Розділ 10. ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНА БАЗА
ВИРОБНИЦТВА

 

Ключові поняття і терміни:

техніко-технологічна база (ТТБ);

підтримка ТТБ;

форми розвитку ТТБ;

технічний рівень виробництва;

технічний розвиток підприємства;

економічне управління технічним розвитком;

лізинг;

договір лізингу;

лізингові платежі;

виробнича потужність підприємства;

проектна потужність;

резервна потужність.

 

 

10.1. Характеристика техніко-технологічної бази виробництва

 

Сутнісна
характеристика

Можливості випуску продукції (надання послуг) за обсягом та якістю вирішальною мірою залежать від рівня розвитку техніко-технологічної бази підприємства.

Техніко-технологічна база (ТТБ) підприємства виробничої сфери системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт, надання послуг), здійснюваний за допомогою машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), різноманітних транспортних, передавальних, діагностичних та інформаційних засобів, організованих у технологічні системи виробничих підрозділів і підприємства в цілому.

ТТБ кількісно та якісно відрізняється від основних виробничих фондів (виробничого апарату) підприємства. До складу технічної компоненти бази входять лише ті види знарядь і засобів праці, які беруть безпосередню участь у реалізації виробничих технологій. Це дає можливість: по-перше, виокремлювати особливі сукупні характеристики, що випливають з об’єктивно необхідного техніко-техно­логічного розвитку виробництва; по-друге, виявляти взаємозв’язки, пріоритети, чинники і способи оновлення та підвищення ефективності системного функціонування технологічних процесів і відповідної таким виробничої техніки.

 

Складові
й тенденції
розвитку ТТБ

Загальна характеристика ТТБ підприємства, окрім формулювання її дефініції, передбачає виокремлення складників її елементної структури, що показано на рис. 10.1.

 

 

Рис. 10.1. Структурна характеристика техніко-технологічної
бази підприємства.

 

На сучасному етапі трансформації суспільного виробництва об’єктивно існують певні тенденції поступального розвитку ТТБ підприємств виробничої сфери. Визначальними з них є:

1) підвищення наукомісткості засобів праці, рівня фундаментальності втілюваних у них знань;

2) зростання масштабів і розширення спектра застосування сучасного мікроелектронного устаткування;

3) перетворення засобів праці на технічну цілісність більш висо­кого порядку;

4) трансформація техніко-технологічних засобів у все більш універсальні системи;

5) поглиблення інтеграції окремих елементів ТТБ та організа­ційно-управлінських компонентів виробництва;

6) підвищення ступеня автоматизації техніки й технічних систем, поступовий перехід до гнучкої автоматизації виробництва, зумов­леної його кількісним урізноманітненням і зменшенням серійності.

Ці тенденції якісної зміни ТТБ виробництва визначають ті основні вимоги, які треба враховувати за формування технічного базису підприємств та обгрунтування стратегії його оновлення. Детальнішу характеристику переваг, зв’язаних із переходом до інноваційного типу виробництва, подано у табл. 10.1.

Таблиця 10.1.

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТРАДДИЦІЙНОГО
ТА ІННОВАЦІЙНОГО ТИПІВ ВИРОБНИЦТВА

Показник
і характеристика

Тип виробництва

 

Традиційний
(екстенсивний)

Інноваційний
(інтенсивний)

 

·

Тривалість
виробничого циклу

Місяці (з тенденцією
до збільшення)

Дні (з тенденцією
до зменшення)

·

Час перебудови (переналадки)
виробництва

Дні

Хвилини

·

Строки виконання замовлень

З точністю до тижня

З точністю до 1 дня і за потреби до однієї години

·

Рівень якості
продукції

80—90%

100%

·

Поставки матеріалів
і напівфабрикатів

В обсязі місячної
потреби

В обсязі потреби
на годину

·

Величина оновлення
асортименту

10—20%

30—40%

·

Розподіл праці

Домінує вертикальна спеціалізація

Поглиблюються
диверсифікаційні процеси

·

Інформація

Розглядається
як допоміжний засіб

Все більше служить
чинником виробництва

·

Обробка інформації

Ручна, механізована,
базується на поділі праці

Із застосуванням
мікрокомп’ютерів та інформаційних мереж

·

Виробниче
устаткування

Зростання стандартних розмірів та одиничних
потужностей

Зростання економічності
за зменшення розмірів
та енергоємності

·

Реакція виробничих систем на зміну
попиту ринку

Повільна

Швидка

Закінчення табл. 10.1

1

2

3

4

·

Домінуючий тип виробництва

Масове, потокове
та великосерійне

Індивідуальне
та дрібносерійне

·

Переважаючий тип автоматизації

Комплексна коопераційна автоматизація виробництва

Гнучка автоматизація виробництва

·

Система управління

Зростання кількості рівнів управління і функціональних органів, переважання ієрархічної побудови

Зростання інтеграції рівнів управління і функціональних органів, поглиблення горизонтальних зв’язків

·

Пріоритетні галузі,
 нові сектори економіки, що зароджуються і формуються

Автомобільна галузь,
літакобудування, тракторобудування, виробництво споживчих товарів тривалого користування, виробництво синтетичних і нафтохімічних продуктів

Електронна промисловість обчислювальна техніка, програмні продукти, телекомунікаційні засоби, робо­тотехніка, нові керамічні матеріали, оптичні
волоконні системи,
інформаційні послуги

 

 

10.2. Організаційно-економічне управління технічним
розвитком підприємства

 

Дефініція
технічного
розвитку
та оцінка
технічного
рівня
підприємства

Фундаментальною базою технічного розвитку будь-якого підприємства стають усі пріоритетні напрямки науково-технічного прогресу. Технічний розвиток відображає про­цес формування та вдосконалення техніко-технологічної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на кінцеві результати його виробничо-господарської, комерційної чи іншої діяльності.

Технічний розвиток як об’єкт організаційно-економічного управління охоплює різноманітні форми, які мають відображати відповідні стадії процесу розвитку виробничого потенціалу і забезпечувати просте та розширене відтворення основних фондів підприємства. Із сукупності форм технічного розвитку доцільно виокремлювати такі, що характеризують, з одного боку, підтримування техніко-техно­логічної бази підприємства, а з іншого — її безпосередній розвиток через удосконалення й нарощування виробництва (рис. 10.2).

 


 

Рис. 10.2. Форми технічного розвитку підприємства.

 

Оцінку технічного рівня різногалузевих підприємств треба провадити періодично (один раз на кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступінь технічної оснащеності праці персоналу, рівень прогресивності застосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткування, рівень механізації та автоматизації основного й допоміжного вироб­ництва. Найбільш важливі й типові для всіх підприємств (незалежно від галузевої належності) показники наведено в табл. 10.2.

 


Таблиця 10.2

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ ТЕХНІЧНОГО РІВНЯ ПІДПРИЄМСТВА

Ознаки групування
показників

Показники

Ступінь технічної
оснащеності праці

· Фондоозброєність праці

· Енергоозброєність праці

Рівень

прогресивності
технології

· Структура технологічних процесів за трудомісткістю

· Частка нових технологій за обсягом або трудомісткістю продукції

· Середній вік застосовуваних технологічних процесів

· Коефіцієнт використання сировини і матеріалів

Технічний рівень устаткування

· Продуктивність (потужність)

· Надійність, довговічність

· Питома металомісткість

· Середній строк експлуатації

· Частка прогресивних видів у загальній кількості

· Частка технічно та економічно застарілого в загальному парку

Рівень механізації
та автоматизації
виробництва

· Ступінь охоплення робітників механізованого працею

· Частка обсягу продукції, що виробляється за допомогою автоматизованих засобів праці

 

Об’єктивність такої оцінки можна забезпечити лише за умови не тільки методично правильного обчислення відповідних показників, а й порівняння їхньої динаміки на даному підприємстві за кілька років, а також порівняння з досягнутим рівнем на інших споріднених підприємствах. Для поглибленої аналітичної оцінки рівня технічного розвитку підприємства, необхідність у проведенні якої, як правило, виникає за розробки спеціальної перспективної програми, треба застосовувати також інші показники, включаючи ті з них, що характеризують галузеві особливості виробництва, а саме:

r механоозброєність праці (відношення середньорічної вартості машин та устаткування до кількості робітників у найбільшій зміні);

r коефіцієнт фізичного спрацювання устаткування;

r коефіцієнт технологічної оснащеності виробництва (кількість застосовуваних пристроїв, оснастки та інструментів у розрахунку на одну оригінальну деталь кінцевого виробу);

r рівень утилізації відходів виробництва;

r рівень забруднення природного середовища;

r частка екологічно чистої продукції.

 

Основні етапи
і планування
технічного
розвитку
підприємства

У зв’язку з визначальним впливом на результати господарської діяльності технічного розвитку, а також у зв’язку з його багатоспрямованістю і великою складністю важ­ливе практичне значення має постійно здійснювана та збалансована за всіма елементами система економічного управління цим процесом на підприємстві. Процес економічного управління технічним розвитком підприємства зазвичай включає такі основні етапи:

● установлення цілей — визначення, ранжирування, виокремлення пріоритетів;

● підготовчий — аналіз виробничих умов, підготовка прогнозної інформації;

● варіантний вибір рішень — розробка, вибір критерію та оцінка ефективності можливих варіантів;

● програмування (планування) робіт — узгодження вибраних і прийнятих рішень, їхнє інтегрування в єдиний комплекс заходів у межах програми технічного розвитку підприємства на найближчу та віддалену перспективу;

● супроводження реалізації програми — контроль за виконанням передбачених програмою заходів, проведення необхідного коригування програми.

Цілі та пріоритети технічного розвитку треба визначати згідно із загальною стратегією підприємства на тому чи тому етапі його функціонування. Конкретні стратегічні напрямки технічного розвитку підприємства можуть бути зв’язані з вирішенням проблем:

♦ кардинального підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому й вітчизняному ринках;

♦ розробки й широкого впровадження ресурсозберігаючих (передовсім енергозберігаючих) технологій;

♦ скорочення до максимально можливого рівня затрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки;

♦ здійснення всебічної екологізації виробництва згідно із сучасними вимогами до охорони навколишнього середовища тощо.

У процесі економічного управління технічним розвитком підприємства стрижневими є завдання якісної розробки й коригування, забезпечення необхідними ресурсами, постійного відслідковування здійснення програм (планів). Зміст програм (планів) технічного розвитку підприємства визначається сукупністю конкретних заходів, що входять до їхнього складу. Як правило, такі програми (плани) охоплюють кілька розділів, а кожен з останніх — певну групу цілеспрямованих заходів (рис. 10.3).

 

Рис. 10.3. Типовий зміст програми (плану) технічного
розвитку підприємства.

Головним недоліком чинного порядку розробки програми (планів) технічного розвитку підприємства є механічне «підсумовування» різних пропозицій, брак їхньої реальної інтеграції в єдиний цілеспрямований комплекс заходів. Подолати цей недолік дає змогу попереднє опрацювання програми (плану) технічного розвитку в так званому режимі групової роботи. Мета такої роботи полягає в ретельному перегляді та узгодженні пропозицій, що рекомендуються для включення до проекту програми (плану). Саму роботу бажано проводити у вигляді проблемної наради, учасниками якої мають бути керівники підприємства і група експертів, включаючи незалежних. Це певною мірою забезпечує здійснення конкурсного відбору конкретних об’єктів і напрямків технічного розвитку підприємства.

 

 

10.3. Лізинг як форма оновлення технічної бази
виробництва (діяльності)

 

Суть і види

Розвиток техніко-технологічної бази виробництва (діяльності), який за належних умов господарювання має супроводжуватися систематичним її оновленням, потребує значних інвестиційних ресурсів. Проте сучасний етап господарювання для переважної більшості його суб’єктів позначено різким спадом або цілковитим припиненням інвестування виробництва (діяльності) за рахунок власних коштів. Ось чому в разі тимчасового браку чи нестачі власних інвестицій і сучасних засобів праці підприємства та організації можуть скористатися для оновлення й розвитку своєї технічної бази таким поширеним у світі методом фінансування, як лізинг (оренда на тривалий термін рухомого й нерухомого майна).

Згідно із Законом України «Про лізинг», який набрав чинності 10 січня 1998 року, лізинг — це підприємницька діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, і яка полягає в наданні лізингодавцем (юридичною особою або індивідуальним підприємцем, які здійснюють лізингову діяльність) у виключне користування на визначений строк лізингоодержувачу (особі, котра одержує майно за договором лізингу) майна, що є власністю лізингодавця або набувається ним у власність (з доручення і за погодженням з лізингоодержувачем) у продавця (постачальника-виробника майна), за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.

Об’єктом лізингу може бути будь-яке нерухоме й рухоме майно, що належить до основних фондів, у тім числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо, стосовно яких немає обмежень щодо передавання їх у лізинг (оренду). Не можуть бути об’єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об’єкти (мисливські угіддя, ліси, водоймища тощо).

Можливі види лізингу за певними класифікаційними ознаками наведено у табл. 10.3.

Таблиця 10.3

ЗАГАЛЬНОПРИЙНЯТА КЛАСИФІКАЦІЯ ВИДІВ ЛІЗИНГУ

Класифікаційна ознака

Вид лізингу

r Строк використання об’єкта лізингу

· Оперативний (із неповною окупністю)

· Фінансовий (із повною окупністю)

r Масштаб поширення лізингових відносин

· Внутрішній (загальнодержавний)

· Міжнародний

r Характер лізингових операцій

· Сервісний

· Зворотний

 

Оперативним заведено називати лізинг із неповною окупністю орендованих основних фондів. Він здійснюється за договором лізингу, в результаті укладення якого лізингоодержувач одержує у платне користування від лізингодавця відповідне майно на строк, менший за період амортизації 90 відсотків вартості об’єкта лізингу (оренди). Відтак лізингодавець може надавати майно в тимчасове користування кілька разів. Зрозуміло, що в такому разі зростає ризик щодо відшкодування залишкової вартості майна, оскільки воно зазнає фізичного спрацювання й техніко-економічного старіння. Важливо наголосити, що за оперативного лізингу обов’язки з технічного обслуговування та ремонту орендованих засобів праці бере на себе лізингодавець.

Найбільшого поширення набув так званий фінансовий лізинг, тобто лізинг з повною окупністю орендованих матеріальних елементів основних фондів. Офіційно під фінансовим лізингом розуміють договір лізингу, згідно з яким лізингодавець надає лізингоодержувачу майно на час, не менший за строк, протягом котрого нараховується 60 відсотків амортизаційних відрахувань від повної вартості об’єкта лізингу (на день укладення договору). Після закінчення строку дії договору фінансового лізингу орендоване майно переходить у власність лізингоодержувача або викуповується ним за залишковою вартістю. За умови фінансового лізингу ризик втрати майна, а також здійснення його технічного обслуговування та ремонту бере на себе лізингоодержувач.

Внутрішній лізинг за своєю сутністю і масштабом поширення буває внутрішньо- або загальнодержавним. Його суб’єктами є українські підприємства (організації) чи їхні інтеграційні утворення. Українські суб’єкти лізингу можуть практично здійснювати дві його форми — зворотний та пайовий лізинг. Зворотний лізинг передбачає викуп лізингодавцем майна у власника (виробника) і передачу цього майна в лізинг тому самому власнику. За пайового лізингу оренда здійснюється за участю кількох суб’єктів лізингу із залученням одного чи кількох кредиторів. При цьому сума інвестованих кредиторами коштів не може перевищувати 80 відсотків вартості набутого для лізингу майна.

Чинне законодавство України дозволяє здійснювати міжнародний лізинг. Останній реалізується суб’єктами лізингу, які перебувають під юрисдикцією різних держав, або тоді, коли лізингове майно чи платежі перетинають державні кордони. Інакше кажучи, суб’єктами міжнародного лізингу завжди є інвестори інших країн. Це дає змогу вітчизняним підприємствам (організаціям) оновлювати свою технічну базу за рахунок конкурентоспроможного устаткування, транспортних та інших засобів праці зарубіжного походження.

Сервісний лізинг зазвичай застосовується за умови придбання на лізингових засадах складної техніки або такої, що зазнає швидкого техніко-економічного старіння (наприклад, комп’ютерно-обчислю­вальна та розмножувальна техніка, транспортні засоби тощо).

Суть зворотного лізингу було розглянуто вище. Відповідно до чинного законодавства (Закон України «Про лізинг») його було названо формою внутрішнього лізингу. Проте з наукового погляду (за характером лізингових операцій) його коректніше буде вважати одним із видів лізингу.

 

Організаційно-
правові основи

Організаційно-правові основи здійснення лізингових операцій базуються на чинному законодавстві (Законі України «Про лізинг» та інших нормативно-правових актах України), а також на укладених відповідно до цих активів договорах про лізинг (крім відносин, урегульованих нормативно-правовими актами про оренду і приватизацію державного майна). Основною правовою формою регулювання взаємовідносин між суб’єктами лізингу є договір (угода), що укладається між ними.

Договір лізингу укладається у формі багатосторонньої угоди за участю продавця об’єкта лізингу, лізингодавця та лізингоодержувача або двосторонньої угоди між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Строки договору лізингу визначаються за домовленістю сторін.

Важливе значення для організації діяльності всіх суб’єктів лізингу мають чітко визначені умови відповідного договору. Найістотніші з них такі:

● найменування сторін;

● об’єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його поставки;

● термін, на який укладається договір лізингу;

● розмір, склад і графік сплати лізингових платежів, умови їхнього перегляду;

● умови переоцінки вартості об’єкта лізингу згідно із законодавством України;

● умови повернення об’єкта лізингу за банкрутства лізингоодержувача;

● умови страхування об’єкта лізингу та його реєстрації;

● умови експлуатації й технічного обслуговування, ремонту та модернізації об’єкта лізингу, а також надання інформації щодо його технічного стану;

● умови повернення об’єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору та дострокового розірвання договору лізингу;

● відповідальність сторін (суб’єктів лізингу);

● дата і місце укладення договору.

Чинне законодавство України чітко визначає права та обов’язки лізингодавців і лізингоодержувачів.

Лізингодавець має право: 1) здійснювати контроль за умовами експлуатації та цілеспрямованим використанням лізингоодержувачем об’єкта лізингу; 2) вимагати повернення переданого в лізинг майна у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків; 3) вимагати від лізингоодержувача відшкодування збитків, завданих унаслідок його дій або бездіяльності. Лізингодавець зобов’язаний: а) передати належне йому на праві власності майно в користування лізингоодержувачеві; б) не втручатися у вибір лізинго­одержувачем продавця майна та у визначення специфікації об’єкта лізингу; в) своєчасно і в повному обсязі виконувати взяті на себе зобов’язання щодо утримання об’єкта лізингу відповідно до умов договору; г) прийняти об’єкт лізингу після закінчення строку договору, якщо його не буде викуплено лізингоодержувачем.

Лізингоодержувачу надано право: 1) відмовитися від прийняття об’єкта лізингу у разі порушення умов договору та затримати лізингові платежі до усунення порушення; 2) вимагати від лізингодавця відшкодування збитків, заподіяних унаслідок його дій або бездіяльності під час виконання договірних зобов’язань. Лізингоодержувач зобов’язаний: а) прийняти і належно користуватися об’єктом лізингу, утримувати його в потрібному технічному стані; б) своєчасно виплачувати лізингові платежі; в) у разі несплати лізингових платежів протягом двох чергових строків на вимогу лізингодавця повернути йому об’єкт лізингу; г) надавати лізингодавцю докладні відомості про технічний стан об’єкта лізингу й свій фінансовий стан; д) повернути об’єкт лізингу у разі, коли лізингоодержувач не реалізує своє право викупу об’єкта лізингу та не продовжує строку чинності договору.

Об’єкт лізингу, який потребує реєстрації в державних наглядових органах (транспортні засоби, обладнання, експлуатацію якого зв’язано із підвищеною небезпекою тощо) реєструється за домовленістю сторін на ім’я лізингодавця або лізингоодержувача в установленому порядку.

Майно, передане за договором фінансового лізингу, зараховується на баланс лізингоодержувача з позначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Майно, передане за договором оперативного лізингу, залишається на балансі лізингодавця, з позначкою, що його передано в лізинг.

Об’єкт лізингу протягом усього строку дії договору лізингу є власністю лізингодавця. За переходу права власності на об’єкт лізингу від лізингодавця до іншої особи договір лізингу залишається обов’язковим і для нового власника. У разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи конфіскації його майна об’єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоодержувача та підлягає поверненню лізингодавцю, який може розпоряджатися ним на власний розсуд.

У лізингових операціях беруть участь, як правило, п’ять суб’єктів: 1) виробник (постачальник, продавець); 2) лізингодавець; 3) лізингоодержувач; 4) банк; 5) страхова установа. Організація лізингових операцій схематично зображена на рис. 10.4.

 

 

Рис. 10.4. Типова схема організації лізингових операцій.

Цифрові позначення на рисунку:

 — Укладення лізингової угоди.

 — Подання замовлення на устаткування або інший об’єкт лізингу.

ƒ — Одержання банківської позики.

 — Оформлення договору купівлі-продажу об’єкта лізингу.

 — Поставка виробником (продавцем) об’єкта лізингу лізингоодержувачу.

 — Складання акта приймання об’єкта лізингу.

 — Оплата поставки об’єкта лізингу лізингодавцем.

ˆ — Укладення договору страхування об’єкта лізингу.

 — Сплата лізингових платежів.

Š — Повернення банківської позики і сплата відсотків за користування нею.

 

Витрати
на надання
та ефективність
лізингових
послуг

Передусім варто наголосити, що всі витрати на утримання лізингового майна несуть лізингодавець (за оперативного лізингу) або лізингоодержувач (за фінансового лізингу). Основні витрати лізингоодержувача складаються із лізингових платежі за користування об’єктом лізингу. Лізингові платежі включають:

● амортизаційні відрахування, тобто суму, яка відшкодовує під час кожного платежу частину вартості об’єкта лізингу, що амортизується протягом строку, за котрий вноситься лізинговий платіж;

● плату за користування кредитними ресурсами (суму, що сплачується лізингодавцю як відсоток за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу);

● комісійну винагороду лізингодавцю за отримане в лізинг майно у відсотках від його балансової або середньорічної вартості;

● відшкодування страхових платежів за договором страхування об’єкта лізингу, якщо об’єкт застрахований лізингодавцем;

● інші витрати лізингодавця, передбачені договором лізингу.

В операціях міжнародного лізингу сплачуються державне мито, податок на додану вартість та акцизний збір за ввезення об’єктів лізингу на митну територію України.

У процесі підготовки й реалізації договору лізингу можуть застосовуватися (за згодою сторін) кілька методів обчислення абсолютної величини лізингових платежів, а саме:

■ метод фіксованої загальної суми, коли загальна сума лізингових платежів нараховується однаковими частинами протягом усього строку дії договору;

■ метод авансу, що передбачає попередню виплату авансової суми в погодженому зі всіма сторонами розмірі, і розподіл решти суми лізингових платежів (рівномірно або іншим способом) на весь термін чинності договору лізингу;

■ метод мінімальних платежів, за застосування якого загальна сума лізингового платежу включає такі складові: амортизаційні відрахування від вартості об’єкта лізингу; плату за позикові кошти; комісійну винагороду; плату за додаткові послуги лізингодавця; вартість лізингового майна.

Дуже важливим є усвідомлення сутності та дії економічного механізму лізингових операцій. За сучасних умов господарювання головною вимогою до розробки й реалізації проектів лізингу необхідних засобів праці є швидка окупність інвестиційних ресурсів. Як підтверджує зарубіжна практика господарювання, окупність таких фінансових коштів не повинна перевищувати три роки.

Загальновідомо, що віднесення лізингових платежів на собівартість продукції, з одного боку, скорочує оподатковувану базу, а з іншого, збільшує валові витрати виробництва і може призвести до зростання ціни продукованих виробів. Ось чому, оцінюючи ефективність лізингових операцій, передусім (з допомогою економічного аналізу) необхідно встановити межі збільшення собівартості та можливої ціни продукції, що виготовляється.

Оскільки кожне підприємство (організація) за умов ринкових взаємовідносин має можливість придбати виробничо-господарське майно за рахунок банківської позики або взяти його в лізинг, необхідно порівняти загальні витрати за можливими варіантами й визначити ефективність лізингових операцій. Тому в процесі економічного аналізу насамперед треба порівняти обсяг витрат на продукування товарів (послуг) за умови використання лізингу (з урахуванням плати за банківський кредит) на придбання майна на підставі звичайної операції купівлі-продажу.

За такої ситуації з урахуванням основних обмежень, обумовлених процедурою аналізу, можна виокремити співвідношення

                                                                           (10.1)

за таких обмежень:

                                                Ро £ Рк;                                        (10.2)

                                               ЛП £ С1;                                      (10.3)

                                               ЛП £ С2,                                      (10.4)

де Ро — ціна реалізації товарів з урахуванням лізингових платежів;

Рк — ринкова ціна товарів;

С — собівартість товарів (послуг);

ЛП — абсолютна величина лізингових платежів;

Д — очікувана (мінімально необхідна) дохідність виробництва;

С1 — витрати на придбання об’єкта лізингу за умови одержання кредиту;

С2 — витрати на придбання майна, що відповідає об’єкту лізингу, з допомогою звичайної операції купівлі-продажу.

Якщо наведені обмеження (10.2—10.4) виконуються, то здійснення лізингової операції є економічно виправданим (ефективним). В іншому разі (передовсім за умови Ро > Рк) необхідно відмовлятися від практичної реалізації лізингової угоди або намагатися відшукати способи зменшення абсолютної величини лізингових платежів та інших витрат, зв’язаних із наданням лізингових послуг. За інших однакових умов ефективність застосування лізингу можна визначати як економічну доцільність виробничих інвестицій за методикою, викладеною в розділі 8.5 цього підручника.

 

 

10.4. Формування й використання виробничої
потужності підприємства

 

Поняття, види
й чинники
формування

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначених номенклатури, асортименту та якості за умови найбільш повного використання прогресивної технології та організації виробництва.

Одиниці виміру виробничої потужності підприємств застосовуються різні залежно від характеру виробництва та галузевої підпорядкованості. Загальне правило таке: виробнича потужність визначається в тих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що надаються). Здебільшого це натуральні або умовно натуральні вимірники за видами продукції (послуг). Для багатономенклатурних виробництв потужність може визначатися також вартісним показником усього обсяг продукції (послуг). У паспорті такого підприємства потужність позначають двома вимірниками: у чисельнику — натуральні показники за видами продукції; у знаменнику — загальний вартісний (грошовий) показник. На підприємствах окремих галузей (наприклад цукрової та молочної промисловості) виробнича потужність характеризується кількістю сировини, що переробляється за добу.

Наука та практика господарювання виокремлюють три види потужності підприємства: проектну, поточну (фактично досягнуту), резервну. Проектною є потужність, яка визначається у процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівництва нового підприємства; вона вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудомісткості запроектованої номенклатури продукції, і має бути досягнута протягом нормативного терміну її освоєння. Поточна (фактично досягнута) виробнича потужність визначається періодично у зв’язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структури трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства. Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати у певних галузях націо­нальної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості — для покриття так званих пікових навантажень в електро- та газових мережах, надійного забезпечення енергоресурсами споживачів на період виконання ремонтно-аварійних робіт; харчовій індустрії — для переробки істотно збільшеного обсягу сільськогосподарської сировини, що швидко псується, у високоврожайні роки; на транспорті — для перевезення збільшеної кількості пасажирів у літні місяці; в машинобудуванні та інших галузях — для підготовки виробництва та освоєння випуску нових видів устаткування (агрегатів, приладів) і конструкційних матеріалів тощо.

Величина виробничої потужності підприємства формується під впливом багатьох чинників. Головним з них є:

● номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовля-
ється;

● кількість встановленого устаткування, розміри і склад виробничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та використання площ протягом року;

● прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості продукції, що виробляється (послуг, що надаються).

 

Методичні
принципи
розрахунку
виробничої
потужності

Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особ­ливості конкретних галузей. Проте існують спільні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих потужностей діючих підприємств, як-от:

1

Виробничу потужність підприємства визначають за всією номенклатурою профільної продукції. При цьому проводять можливе звуження номенклатури, об’єднуючи окремі вироби в групи за конструктивно-технологічною єдністю з визначенням для кожної з них базового представника. Решту виробів даної групи приводять до характеристик цього представника за допомогою розрахункового коефіцієнта трудомісткості.

Якщо підприємство випускає кілька видів різної продукції, то виробнича потужність визначається окремо для кожного виду виробів. Наприклад, на металургійних підприємствах (комбінатах) обчислюють окремо потужність доменного, сталеплавильного і прокатного виробництва.

За розрахунках потужності багатономенклатурних виробництв у грошовому виразі обов’язково додається виробнича програма підприємства, стосовно якої визначено потужність.

2

Виробнича потужність підприємства встановлюється, виходячи з потужності провідних цехів (дільниць, технологічних ліній, агрегатів) основного виробництва з урахуванням заходів для ліквідації вузьких місць і можливого внутрішньовиробничого кооперування. До провідних належать ті виробничі підрозділи підприємства, які виконують головні технологічні процеси (операції) і мають вирішальне значення для забезпечення випуску профільних видів продукції. Наприклад, для підприємств чорної металургії провідними виробництвами заведено вважати доменні, сталеплавильні та прокатні цехи; машинобудування та металообробки — механічні, складальні, ливарні й ковальсько-пресові цехи; цементної промисловості — печі з виробництва клінкеру; текстильної індустрії — прядильне і ткацьке виробництво.

За наявності кількох провідних підрозділів підприємства виробнича його потужність обчислюється за тими з них, які виконують найбільш трудомісткий обсяг робіт.

3

У розрахунки виробничої потужності підприємства включають: а) усе діюче і недіюче внаслідок несправності, ремонту та модернізації устаткування основних виробничих цехів; б) устаткування, що знаходиться на складі і має бути введене в експлуатацію в основних цехах протягом розрахункового періоду; в) понаднормативне резервне устаткування; г) понаднормативне устаткування допоміжних цехів, якщо воно аналогічне технологічному устаткуванню основних цехів.

4

Виробничу потужність підприємства треба обчислювати за технічними або проектними (не завищеними) нормами продуктивності устаткування, використання виробничих площ і трудомісткості виробів, нормами виходу продукції з урахуванням застосування прогресивної технології та досконалої організації виробництва. За браком таких норм можна використовувати власні розрахункові технічні норми, які враховують прогресивні досягнення значної кількості (20—25%) робітників однакових професій і ланок виробництва.

5

Для розрахунків виробничої потужності підприємства береться максимально можливий річний фонд часу (кількість годин) роботи устаткування. На підприємствах з безперервним процесом виробництва таким максимально можливим фондом часу роботи устаткування є календарний фонд (8760 годин на рік) за мінусом часу, необхідного для проведення ремонтів і технологічних зупинок устаткування. Для підприємств з дискретним процесом виробництва фонд часу роботи устаткування визначають, виходячи з фактичного режиму роботи основних цехів і встановленої тривалості змін у годинах з відрахуванням часу на проведення ремонтів устаткування, вихідних і святкових днів. У сезонних виробництвах фонд часу роботи устаткування регламентується встановленим режимом роботи підприємства (за технічним проектом) з урахуванням забезпечення оптимальної кількості діб роботи окремих технологічних цехів (ліній).

6

У найзагальнішому вигляді виробничу потужність провідного цеху (дільниці) з виготовлення однорідної продукції (переробки сировини, виконання інших виробничих операцій) можна визначити за однією з таких формул

                                      Ni = aiTpm                                         (10.5)

                       або          Ni = Tpm/ti,                                      (10.6)

де Ni — потужність і-го виробничого підрозділу підприємства;

aiпродуктивність устаткування у відповідних одиницях виміру і-ої продукції за годину;

Tp — річний фонд часу роботи устаткування;

m — середньорічна кількість фізичних одиниць устаткування;

ti — трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, надання послуги в годинах).

7

Розраховується також технологічна спроможність (потужність) решти виробничих ланок підприємства (поряд з провідними цехами чи дільницями). Такі розрахунки необхідні для виявлення невідповідності між потенційними можливостями з випуску продукції (надання послуг) окремих виробничих підрозділів і забезпечення узгодженої технологічної пропорційності між взаємозв’язаними виробничими ланками. Ступінь відповідності потужностей різних структурних підрозділів підприємства визначають через розрахунок і порівняння коефіцієнтів суміжності, що характеризують співвідношення потужностей провідного підрозділу та решти виробничих ланок.

8

Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протягом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність (Nвих). Для цього використовується формула

                       Nвих = Nвх + Nотз + Nр ± NнаNв ,                    (10.7)

де Nвх — вхідна потужність підприємства;

Nотз — збільшення потужності протягом розрахункового періоду внаслідок здійснення поточних організаційно-технічних заходів;

Nр — нарощування виробничої потужності завдяки реконструкції або розширенню підприємства;

Nна — збільшення (+) або зменшення (–) виробничої потужності, спричинене змінами в номенклатурі та асортименті продукції, що виготовляється;

Nв — зменшення виробничої потужності внаслідок її вибуття, тобто виведення з експлуатації певної кількості фізично спрацьованого та технічно застарілого устаткування.

9

Установлення й регулювання резервної виробничої потужності підприємства здійснюється з допомогою розрахунків необхідної кількості резервних агрегатів (груп устаткування) та обгрунтування розмірів експериментально-дослідних виробництв. Зазвичай величина резервних потужностей для покриття пікових навантажень не перевищує 10—15%, а для підготовки та освоєння виробництва нових виробів — 3—5% загальної потужності. При цьому треба враховувати, що резерв виробничої потужності передбачається, головне для підприємств, що вже досягли рівня використання поточної потужності не нижче за 95% і випускають понад 25% нової продукції.

 

Використання
виробничої
потужності

У практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками:

1) коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної потужності);

2) коефіцієнтом використання поточної потужності (співвідношенням річного випуску продукції та середньорічної її величини).

Нині в Україні рівень використання виробничих потужностей підприємств у більшості галузей економіки і передовсім у промисловості становить менше за 50%, а проектні потужності, як правило, своєчасно (у нормативні строки) не освоюються. Способи ефективнішого використання виробничих потужностей такі самі, як і використання основних фондів підприємства (див. розд. 5.4 цього підручника). Варто лише наголосити, що для докорінного поліпшення рівня використання наявних потужностей для переважної більшості підприємств потрібно якомога швидше подолати спад виробництва, стабілізувати й поступово нарощувати обсяги виробництва конкурентоспроможної продукції, яка є і завдяки цьому користується попитом на вітчизняному та світовому ринках.

 

 


Питання для самостійного поглибленого вивчення

 

1. Усебічна загальна характеристика техніко-технологічної бази підприємства.

2. Сучасні тенденції розвитку техніко-технологічної бази підприємств різних галузей.

3. Порівняльна характеристика традиційного та інноваційного типів виробництва.

4. Проблеми оцінки технічного рівня різногалузевих підприємств.

5. Система організаційно-економічного управління технічним розвитком підприємства.

6. Можливі та найбільш ефективні форми технічного розвитку підприємства.

7. Проблеми планування технічного розвитку підприємства.

8. Об’єктивна необхідність та ефективність застосування лізингу як нової форми оновлення й розвитку технічної бази підприємств (організацій).

9. Загальні методичні принципи визначення виробничої потужності різногалузевих підприємства.

10. Передумови й способи ефективнішого використання виробничих потужностей підприємств різних галузей економіки України.

 

 

Hosted by uCoz