядовий кур'єр. — 1998. — № 128.

47. Указ Президента України "Про заходи щодо підвищення ефективності контрольно-ревізійної роботи" від 27 серпня 2000 р. № 1031/2000 // www. Liga. Kiev. ua.

48. Указ Президента України "Про внесення змін до Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727 "Про спрощену систему оподаткування, обліку і звітності суб'єктів підприємництва" // Відомості Верховної Ради України. — 1998. — №2.

 

Основна література

1.  Близнюк О.П., Лачкова Л.І. Фінанси. . —К.: Знання, 2006.

2. Василик О.Д., Василик О.О. Теорія фінансів: Підручник. — К.:НІОМ,        2001.

3. Карлін М.І. Фінанси України та сусідських держав. —К.: Знання, 2007.

4. Опарін В.М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2001.

5. Романенко  О.Р.  Фінанси:   Підручник.   —  К.:   КНЕУ, 2004.

6. Фінанси: Навч. посіб. / О.П. Близнюк, Л.І. Лачкова, В.І. Оспіщев та ін.; За ред. В.І. Оспіщева. — К.: Знання, 2006.

7. Фінанси: курс для фінансистів: Навч. посіб./ За ред. В.І.Оспіщева. —К.: Знання, 2008.

8. Фінанси підприємств: Підручник / За ред. A.M. Поддєрьогіна. — К.: КНЕУ, 2006.

9. Финансы. Денежное обращение. Кредит: Учеб. для вузов / Под ред. Г.Б. Поляка. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001.

10. Финансы: Учеб. пособие / Под ред. А. М.Ковалевой. — М.:Финансы и статистика, 2008.

 

Додаткова література

1. Алексеенко М.М. Взгляд на развитие учения о налоге у экономистов А. Смита, Ж.-Б. Сея, Рикардо, Симонди и Дж.Ст. Милля. — X., 1870.

2. Алексеенко М.М. Общая теория переложения налогов. —      X., 1870.

3. Андрущенко В.Л., Федоров В.М. Запорізька Січ як український феномен. — К.: Заповіт, 1995.

4. Базилевич ВД., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2002.

5. Базилевич В.Д., Баластрик Л.О. Державні фінанси: Навч. посіб. — К.: Атіка, 2004.

6. Барановський О.І. Фінансова безпека. — К.: Фенікс, 1999.

7. Берлин СИ. Теория финансов: Учеб. пособие. — М.: Приор, 2000.

8. Бланк И А. Управление денежными потоками. — К.: Ника-Центр: Эльга, 2002. — (Библиотека финансового ме¬неджмента).

9. Бланк И А. Управление финансовой стабилизацией предприятия. — К.: Эльга: Ника-Центр, 2003. — (Энциклопедия финансового менеджмента: Вып. 4).

10. Боди 3., Мертон Р. Финансы: Пер. с англ.: Учеб. пособие. —         М.: Изд. дом "Вильямс", 2000.

11. Бойцун Н.Є., Стукало Н.В. Міжнародні фінанси: Навч. посіб. — 2-ге вид. — К.: ВД Професіонал, 2005.

12. Большаков С.В. Основы управления финансами: Учеб. пособие. — М.: ИД ФБК-Пресс, 2000.

13. Брігхем Е.Ф. Основи фінансового менеджменту. — К.: Ніка-центр: Эльга, 1999.

14. Булгакова СО. Казначейство зарубіжних країн: Навч. посіб. — К.: КНТЕУ, 2000.

15. Булгакова СО. та ін. Казначейська система виконання бюджету: Підручник. — К.: КНТЕУ, 2000.

16. Бюджетна система: Навч. посіб. / СО. Булгакова, Л.І. Василенко, Л.В. Єрмощенко, Ц.Г. Огонь, Т.О. Масленнікова, О.О. Чечуліна. — К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2002.

17. Бюлетень Національного банку України. — К.: НБУ, 2006. — № 5.

18. Ван Дж. Хорн Основы управления финансами: Пер. с англ. — М.: Финансы и статистика, 2003.

19. Василик О.Д., Павлюк К.В. Державні фінанси України: Підручник. — К.: Центр навч. літ., 2003.

20. Вексельное обращение: теория и практика / Под ред. А.Б. Авакова. — X.: Фолио, 2000.

21. Внукова Н.М., Грачов В.І., Кузьминчук Н.В. Ринок фінансових послуг: Навч.-метод, посіб. — X.: ВД Інжек, 2004.

22. Воронова Л.К., Криницкий И.Е., Кучерявенко Н.П. Финансовое право. — X.: Право, 2006.

23. Воронова Л. К., Кучерявенко Н.П. Финансовое право. — X.: Легас, 2003.

24. Грачева Е.Ю., Соколова ЗД. Финансовое право. — М.: Юристь, 2002.

25. Гроші та кредит: Підручник / M.I. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; За заг. ред. М.Л. Савлука. — К.: КНЕУ, 2001.

26. ЄпіфановА.О. та ін. Бюджет і фінансова політика України: Навч. посіб. — 2-ге вид. — К.: Наук.думка, 1999.

27. Завгородний В.П. Налоги и налоговый контроль в Украине. — К.: А.С.К., 2000.

28. Иванов В.М. Финансовый рынок: Конспект лекций. — К.:МАУП, 1999.

29. Іванов Ю.Б., Крисоватий А.І.,Десятнюк О.М. Податкова система: Підручник. — К.:Атіка,2006.

30. Історія економічних учень: Підручник: У 2 ч. / За ред. В.Д. Базилевича. — 2-ге вид., випр. — К.: Знання, 2005.

31. Історія економічних учень (Сучасна економічна думка): Навч. посіб. / За ред. С.В. Мочерного. — 3-тє вид., стер. — Л.: Новий Світ-2000, 2006.

32. Калина А.В., Корнеев В.В., Кощеев АА. Рынок ценных бумаг (теория и практика): Учеб. пособие. — 2-е изд., перераб. и доп. — К.:МАУП, 1999.

33. Карасева М.В. Финансовое правоотношение. — М.: НОРМА, 2001.

34. Кармен Т.П., Макмин А.Р. Анализ финансовых отчетов —   М.: ИНФРА-М, 1998.

35. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1978.

36. КилячковАЛ., Чалдаева Л А. Рынок ценных бумаг и биржевое дело. — М.: Юристъ, 2000.

37. Кириленко О.П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика). — К.: НІОС, 2000.

38. Ковалев В.В. Финансовый анализ: методы и процедуры. — М.: Финансы и статистика, 2001.

39. Колтынюк Б. А. Рынок ценных бумаг: Учебник. — 2-е изд. — СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2001.

40. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посіб. — К.: Знання, 1999.

41. Кредитування: теорія і практика: Навч. посіб. — К.: Вид-во "Знання", КОО, 2000.

42. Кротюк В.Л. Національний банк — центр банківської системи України. Організаційно-правовий аналіз. — К.: Вид. дім "Ін Юре", 2000.

43. Кулишер И.М. Очерки финансовой науки. — Пг.: Наука и школа, 1919. — Вып. 1-й.

44. Кучерявенко Н.П. Налоговое право: Учебник. — X.: Консул, 1998.

45. Лісовицький В.М. Історія економічних вчень. — X.: Р.И.Ф., 2002.

46. Лортикян Э.Л. Государство и рынок. Очерки экономической истории Украины. — К.: ООО "Рирег", 1997.

47. Лортикян Э.Л. Украинские экономисты первой трети XX столетия: очерки истории экономической науки и эконо¬мического образования. — X., 1995.

48. Луніна І.О. Державні фінанси України в перехідний період / НАН України. Ін-т екон. прогнозування. — К.: 2000.

49. Малые и средние предприятия. Управление и организация: Пер. с нем. / Й. Ханне Пихлер. — М.: Междунар. отношения, 2002.

50. Маслова CO., Опалов ОА. Ринок фінансових послуг: Навч. посіб. — К.: Кондор, 2006.

51. Маслова CO., Опалов О Л. Фінансовий ринок: Навч. посіб. — К.: Каравела; Л.: Новий Світ-2000, 2002.

 52. Мендрул О.Г., Павленко І.А. Фондовий ринок: операції з цінними паперами: Навч. посіб. — 2-ге вид, доп. і перероб. — К.:КНЕУ, 2000.

53. Міжнародні фінанси: Підручник / О.І. Рогач, А.С. Філіпченко, Т.С. Шемет та ін.; За ред. О.І. Рогач. — К.: Либідь, 2003.

54. Мозговий О.М. Фондовий ринок: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001.

55. Моринець С.Я. Міжнародні валютно-фінансові відносини: Підручник. — 4-те вид., перероб. і доп. — К.: Знання, 2004.

56. Науменкова СВ., Андреев А.В., Журавка Ф.О. Фінансовий ринок та інвестиції: 36. тестових вправ і завдань. — К.: Т-во "Знання", КОО, 2000.

57. Негашев Е.В. Анализ финансов предприятия в условиях рынка. — М.: Высш. шк., 1997.

58. Опарін В.М. Фінансова система України (теоретико-методологічні аспекти). — К.: КНЕУ, 2005.

59. Орлюк О.П. Фінансове право.  — К.:  Юрінком Інтер, 2003.

60.Павлова Л.Н. Финансы предприятия. — М.: Финансы: ЮНИТИ, 1998.

61. Пасічник Ю.В. Бюджетна система України: Навч. посіб. — К.: Знання-Прес, 2006.

62. Пигу А. Экономическая теория благосостояния: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1985. — Т. 1.

63. Примостка Л.О. Фінансові деривативи: аналітичні й облікові аспекти. — К.: КНЕУ, 2001.

64. Пушкарева В.М. История финансовой мысли и политики налогов: Учеб. пособие. — М.: ИНФРА-М, 1996.

65. Рикардо Д. Начала политической экономики и налогового обложения: Пер. с англ. // Соч. — Т. 1. — М.: Госполитиз-дат., 1955.

66. Родионова В.М., Федотова МА. Финансовая устойчивость предприятий в условиях инфляции. — М.: Перспектива, 1995.

67. Руденко Л.В. Міжнародні кредитно-розрахункові і валютні операції: Підручник. — К.: ЦУЛ, 2003.

 68. Савицкая Г.В. Методика комплексного анализа хозяйственной деятельности: Краткий курс. — 2-е изд., испр. — М.: ИНФРА-М, 2002.

69. Сафонова Л.Д. Бюджетний менеджмент: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001.

70. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов: Пер. с англ. — М.: Соцыэкгиз, 1962.

71. Смолянська О.Ю. Фінансовий ринок: Навч. посіб. — К.: Центр наук, літ., 2005.

72. Статистичний щорічник України за 2005 рік. — К.: Консультант, 2006.

73. Суторміна В.М., Радзієвська В.М., Стеценко Б.С. Фінансовий ринок: Навч.-метод, посіб. для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001.

74. Суторміна В.М., Федоров В.М., Андрущенко В А. Держава, податки, бізнес. — К.: Либідь, 1992.

75. Суторміна В.М., Федосов В.М., Рязанова Н.С. Фінанси зарубіжних корпорацій. — К.: Либідь, 1992.

76. Сухоруков А.І., Ладюк О.Д. Фінансова безпека держави: Навч. посіб. — К.: Центр навч. літ., 2007.

77. Твердохлебов В. Теории переложения налогов: Историко-литературный очерк. — СПб., 1914.

78. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання. — К.: КНЕУ, 2002.

79. Терещенко О.О. Фінансова санація та банкрутство підприємств. — К.: КНЕУ, 2000.

80. Тьюлз Р., Брэдли Э., Тьюлз Т. Фондовый рынок: Пер. с англ. — 6-е изд. — М.: ИНФРА, 2000.

81. Тысячелетняя история финансов // Управление финансами. — http:// www. management. com. ua // finance.

82. Федосов В.М. Налоги в экономике современного капитализма (на примере ФРГ). — К.: Выщ. шк., 1977.

83. Федосов В., Опарін В., Льовкін С. Фінансова реструктуризація в Україні: проблеми і напрями. — К., 2002.

84. Фінансова звітність за національними положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку. — 2-ге вид. — К.: Лібра, 1999.

85. Финансовое право / Под ред. Е.Ю. Грачевой, Г.П. Толстопятенко. — М.: ООО "ТК Велби", 2003.

86. Финансовое право / Под ред. И.Н. Пахомова. — X.: ООО "Одиссей", 2003.

87. Финансы. Деньги и кредит: Учеб. пособие / Под общ. ред. В.А. Черепановой — X.: ХГПУ, 2000.

88. Финансы: Учебник / Под ред. С.И. Лушина, В.А. Слепова. — М.: Изд-во РЭА, 2000.

89. Финансы: Учеб. пособие / Под ред. A.M. Ковалевой. — М.: Финансы и статистика, 2001.

90. Финансы предприятий / В.В. Остапченко. — М.: Омега-Л, 2003.

91. Финансы предприятий. — К.: Европ. у-т, 2003.

92. Финансы предприятий: Учебник / Под ред. Н.В. Колчина. — 2-е изд. — М.: ЮНИТИ, 2002.

93. Ходаківська В.П., Бєляєв В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і практика: Навч. посіб. — К.: ЦУЛ, 2002.

94. Ценные бумаги: Учебник / Под ред. В.И. Колесникова, B.C. Торкановского. — М.: Финансы и статистика, 2001.

95. Чернов ММ. Финансовая политика организации: Учеб. пособие / Под ред. М.И. Бяконова. — М.: ЮНИТИ: Дана, 2003.

96. Шемет Т.С. Міжнародні фінанси: Підручник / За заг. ред. А.А. Мазаракі. — К.: КНТЕУ, 2000.

97. Шеремет АД., Нагашев Е.В. Методика финансового анализа. — М.: ИНФРА-М, 1999.

98. Шуляк П.Н. Финансы предприятия: Учебник. — М.: Изд. дом "Дашков и К", 2000.

99. Этапы развития мировых финансов. — http://www. worldeconomy. ru.

100. Якобсон Л.И. Экономика общественного сектора: Основы теории государственных финансов: Учебник для вузов. — М.: Аспект-Пресс, 1996.